«Баба Єлька» на Придніпров’ї

Деріївка

1 липня 2023 р. 1278

Історія цієї експедиції почалася в Етнолабораторії «Баба Єлька», куди Коля Охріменко – студент-географ Центральноукраїнського держуніверситету – прийшов на екскурсію. Через деякий час (чекали, поки Коля здасть сесію) ми вже сиділи в машині дорогою у Дерїівку – рідне село Миколи, розташоване на межі Кіровоградської, Полтавської та Дніпропетровської областей.

Зустрілися на повороті до Деріївки і за мить уже ойкали і айкали, бо хоч сільський рай для нас не дивина, але такого, придніпровського, раю ми ще не бачили. Уявіть, що ви стоїте на високій горі, а вдалині синіє широке Дніпро з островами та плавнями. Десь там, у цій зелені та щебеті б’ється серце Деріївки.

«Любиш своє село?» - питали ми в Миколи, наперед знаючи відповідь.

«Дуже люблю, як же його не любити?», - каже хлопець. І ми йому віримо.

Тут, у Придніпров’ї, зійшлися дороги у напрямку трьох областей - Кіровоградської, Полтавської і Дніпровської. Тут під хвилями Дніпра похована частина Деріївки, затоплена внаслідок будівництва Кременчуцької ГЕС, тут пам’ятають старовинну козацьку церкву, яку спалили в 90-х роках...

Історична довідка

У «Записках Одесского общества истории і древностей» (1901 р.), в розділі «Матеріали для історії церков в Олександрійському уїзді Херсонської губернії» містяться такі дані: «Урочище Деріївка в 17 столітті лічиться в списках населених місць запорізького козацтва. В цьому урочищі на березі Дніпра, в другій половині 17 століття, поселилися декілька сімей пристарілих запорізьких козаків, що вислужились. В цьому урочищі було засновано три зимівники, тобто хутори , які складались з хат, сараїв, пасік і криниць. Зимівники заснували козаки Колода, Сирота і Дерій, розташувавшись вниз по течії Дніпра від гирла Омельника на відстані 1 -2 кілометри один від одного. Назви ці збереглися до нашого часу. За селом збереглася назва «Деріївка», але існують в селі окремі назви кутків, як от Колодівка, Сиротівка…

Першою садибою, де ми почали знайомитися з деріївцями, стала хата 82-річної Любові Онипсенко – знаної в селі коровайниці та вишивальниці. До речі, вишивати бабусю Любу навчив батько - Григорій Козка 1908 р.н. від нього в бабусі Люби лишилася подушечка, яку вона вважає своєю реліквією.

«Ото вишита в мене подушечка - це мені мій батько вишив. Він у мене вишивав хрестиком. Було, каже своїй сестрі рідній: «Возьми мене, Дунько, з собою на вечорниці, а вона каже: «Та, Грицько, ти ж усе батькам порозказуєш потім». А він каже: «Я тобі, сестро, вишию простінь хрестиком».

Крім подушечки, Любов Григорівна береже рушник 1914 року свої бабусі Орини, вишитий за всіма канонами і, скоріше всього, ритуального призначення (про це свідчить хрест, пташки, лілеї як символ потойбіччя та напис «Под крестом моя могила, над крестом моя любовь»).

Любов Григорівна – ходяча енциклопедія традиційної кулінарії, от тільки як це часто буває, сама цього бабуся не усвідомлює. Все в неї просто і «обично» - на кожну «літру» по крашанці, а ще крім грамів – пучки та дрібки. У Деріївці ми вперше записали інформацію про приготування обрядової весільної випічки під назвою «дивень», яку готували за допомогою стебла нехворощі (це назва рослини «бур’янина, що росте на смітнику», - уточнила бабуся Люба).

«Як воно дозріє, ми його обрізаємо, на обрізані пагони нанизуємо сиру шишечку, кладемо на два листики (їх на листику до десятка кладеться) і в піч. І так печемо цей дивень. Також печемо корж товщиною пальців на три, насипаємо наспід, на сковороду, жита і оці палички устромляємо у той корж. Квітчаємо його, лєнтами обмотуємо, чіпляємо квіточки, щоб було гарненько. Як з осени, то й калину чіпляємо і навхрест кладемо колоски. Ставляють його в шалаші, як молоді приїжджають, а тоді роздають кожній парі по гілочці. У дивні могли й сотня паличок стояти… Не знаю, чи печуть зараз, а я хочу своїй онучці спекти…», - розповідає Любов Григорівна. А ми вже радіємо за онучку – у неї буде ДИВНе весілля!

Поки одна частина команди записувала від пані Любові традиційні для Онуфріївського краю рецепти (сущики, солодкі пиріжки з квасолею, капусняк, вареники з піском), інша знайомилася із родинними скарбами Раїси Пивовар 1952 р.н. – сусідки Любові Онипсенко. До речі, один із рушників, який вона принесла показати «Бабі Єльці», вишитий приблизно у 1890 році.

Її дід Тихон був серед тисяч тих самих «чорносвитників», яких радянська влада відправляла у бій не підготовленими, без амуніції та зброї. Тихона Барліта мобілізували у 1943, напередодні визволення села.

«Тоді військкомат забирав усіх чоловіків. Німці стояли на горі… Тими днями загинуло дуже багато людей і наш дід Тихон. Баба Таня якимись своїми шляхами дізналася, що поховальна команда буде забирати тіла загиблих, найняла коней і коли відкривали невеликі горбики, де поховані воїни, передивлялася, чи немає там її чоловіка. У перший день вона його не знайшла, а на другий день тільки першу могилку відкрили, каже, «лежить мій чоловік Тихон», - згадує сімейні перекази пані Раїса.

Крім рушників, Раїса Миколаївна принесла домоткане полотно, яке лежало у бабусиній скрині, і спогад, яким поділилася: п’ятирічна Рая мала обов’язок – ганяти горобців з городу, де були посаджені коноплі, щоб птахи не випивали з конопляного насіння молочко…

Козацька церква горіла на все село…

1990 року у Деріївці згоріла старовинна Вознесенська церква другої половини XVII століття, побудована у стилі козацького бароко.

Раїса Миколаївна Пивовар навчалася у приходській школі при церкві, адже її родина жила неподалік. «Вчителі не пускали нас до церкви, але це ж в одному дворі було... Ну, а нам цікаво, бабушки і яблуками, і горіхами, і цукерками нас пригощають. У попа було двоє дорослих дітей і не знаю, чи правда, але нам казали, що діти в нього все одно комсомольці», - згадує Раїса Барліт.

Історію села і в тому числі церкви добре знає Тетяна Охріменко – вчителька історії місцевої школи. Вона розповіла, що є докази того, що козаки звели церкву з дуба. Церква мала два куполи, з чотирьох боків були двері, колір зовнішніх стін – блакитний. Витесані з граніту сходи, ковані перила, стіни прикрашала різьба.

«У 1991 році дали гроші і почали її реставрувати. І вже батюшки їхали приймати цю церкву і вона вночі згоріла. На все село горіла. Дотла... Тільки остався фундамент із каменю», - згадує пані Тетяна цю трагедію. У народі ходили чутки, таким чином намагалися приховати відмивання грошей, виділених на реставрацію.

Нові експонати Етнолабораторії: капор, бурмус, юпка і керсетка

До експедиції у Деріївку ми тільки читали в книжках і бачили в офіційних музеях елементи одягу, які вживу побачили в цьому селі. А про «бурмус» взагалі почули вперше – від Ольги Грабової 1936 р.н. Цей елемент одягу (типу пальта із комірцем, утепленого ватином) належав її бабусі Явдосі Гладкій (Кучер у дівоцтві) (1884 - 1966 рр), яку розкуркулили більшовики. Уявіть собі: тепер бурмус можна побачити у центрі Кропивницького, в нашому музеї!

Тетяна Іванівна Хоренко-Охріменко із села Дерїівки передала до нашого музею утеплену юпку, оздоблену темно-смарагдовим оксамитом, шмат домотканого полотна і традиційну для Деріївки керсетку з вистрочуванням і оксамитовим оздобленням. Це все носили наші прабабусі до Голодомору, до того, як радянська влада своєю політикою не перевдягла господарів у ватники, не змусила обмінювати дорогі намиста на склянку пшона.

Олександр Куцевол – нащадок кошикаря Яшного

У дворі родини Куцеволів – музей під відкритим небом. «Оце такі черепки на кожному смітнику можна знайти», - скромно каже пан Олександр, а нам важко повірити, як «сміття» так майстерно перетворити у красу. «Дружина каже: скільки ти будеш тягти все додому?... Але все життя мене цікавила старовина, щось приходило в колекцію, щось десь дівалося. Щось знаходив у дідів-бабів на горищах…», - сміється господар.

У приватному «музеї» бачимо ступу, рогачі, ночовки, пряслиці, старовинні інструменти, металеві праски, колекцію монет, давні книги, картини, фотографії.

«Оце стояло на Дніпрі на баканах», - показує господар старий ліхтар. До Олександра Куцевола нас привело бажання розпитати про традицію лозоплетіння, адже його дід і бабуся володіли цим ремеслом. Олександр Валентинович не захотів переймати від них це уміння – каже, тягнуло до іншого – художнього мистецтва.

У радянські часи у Деріївці працювала лозоартіль. «Хто скебитніший, той робив меблі, столи, кушетки, стільці, підставки під вазони. Хто трохи слабший у цьому, то плели кошики – тоді ж їх використовували і в колгоспі, і в рибхозі. Здавна тут плели, лоза ж на все підходяща…», - згадує Олександр Куцевол. Нині в селі лишився один чоловік, який «почав був плести», але зараз він бореться за збереження ідентичності на фронті…

До речі, кошики від Яшного тепер серед колекції Етнолабораторії «Баба Єлька».

Співає «Козачка», слухає – Дніпро

Декораціями для наших записів стало синє плесо Дніпра, чаплі та чайки, а акомпанементом – ледь чутний плюскіт хвиль. Колектив «Козачка» із сусіднього села Успенки виник у 2017 році за ініціативи Лідії Демчук. Вона вирішила створити колектив у пам'ять про покійну сестру, яка була художнім керівником у Деріївці.

«Так сталося, що ми зустрілися у церкві з Лідою Іванівною (одна з учасниць колективу – авт.) і я кажу: «Ліда Іванівна, треба співати пісні старовинні. Треба нам усе згадати. Гукаємо дівчат, будемо прислухатися…»

Для «Баби Єльки» жінки заспівали низку старовинних пісень, серед одна з найцікавіших для нас ось така:

-Лєнта бантом, лєнта бантом,

Ой нащо ж ти розв'язав?

Я любила тебе тайно,

Ой нащо ж ти розказав? (2)*

Я любила кущ калини,

Я любила сінокос,

Я любила карі глазки,

Чорний волос на зачос. (2)*

Ой як вийду я на гору,

Крикну, свисну ще й гукну,

Ой на кого ж, мій миленький,