МАНДРІВКА КРІЗЬ ВІКИ: СКАРБИ І ЛЕГЕНДИ ДИМИНОГО

ДИМИНЕ

6 травня 2021 р. 85

«Ох, який садочок!

Та я як побачила те фото, усе інше з голови вилетіло!

І верстат! Який верстат! Будемо вчитися!

Дівчата… Со-роч-ка!!!» – це все було в кінці.

А спочатку була дорога. І вела вона у село Димине колишнього Новоукраїнського району, а після децентралізації відійшло до Соколівської ОТГ. Нас попередили – слід обов’язково заїхати в школу, бо вчителі підготували якийсь сюрприз. Та виявилося, що він був не один!

 

Мамин спадок

На Черкащині, звідки родом Тамара Руда, скрізь буяють смарагдові ліси, земля вкрита високими травами, а сорочки квітнуть барвистою вишивкою. Саме такою вона запам’ятала свою малу батьківщину, яку ще молодою покинула заради кохання.

Тут, у Диминому, вони з чоловіком Анатолієм поставили хату, обзавелися господарством і пустили коріння. Тамара Панасівна багато років учителювала, а на пенсії взялася за вишивання і садівництво. Зараз її чудо-сад знають у всій окрузі.

«Коли я вперше посадила ревінь біля хати, місцеві з мене сміялися. Казали: одні лопухи вирубала, другі посадила. А як розпробували, то і самі садити почали», – пригадує жінка, розповідаючи рецепти пирогів з ревенем, слив’янки і качки зі сливами.

Окрім кулінарних традицій, привезла вона у Димине старі фотографії. Тут її дідусь Тихін і бабуся Марія, і старенька глиняна хатина, утеплена зовні очеретом і кукурудзинням, і краєвиди рідного села Гамарні. А найдавніша світлина з її альбому датується приблизно 1917 роком. Зображена тут її ще молода баба Оксана, мама Василина, якій на той час було років 6-7, 2-річний дядько Андрій та інші родичі. Тоді українці ще не знали совєцької чуми з її тілогрійками і ватниками, а одягалися вишукано й красиво: носили з барвистими узорами сорочки, рясні спідниці, приталені керсетки і неймовірної краси намиста!

«Ми зберегли мамині вишиті сорочки, спідниці з лиштвою. Все лежить у її скрині, яка зараз в моєї сестри у Каневі», – розповідає Тамара Руда, а ми вже подумки обраховуємо, чи далеко їхати до того Канева. Та це лише миттєві фантазії, адже знаємо – на нас чекають ще сотні сіл Кіровоградщини.

Спогади з сімейного альбому

Катерина Черненко (1949 р.н.) розгортає старенький альбом й одну за одною дістає пожовклі світлини. У її пам’яті зринають спогади, разом з якими ми переносимося ближче до межі ХІХ-ХХ століть, коли її ще молодий дід Карпо служив у царській армії. Саме тут він випадково здобув ще й музичну освіту. Не знаючи жодної ноти, навчився віртуозно грати на скрипці. Відтоді жодне свято у селі не обходилося без нього. Заробляв на життя Карпо Захарович іншою справою – був знаним чоботарем. А його брат Михайло – ложкарем.

Мала Катерина Трохимівна ще одних діда і бабу (по маминій лінії), життя яких переповнювали трагічні події. Шестеро їхніх перших діток померли. Всі у віці 6-8 місяців. Згодом, у 1913-му, народилися двійнята – хлопчик і дівчинка (дядько і мама нашої співрозмовниці). Та малюкам не виповнилося й року, як помер батько. Матір ростила таких довгожданих діток самотужки.

Одного разу біля їхньої хати став обоз. Це були бійці революціонерки Марусі Никифорової. Варили куліш і чаювали перед боєм. В удови попросили ложок і цукру. Взамін попередили, що скоро бій буде, щоб та вікна подушками заклала. Може, завдяки цьому попередженню сім’я і вижила того дня, бо кулі всю хату зрешетили.

А як виповнилося тим двійнятам по 15 років, то померла їхня мама-вдовиця. Прокинулися одного ранку, а вона лежить бездиханна. Так лишилися сирітки геть самі.

Найтяжче було їм в голодні 30-ті роки. Селом ходили мародери, ніякої наживи не цуралися. Від їхніх рук загинув дядько Катерини Трохимівни. Убили, зняли з нього костюм і понесли продавати на базар в сусіднє село. А мамину хату перевернули з ніг на голову. Жінка врятувалася, сховавшись у сусідки.

«Були і добрі люди. Були і такі, що треба стороною обходити. А того, хто дядька за тряпки вбив, Бог покарав! Він умом тронувся», – каже пані Катерина. Та видно, що це не дуже тішить її серце, адже скалічене життя вже не вернеш.

Легенди про пані Безрадецьку

У Диминому чи не в кожному дворі є дореволюційна цегла. На ній вибиті ініціали ЕБ і ФБ на честь Єлени (Олени) Безрадецької (місцевої поміщиці) і, можливо, її чоловіка чи доньки.

Історії про неї старожили переповідають з уст своїх батьків, бо в ті часи всі працювали в її маєтку, на господарстві і цегельному заводі. А цегла, до речі, міцніша за сучасну,  виготовлена на курячих яйцях!

Про пана Безрадецького люди нічого не пригадують, навіть імені. А про пані чи не в кожній хаті є свої перекази. Була доброю, справедливою, допомагала сиротам, бо в серці її жив невгамовний смуток – Олена поховала єдину доньку.

Катерина Трохимівна розповідає: коли її мама Ганна була маленькою, поранила ногу і на п’ятці з’явився нарив. Пані побачила, що дівчинка сидить край дороги і плаче. Забрала дитину до себе, покупала, обрізала той нарив, перев’язала ніжку, нагодувала і вклала спати на ліжко з перинами. Сама ж пішла на поле, знайшла її матір Мотрю і розповіла про дочку. А тоді… попросила дівчинку собі на виховання. Та Мотря не погодилася, хоч і знала, що пані її не образить.

Коли прийшли совєти, одразу взялися за розкуркулення. Били, рубали, стріляли й палили усіх, хто мав такий-сякий статок. Прийшли і по пані. Вона відчинила двері, а ті й кажуть «позви хазяйку». Жінка кивнула і ніби пішла за «господинею», а сама втекла через інші двері.

Люди згодом бачили свою пані в іншому селі під новим іменем вже серед прихильників совєтів. Упізнали її, але не виказали, бо попри своє «панство» Олена Безрадецька завжди була доброю до інших.

Скарби шкільної комірчини

Об’їздивши всі хати, що були у маршруті, ми нарешті дісталися до школи. До того моменту ми думали, що експедиція видалася вдалою. Але ні. ПРЕЧУДОВОЮ!

Зі шкільного порога нас виглядали місцеві педагоги, а на подвір’ї велично стояв 80-літній ткацький верстат!

Цей велет належав Теклі Мельничук 1891 р.н., прабабусі однієї з учительок – Тетяни Тищенко. Зробили його у 1945 році. Майстер за роботу отримав два відра зерна. Прабаба ткала мішковину і різне полотно, за метр якого брала по кілограму зерна. Тетяна Леонідівна теж в дитинстві пробувала, а згодом вирішила передати раритет рідній школі. Нині йому і тут затісно. Тож, щоб верстат не тулився в темній комірчині, зголосилися подарувати його в етнолабораторію «Баби Єльки». Та це було не все. Учителька Олена Семененко загрузила нам повен двір різного реманенту, який належав її бабусі й прабабі. Стільки добра не вмістилося у наш скромний багажник, але в нагоді став підприємець Дмитро Вінницький (ПП «Олікс»), який надав вантажний транспорт.

Коли вантажівка «Оліксу» вже рушила у Кропивницький, педагоги запросили нас зайти у школу, бо там чекали ще скарби. З-поміж давніх і сучасних рушників, виготовлених майстринями Диминого, були й такі, що чекали на «Бабу Єльку». Та найбільший скарб Тетяна Тищенко тримала наостанок! Це старовинна весільна сорочка, зшита з домотканого конопляного полотна, яка більше 20 років зберігалася у школі. Прекрасна й ні на що інше не схожа, вона стала окрасою етнолабораторії! А ми неймовірно щасливі і вдячні, що зберігати цей скарб довірили саме нам!

Світлана Листюк