А якби не Біл? «Баба Єлька» у Гайворонській громаді

13 червня 2025 року «Бабі Єльці» пощастило побувати в експедиції на Гайворонщині – уперше за майже сім років життя проєкту ми таки доїхали до західних околиць Кіровоградщини, познайомившись із Гайвороном та селом Червоним.

Цій поїзді передувала цікава історія: під час організації ретро-туру гайворонської вузькоколійки у жовтні минулого року керівництво громади запросило «Бабу Єльку» розважити гостей міста, які сходили з потяга на стації «Гайворон» – провести майстер-класи з традиційних танців та співів та зібрати кошти на підтримку ЗСУ. Так ми познайомились із неймовірно завзятою заступницею міського голови Юлією Пошенко (це була її ідея), директором місцевого краєзнавчого музею Миколою Працьовитим та … британцем Білом Парекром - власником підприємства з ремонту паровозів, який цікавиться ретро-поїздами та історією вузькоколійок. Біл настільки був вражений діяльністю «Баби Єльки», що вирішив профінансувати етнографічні дослідження Гайворонщини, задонативши кошти на бензин для кількох експедицій у цей далекий від Кропивницького край.

Про діда Філімона, паличку з дзвоником і завод з Америки

Ми часто повторюємо під час екскурсій в Етнолабораторії «Баба Єлька», що на жаль, Кіровоградщина – не окремий етнографічний регіон і визначити типові риси, наприклад, вишивки чи приготування їжі для всіх районів області складно. І як приклад наводимо Гайворонську громаду, територія якої належить до регіону Східне Поділля. Тут для нас, кропивничан, усе трохи «не таке» - мовлення, традиції, страви, пісні.

 

Усі ці особливості береже колектив Гайворонського краєзнавчого музею на чолі з директором Миколою Працьовитим. У стінах цього музею ми зустрілись із нашою першою респонденткою - Софією Юрченко (у дівоцтві Болгарчук) 1941 р.н. Для розмови посадили бабусю на фоні ткацького верстата, глиняного посуду, ряден та рушників, ніби намагаючись усіма способами повернути її думки у минуле.

Нині жінка живе у Гайвороні, хоча родом із села Мощена.

Бабусю Софії Пилипівни по батьковій лінії звали Мариня Болгарчук. Вона гарно вдягалась, мала чотири вишиті сорочки, багате намисто і пальто із хутром. Бабуся Мариня була швачкою – місцеві жінки записувались до неї в чергу, щоб справити собі одіж. Софія Пилипівна пригадує, що бабуся носила домоткані сорочки, вишиті червоно-чорним хрестиком, мала дві швейні машинки, на яких «шила панам» плаття, сачки, спідниці, пальта.

«Намисто було 13 низок. І вона давала мені його вдягати, як я пасла корову, щоб походила в ньому. А тоді якось у 7 класі я пішла виступати на сцену і в мене його хтось украв. Мама плакала, я плакала...», - згадує бабуся Соня. У її родині прикраси водились – за кожного із семи дітей батько приносив мамі подаруночок – чи намистечко, чи сережки. Але все вже роздане і забране часом.

Дитинство Софії Плипівни, як і у багатьох дітей того часу, було бідним. Про гроші й мови не йшло, хіба що на Різдво, коли починався період колядок.

- Ой, які ми гарні колядки співали! Був у нас один багатий дід Трохим та баба Штефаня, в нього хата була під тернітом. А ми було прийдемо, вона нам виносить гроші - копійки. То це ми ходимо-ходимо та й знову до діда приходимо. А баба Штефаня каже: «Та доки ж ви будете до мене ходить?» А ми за гроші! Давали, знаєте, яблуко, грушу, праник. Дуже рідко цукерку. А в них не було дітей, вони давали нам копійки. То це ж були гроші, ви шо! Як копійку чи дві дадуть, це вопше! Це мільйони!"

Дід Софії Юрченко Філімон їздив… на заробітки в Америку. Привіз із заробіток меблевий завод і сільськогосподарську техніку. "Бізнес" облаштував у селі Свірневому, старшого сина призначив директором.

- Казала мама, що приїхав і мав паличку, що дзвоне, як він іде (дзвонок був у паличці), капелюха із дзвінком (як він іде - він грає), костюм чоловічий у велику клєтку. Пішов він селом, а його всі обступили: «Філімон Петрович, це ти з Америки привіз?»... А як стоїт - воно не дзвоне, а як тільки йде - і це дзвоне, і це дзвоне. Прийшов він додому, а мама питає: «Тато, а що це у вас дзвоне?...» - «А це, дочко, у всіх там таке...».  

Другого діда Софії Пилипівни - Антона - розкуркулили, проте не вислали за межі села.

‑ Забрали коні, землю... Казала мама, що забирали фасолю, кожухи, радна. Наші забирали, даже знаю, шо був один наш, мощенський, - Сидор Слободяник. Дід помер тоді, коли й Сталін, у 1953-му. Я ходила в школу, вчителька вивела нас, поставила, а ми малі, зуби вишкірили та й сміємося, а вона й каже: «Чого ви смієтеся, тато вмер!». А я подумала, який тато, а мене є тато, а в Зої тато не прийшов з фронту. Я їй кажу: «Зоя, не смійся, бо в тебе тато помер». А баба Палажка каже: «Не смійтеся, а плачте, бо Сталін - це наш рідний батько»...

Серед спогадів, якими поділилась Софія Пилипівна  - інформація про народження своєї молодшої сестри і бабку Лукіяну - "бабку-бранку, що брала дітей":

‑ Я приходю до неї та й кажу, що казала мама, щоб ви до нас прийшли. Вона сказала йти гріти воду, я пішла, Зіна (сестра - ред.) мені помогла, а вже ж мама ойкає-ойкає. Прийшла бабка, пройшло може пів минути - уже дівчинка є! Ви можете собі уявити! У неї був фартушок і коли вона зайшла до хати, то чимось посипала чи щось сказала, підстелила під маму пелюшку і вона зара цю дівчинку народила. А корито обізательно повинно бути дерев’яне, не жилізне. У нас було таке корито, бо в нас було багато дітей. Вона щось ввілляла теї водички, отако потерла-потерла руками, добавила ще водички, якесь зілля, наче материнка там була і чебрець. Поставила, викупала ту дитинку. Ще ж пупець не відійшов, вона якось тако на долоню підтерла-підтерла. Отако на долоню поставила, а ми стоїмо з Зіною дивимось, а мама лежить на кроваті. Вона його підтерла-підтерла-підтерла, а тоді пелюшечку зверха закинула, перевернула, геть з головкою закрила і поставила на подушку. І каже до мене: «Дай-но відерце». Купіль не можна було до трьох днів виносити з хати. Я кажу: «А що далі робити?» - «А мама тобі скаже шо». Та й пішла вона. Вже мама дала їй цицьку, вже й пуп вона зав’язала. Наче мені здається, шо казала "Отче наш" молитву. Перехрестила маму, дитинку, ліжко, де вона лежала. І пішла. Сорок днів по народженню дитини жінці не можна було виходити з хати і показувати маля. А протягом шести днів сім'я мала похрестити дитину - "увести в хрест".

Від Софії Юрченко ми записали п’ять пісень, одна із них – «Ой горе тій чайці», цікава тим, що замість звичних для нас чумаків у цій пісні забирають діток у чаєчки козаки:

Ой горе тій чайці,

Горе в світі жити,

Що вивела чаєняток

Та й нема де діти. (2)*

А чайочка в’ється,

Крилами махає,

Вона своїх чаєняток

Крильми прикриває. (2)*

Іхали козаки,

Коло чайки стали,

Вони її чаєняток

З собою забрали. (2)*

- Ой ви, козаченьки,

Хлопці молоденькі,

Верніть моїх чаєняток,

Вони ще маленькі. (2)*

*- останні два рядки кожного куплету повторюються двічі

Темне, Червоне і завзяті «Кумоньки»

Перша писемна згадка про село Темна датується 1794 роком. Ми розпитували місцевих жителів, чому Темна? За однією з версій, назва села походить від слова, що означає «сліпа», мовляв, у цій місцевості кількасот років тому жив козак, який мав сліпу доньку. У нього в хаті часто зупинялись подорожні і вислів «переночували у Темної» зберігся у народній пам’яті. У 1934 році село перейменували у Червоне, а з 1967 року при школі запрацював музей історії села.

Ініціаторкою створення музею історії села Червоне є Марія Ящуринська 1922 р.н. - директорка місцевої школи (1961 - 1964), вчителька історії та географії (до 1984 року). У 1991 році музею присвоїли звання народного. 

На фото: Микола Працьовитий тримає макет сільського клубу

Протягом шести років завідувачкою музею була наша співрозмовниця, керівниця ансамблю "Кумоньки" Олена Добровольська, яка щиро і нестримно прагнула розповісти нам про кожен експонат цього музею - про коралове намисто, сорочку, гільце, вінок, старовинні фотографії, верстат, давню пряжу, ряднини, полотно...

У Червоному ми спілкувались із нашими респондентками в місцевому будинку культури (художній керівник - Наталя Охота). Тут справді вирує життя. За великим рахунком і завдяки колективу «Кумоньки», створеному у 2008 році. За порадою когось «із району» учасниці колективу на початку формування гурту вирішили співати місцевий фольклор.

На фото: один із експонатів музею с.Червоне - тканий рушник

На фото: Колектив "Кумоньок", баба Єлька, директор Гайворонського краєзнавчого музею Микола Працьовитий та заступниця міського голови Гайворона Юлія Пошенко.

- Репертуар збираємо по селу і від людей. Полізла на горище - згадала цю пісню. Згадала, вночі не спала, записала на бумажку і в нас таких більше двохсот - три пісенники. Це все відтворені і виспівані пісні, - розповіла учасниця колективу Людмила Винниченко 1957 р.н.

Найстаріші учасниці гурту - Валентина Марущак 1940 р.н. та Ксенія Гарачок 1942 р.н. Виводить у гурті онучка Ксенії Тарасівни - Наталя.

До речі, попри цінний пісенний репертуар (чого тільки варті купальські!) до Кропивницького «Кумоньок» не запрошували жодного разу...

На фото: колектив "Криниця", який існував у с. Червоне з 1985 по 1992 рік.

 

«Кумоньки» дуже вразили нас своїм пісенним репертуаром – від них ми записали більше десяти пісень, які поповнили архіви «Баби Єльки», ставши доступними для прослуховування з різних куточків світу.

 

ОЙ НА ГОРІ СОЛОМА ГОРІЛА

Ой на горі

Солома горіла. (2)*

Там дівчина

 Вечерю варила. (2)*

До вечері

Стиха говорила: (2)*

-Кипи, кипи,

Вечеронька стиха. (2)*

Нема мого

Вірного жениха. (2)?

А вечера

Стиха укіпає. (2)*

А мій милий

На поріг ступає. (2)*

Сідай,милий,

Не стій на порозі. (2)*

Та й розкажеш,

Що чув ти в дорозі. (2)*

-Чув я, мила,

Про тебе новину. (2)*

Що ти маєш

Малую дитину. (2)*

-Була в мене

Циганочка вранці. (2)*

Та й забула

Дитину на лавці. (2)*

-Брешеш, мила,

Брешеш, ти негожа. (2)*

Ця дитина

На тебе похожа. (2)*

Бо циганське

Чорне, кучеряве. (2)*

А мужицьке –

На личку рум’яне. (2)*

До півночі

Нагайка шуміла. (2)*

А з півночі

Душа в рай злетіла. (2)*

Кожен рядок кожного куплету повторюються двічі

«Скакали баби з горіща, щоб не завагітніти»

На фото: Ксенія Тарасівна Гарачок 1942 р.н. 

 

Дуже часто, майже під час кожної експедиції, якщо розмовляємо із жінками старшого віку, ми говоримо про право жінки робити вибір - народжувати, вступати у шлюб, в інтимні стосунки, відмовлятись від аб’юзивних стосунків. У цьому контексті говорили із жінками із с.Червоне  - про перекази їхніх бабів на тему контрацепції, пологів, жіночого здоров’я, годівлі дітей грудьми.

Ось деякі цитати з цієї розмови:

«Ну хто його знає, хіба ж ми бачили, як там баба робила? Що там вона напихала? Вони там якісь бур’яни, всьо встромляли. Це Катерина померла Чемериця. Знали тільки, хто помер від цього. ... Скакали баби з горіща, щоб не завагітніти. Щоб зірвалося...», - згадує Валентина Марущак 1940 р.н.

«Казали, якщо заберемінієш, то треба три рази через скриню перегнутися. А я як робила на свинарні, то бараболю і каші вибирала, скільки раз я перегиналася? Не три рази, а багато. Крепкі хлопці чіалялися», - Ксенія Тарасівна Гарачок 1942 р.н.

«Дітей брала моя бабка Єлосовета Видющенко. Бабка була бранка, вона була у батюшки нянькою коло дітей. Вона примовляла від усього, знала всьо. Вона могла витягнути з ока язиком, помила в роті і витягнула язиком, прожила 97 років, була 1881 року народження», - згадує Валентина Марущак 1940 р.н.

 

Моторошними спогадами своєї бабусі Анни Сироти 1903 р.н., яка пережила не один Голодомор, поділилась Олена Добровольска.

- Бабуся розповідала, що з осені, коли люди тільки почали помирати від голоду, їх ще забирали підводи, а вже зимою, на початку 1933 року їх ніхто не забирав - вони так і залишалися в хатах. І от весною підводи заїжджають в село із багатьма людьми, завезеними з Брянської області. От така картина: їде підвода по селі - ось ця хата пуста - хто сюди йде? Скочили й пішли. А це хоч і був березень, ще холодно. Люди зайшли в хату пусту і що вони побачили? Вони побачили трупи. І от вони спочатку виносили ті трупи, топили в хаті, щоб було щось їсти... І бабуся казала, що до тепла - до травня-червня - ні одної людини не залишилось. Вони всі пішки на Гайворон, на поїзд. Ті люди тут не прижились, хати не були підготовлені, щоб вони тут жили. А починати життя з того, щоб трупи спочатку винести...

А ще у 1935 році Червоне назвали Червоним, а до цього я знаю точно, що у 1927 році у нашому селі проживало до трьох тисяч людей. Потім уже пізніше їх було менше двох тисяч. Є така легенда... Про це тоді не можна було говорити, і думати заборонялося. До нас у село заїхав загін Котовського, хотів радянську владу тут встановити. А його тут побили і вигнали з села. Пройшов деякий час, заїхав сюди каральний загін і вирізали половину жителів села. Залили кров’ю все село. І коли постало питання, що треба перейменувати, то назвали Червоне..."

Про ще живі традиції на Купайла

У Гайворонській громаді нам пощастило записати кілька спогадів про обряди та звичаї на Купайла. 7 липня у селі Червоному на степок (місце для гульок) сходились парубки (нежонаті хлопці), які закопували по центру велику зелену вербу. Дівчата плели вінки і прикрашали дерево цими вінками у супроводі пісні. Також цього дня було прийнято варити вареники з вишнями чи пекти пиріжки.

- Обов’язково віночки плели з лєнтами цвітними. А верба зелена вирубана, висока повинна бути і вінки висят, ягоди - всьо на тій вербі. Дівчата і танцюють, і співають біля верби. І карапет, краков’як, річечка, баламути, вальсочок. Вербу розломлювали, несли кидали на город на гогірки. Так як верба росла, шоб огірки росли".

 

Наше Купайло

З верби, з верби,

А ти, Іване,

Прийди, прийди. (2)*

А як не прийдеш

На Купайла,

То вийде з тебе

Душа й пара. (2)*

А як не прийдеш

Дивитися,

Не дочекаєш

Женитися. (2)*

А як не прийдеш

Вінки брати,

Не дочекаєш

Жінку мати. (2)*

Бо якби хлопці

За нас дбали

Вони б Купайла

Вирубали. (2)*

Ой на Івана

Та на Купайла

Вийшла дівчина

Гарно вбрана. (2)*

На неї хлопці

Зглядаються,

Та й порукати

Стидаються. (2)*

Лиш один хлопець

Не стидався,

Взяв за рученьку,

Порукався. (2)*

Взяв за рученьку,

Порукався,

Бо він її

Сподобався. (2)*

-Ой ти, дівчино,

Ой ти, ой ти,

Звідкіль до тебе

Зайти, зайти? (2)*

-Ой садком, садком,

Садочечком,

Буде горілка

З медочечком. (2)*

А коникові

Обрід, обрід

Ще й подушечка

Під бік, під бік. (2)*

Ой на городі

Лопух, лопух,

Ой та й на дівці

Живіт іспух. (2)*

Ой нехай пухне,

Нехай знає,

Нехай Івана

Не приймає. (2)*

Ой на городі

Какішниця,

Зібрав чорт хлопців

Та й тішиться. (2)*

А ми підемо

Дивитися,

Як буде з ними

Бавитися/Давитися/Казитися. (2)*

*- Останні два рядки кожного куплету повторюються двічі.