Експедиція у Піщаний Брід і не заспівана колискова

Село Піщаний Брід колишнього Добровеличківського району (нині центр однойменної громади в Новоукраїнському районі) має давню історію. У середині XVIII століття населений пункт входив до Новослобідського козацького полку: слободу Піщаний Брід у 50-х роках заснували вихідці з Московської, Калузької та Чернігівської губерній. Село розташоване на берегах річки Чорний Ташлик, щоправда зараз від річки залишились лише одні береги та поросле річище (принаймні такою ми її побачили). Що пам’ятають місцеві старожили про давні часи? Чи береглись у їхніх сім’ях перекази про Махна та його останню любовну історію? Що співали, що їли, що танцювали, у що вбирались тут сто років тому?..

Дізнаватись відповіді на ці питання нам допомагала завідувачка бібліотекою Ганна Калінічева. В одній із кімнат бібліотеки вона разом із колегами організувала етнографічний куточок – тут зібрані зразки традиційного посуду,  старовинні фотографії. Етнографічний куточок був у кращому стані. Але через розташування будівлі на центральній вулиці Піщаного Броду (тут часто їздять великовагові вантажівки) стіни кімнати почали тріскатись. Попри це люди відгукнулись на заклик бібліотекарки і почали приносити вишиті рушники, побутові речі, які були у вжитку у минулому столітті.

До речі, серед речей з колекції є рубель 1886 року із хати дисидента Петра Чорного, чиє життя пов’язане з селом. Петро Чорний писав листи із критикою державного устрою, критично оцінював спосіб ведення економіки у СРСР та централізоване управління, процеси денаціоналізації та нищення української ідентичності у всіх сферах совєтського життя. Листи надсилав з різних міст, у тому числі з Помічної, де працював на залізниці, та з Піщаного Броду, де жив. У 1979 році його арештували і засудили до 6 років позбавлення волі у виправно-трудовій колонії посиленого режиму. Покарання відбував у таборі для політичних ВС-389/36, розташованому у с. Кучино на Пермщині.

Ось що згадує Ганна Калінічева, яку КГБ у 80-х роках вимагало звітувати про літературу, яку Чорний бере в бібліотеці.

«Хата в них була величенька, простора. У кухні стояла шафа, позаду шафи був підбитий матрац, щоб стоячи сховатись. КГБісти оцього всього не бачили, але хата була наповнена таїнствами. Коли він брав у бібліотеці якийсь том Леніна, до мене відразу приїжджали КГБісти і просили мене, щоб я дивилася, які саме сторінки він читав. Але як я це могла зробити? Ніяк! Я добре пам’ятаю, як він просив видати йому 13-й том. Наскільки ввічливий, тактовний, інтелігентний він був!» - згадує пані Ганна.

Разом із Ганною Олександрівною ми з центру поїхали в інший куток села, де проживало дві подруги 90-річна Міла Івахно та 88-річна Тамара Циганчук, які були не проти прийняти гостей.  

Подружки Міла і Тамара

Тамара Федорівна з подругою Мілою Миколаївною і досі усвідомлюють географію села відповідно до колишніх колгоспів, які функціонували у Піщаному Броді (у 1933 році їх було 5, напередодні Другої світової – 10). Так само разом згадують, як у дитинстві хотілось їсти. Обидві добре пам’ятають голод 1946-1947 років, а також перекази рідних про Голодомор 1932-1933 років.

«І ракушки ловили, і сусай їли, і листя з вишень їли. Знаю, батько дістав із горіща шкуру телячу, пошмалив, порубав та варив бульйон», - згадує Міла Івахно. Найяскравіший «кулінарний» спогад із дитинства – смак річкових мушель, які Міла ходила збирати до Ташлика навесні. У куфайці, вона занурювала босі ноги у воду і намацувала пальцями мушлі. Наловивши бодай з пів відра, приносила скарб додому, розстеляла їх на ряднині і чекала, поки вони почнуть тріскати і пищати. Готували м'ясо мушель на плиті, без олії, якої, звісно, ж не було. Розкішшю була ще одна страва – «латура» - такий собі ячмінний суп.

«Батько в голодовку робив в МТС. Получав стільки тих грошей, що за місяць міг купить пуд ячменю - це 16 кг. І була така ступа дерев’яна, кругла, висока. Ми той ячмень кладемо в ступу, товкачем товчем, луска сходить, примочуємо і мелем на крупу. Зварить мама ЛАТУРУ - водичка і крупа. А ми ж так їсти хочемо з братом, а мама каже: я не можу ділить, прийде папка і хто скільки з’їсть. Ми кругом миски сідаємо і хто скільки вловить у ложку. Ото така в нас була їжа», - згадує Міла Миколаївна, яка названа батьками Меланкою, а записана сільським паспортистом Людмилою.

Тамара Федорівна у дитинстві теж «мала справу» з мушлями, але як мама не просила їх поїсти, не могла – відчувала відразу до такої їжі. Вижити під час Голоду її сім’ї допомогла… дохла кобила.  Разом із мамою відрізали з дохлої коняки ногу, щоб приготувати її і не вмерти з голоду.

Помню, як сьогодня, коло нас була конюшня. Коні там були німецькі і здохла коняка німецька. А вони ж такі здорові були. Мене мати бере з санками, їдемо туди і задню ляшку одрізаємо - їсти! А я ше мала була, кажу матері: «Гайда ще одну візьмем». А вона каже: «Нє, ше люди їсти хотять».

У сьомому класі Тамара мала вагу 35 кілограмів. Власне, на сьомому класі процес здобуття освіти закінчився, мама вирішила, що освіта потрібніша братові Толі, до всього, у нього ще й чоботи були, на відміну від Тамари…

Ще одним яскравим спогадом, яким поділилась із нами Міла Івахно, була історія про те, як у її батьківській хаті в Піщаному Броді оселились двоє німецьких солдат. Хитруючи, вони тривалий час жили в селі, проте, допомагаючи родині продуктами.

Ідуть получать продукти, получають дві хлібини. Одну хлібину нам кладуть на комин (а наше життя було тільки на печі, бо на кроватях нємці). На піч покладуть хлібину, а Борі ше дають котелок з їжею. Так шо я можу сказать, шо люди не всі однакові, а тепер нємці наші ще й друззя!

Піщанобрідське придане

Ще донедавна у с.Піщаний Брід під час весілля було прийнято нести за нареченою її посаг. Переважно це була постільна білизна, перина, подушки - усе, щоб постелитись у свекрушиній хаті.

На фото 70-х років, яке ми побачили у домашньому альбомі Тамари Циганчук, зафіксований момент, коли попереду йдуть батьки молодої, тримаючи молодих за рушник, яким були обв’язані руки наречених. Позаду боярин несе клунок (або вузол) із добром. Попри немалу кількість літ за плечима, дві подруги – Тамара і Міла – наспівали нам пригорщу пісень. Серед них – ось така «Миланка»:

Ой учора

 Ізвечора

Пасла Миланка

Два качура. (2)*

Ой пасла-пасла -

Загубила.

І в чисте поле

Приблудила. (2)*

Приблудила

В чисте поле,

А там Василько

Плужком оре. (2)*

Ой оре, оре

Та й поганяє,

Та й на Миланку

Поглядає. (2)*

Наша Миланка

Милостива,

Усі препічки

Помастила. (2)*

Нашій Миланкі

Та яка плата:

Пару калачів,

Горілки кварта. (2)*

*- останні два рядки повторюються двічі

99-річна баба Ганя і її колискові

Чому нашу експедицію у Піщаний Брід ми вважаємо однією із найзнаковіших? Бо зовсім не заплановано і випадково нам пощастило познайомитись із Ганною Манталуцою (у дівоцтві Роман) 1926 р.н.

Уявіть собі: їдеш по селу і бачиш вдалині блакитну хаточку в ромашечках. Думаєш: от би туди. А місцева агентка просить зупинити водія саме біля цієї хаточки. А у дворі сидить майже сторічка бабуся в голубому халатику з кухликом водички. І ми просимо впустити нас до двору... І нас впускають.

     

    Ганна Манталуца 1926 р.н. - ударник комуністичного труда дев’ятої «п’ятілєтки». Немає такого шматочка поля навколо Піщаного Броду, який би вона не сходила своїми ногами і не висапала своїми руками.

Ми не почули від неї жодного світлого спогаду про юність чи молодість, зате почули сповідь часів радянського рабства.

Частина дитинства Ганни Сидорівни минуло в землянці. Таке житло облаштували батьки для своїх шістьох дітей, поки не збудували свою хату.

• Тут була пустоста. А тоді давали по 15 метровок на двір каждому, хто хотів строїться. І нашим дали. То тато строхлись. А зробили землянку. Нас багато, дрібні всі, нема де діться, та зробили землянку. Викопали прямо яму, там поставили плиту, зверху вкрили земльою і там топили, там росли.
• Була в нас ще дівчинка одна, холодно було, вона спала спиною коло стіни, а сира земля, вона простудилась і вмерла. Ну я її не знаю, це по розказу старшої сестри, що була в нас ще сестра, ну я її не бачила. То батько строївся... Стільки ми це жили - стільки і строїлись....

Дуже часто на питання про колискові своїм дітям наші бабусі розповідають моторошні історії про «дитинство», яке було в них чи в їхніх дітей. Так і цього разу. Ось як бабуся Ганна відповіла на питання про те, чи співала своїй доньці колискові:

Вона родилася 8 березня, оце так я їй «співала»: у нас хати не було, ми пішли в чужу хату, та чоловік пішов в один край на роботу, а мене узяли на буряк. А її місяць було з лишнім, а в яслах кажуть «не приймаймо, бо вона маленька». Я в чужій хаті на землю покладу подушки, а сама нажую праніка у марлію та дам їй, шоб вона смоктала, а хату закрила, сама за бестарку їду в поле - або буряки сапать, або настало літо - зерно возили із поля на тік. Заїду - у вікно загляну - ворушиться, рукою махає чи головою - жива. Я поїду розгружу зерно, а тоді вертаюся в хату, накормлю її, переповию, знов покладу на подушки і їду в поле. Коли вже приїду - тоді вже йду до дитини…

Ганна Манталуца чотири роки примусово відпрацювала в Австрії - у місті Айзенкаппель. Відбір на примусову роботу під час німецької окупації проходив у селі за участі місцевого лікаря і німецького наглядача. Хоча перед медоглядом молоді дівчата намагались будь-яким способом зробити так, щоб лікареві здалось, що вони хворі.

- Була ше тут жінка, вона вмерла, нема її. Узяла пакунок листя табакового. А це був март місяць, земля ше була холодна. А вона набрала того табаку, та скрутює по листку і дає їсти перед цим, як іти на комісію. Тоді виходимо надвір, лягаємо на землю, а земля мерзла. Вона каже: «Лягайте, тако дівчата, грудьми до землі». Уже табак з’їла, води випила, лягайте на землю щоб не пройти комисію. І таке робили... Завезли нас у Польшу, у Кракові стояли і там пройшли комісію і вивезли всіх у Германію. Нічого не помогло - забрали та й усе. А тепер настало таке врем’я, шо самі люди їдуть, аби гроші були, то їдь куди хочеш.

До «Германії» вона потрапила 16 річною у 1943 році, додому, у село Піщаний Брід, їй вдалось повернутись у серпні 1945 року.

Шо заставляли, те й робила, куди казали, туди й ходила. У хазяїна корови доїла і пасла, перемивала і стірала - все робила, шо казали. Хазяїн був вредний, ну не бив. Хазяїн був багатий, двохетажний дом у нього і там радіво стояло. Радіво сказало: «кріг аус». А це означало, шо война кончилася. А тоді й об'явили нам: собирайтеся, будуть отправлять усіх робочих додому. А шо там мені було собираться? Ложка-миска, та й гайда…

Перебуваючи на засланні, Ганна мріяла побачити хоч когось із своїх земляків. Знала, що десь за 5 кілометрів від Айзенкаппеля є односельці, які працюють в пекарні. Знала, що в самому місті є дівчата з Піщаного Броду, які в іншого господаря доять корів. Але була одна причина, через яку вона не могла вийти з дому: їй не було у що вдягнутись, крім домашнього одягу із позначкою OST

На спині і спереду у мене була тряпочка пришита. А по сусідськи коло хазяїна жила жінка, вона носила молоко на сіпаратор. Я їй сказала, шо хотіла б піти побачить у центр, та не маю у шо вдіться, як надіну це - каждий же узнає, шо я руська. А вона: «Прийдеш до мене». Я пішла до неї, вона открила гардіроп, а там одежі набитком, така вся гарна та багато! «Вибирай шо хочеш та підемо зі мною в церкву» - «А хазяїн же мене не пустить!» - «Я побалакаю з ним і пустить». Я пішла до неї, десь у мене є й фотографія. Вона дала мені передіться, наділа я її одежу і пішла у церкву...

Після того, як повернулась у рідне село, протягом місяця жінка щодня ходила до місцевого працівника органів внутрішніх справ на розмову, а той ставив їй одні й ті ж запитання: де була? що казала? що робила? з ким спілкувалась? Не виявивши нічого підозрілого, Ганні Манталуці таки видали радянський паспорт.

Ми не записали від Ганни Сидорівни колискових, бо вона їх не співала.

Ми не записали від Ганни Сидорівни рецепту великодніх страв, успадкованих від батьків – через величезну бідність такого спадку вона не отримала. Не було спогадів про весілля – лише, що виходила заміж у позиченому вінку та позиченій фаті, а чоловік – у позиченому піджаку.

І не записали жодної пісні. Бо все життя, життя в рабській колгоспній праці – їй було не співів.

Але ми приїхали до Кропивницького із відчуттям, що вловили справжній скарб.