Інтерв'ю про Велику Виску в Бережинці

Старожилів із Великої Виски ми шукали в… Бережинці, що неподалік Кропивницького. Саме в цьому селі нині разом із донькою проживає Марія Яківна Луньова 1933 р.н. Її дитинство, юність та зрілі роки минули у Великій Висці.

Розшукати Марію Яківну і домовитись про зустріч допомогло нам подружжя Бердників – це відомі на Кіровоградщині педагоги, волонтери та краєзнавці, які виховали не одне покоління українців. Їхній син – Віктор Бердник – віддав життя за те, щоб Україна залишилась суверенною і незалежною, онук та зять нині воюють у лавах ЗСУ, доньки волонтерять. Попри активну громадську і волонтерську діяльність, Микола Петрович та Тетяна Миколаївна стали нашими агентами в Бережинці і власним транспортом привезли в гості до 92-річної Марії Яківни, знаючи, що вона має чим поділитись з «Бабою Єлькою».

«Жили на будкі», - так Марія Яківна каже про свою оселю дитинства. Будка – це маленький будиночок біля залізничних шляхів, де проживали «обходчики» з родинами. Такі будиночки розташовувались за 5 км один від одного. Батько Марії працював на Мар’янівському роз’їзді (це поряд із Вискою), мама тримала домашнє господарство, діти, поки малі, пасли худобу у ярках біля залізниці, згодом пішли працювати у колгосп.

Марія Яківна не пам’ятає своїх дідів Григорія та Марка, натомість у пам’яті збереглися спогади про бабусь - Оксану Суходолову і Горпину Луньову, а також дядька Максима Луньова, якого розкуркулили, бо мав хату під залізним дахом.

- Він десь утік був, а хату його забрали під сельский совєт. А коли началась война, він вернувся і вернувся у свою хату. Покамість була війна, він був вдома, а коли нємці відступили, то й дядько Максим десь дівся.

Доїла корови з 12 років і до пенсії

Паспорт у Марії Яківни Луньової з'явився, коли їй було 42 роки, у 1975 році. З самого дитинства і аж до виходу на пенсію вона віддала своє життя колгоспу.

У ремісниче училище її не взяли, бо не мала бодай якої довідки зі школи. Та навіть початкової освіти в Марії не було, бо до школи вона ходила лише два місяці – восени і навесні, коли була сухою стежка і можна було пробігти по ній босоніж. Грошей на взуття, не кажучи вже про одяг і зошити, у батьків не було.

Інші згадки про дитинство і юність, які нам вдалось записати від бабусі – це спогади про рабську працю з 10 років. 

«Коли мені стало 12 років, то я стала дояркою. Уже в 12 год корови доїла. І так доїла, покамість і на пенсію не вийшла», - каже Марія Яківна і стає моторошно від приреченості і усвідомлення, що це не єдина така історія. Таких доль, скалічених принципами колективного господарювання, а точніше – колективного рабства – тисячі.

Марія почала працювати, коли їй було 10 років - пасла телят у колгоспі. Вперше ж побачила гроші за свою роботу, коли їй було 23.

«Платили трудодень - паличку таку ставили у зошиті. Як пішов на роботу - значить, заробив трудодень, паличку поставили. І отак каждий місяць, каждий день, коли була на роботі. Як не була - ставили мінус. Потом, аж у кінці року, був отчотний год і на каждий трудодень нараховували скількись грам зерна. Давали по 200 чи по 300 г. Трошки пшениці, жита, кукурузи. Оце таке ми заробляли. У батька був великий налог, то оці гроші защитувались в щот налога і от через те в школу не ходила, бо не було за шо купить взуться».

Уперше Марія тримала в руках гроші у 1956 році - 23-річною, коли від колгоспу імені Ілліча її з колегами послали у відрядження в Ленінград відвезти свиней на м'ясокомбінат. Грошей на відрядження не виділили, проте дали корм для тварин. Дорогою зоотехнік, який супроводжував худобу, продав трохи комбікорму білорусам і поділився грішми з дівчатами.

«Дав він нам гроші, то я й Марія - ми ті гроші отако сиділи й дивилися - що ж це за гроші? Ми не понімали, що це таке, ми не бачили тих грошей. Оце я побачила гроші...»

А вже в 1958 році вперше в колгоспі виплатили зарплату паперовими грішми, крім звичайних пшениці та цукру. «То це була радость!» - каже Марія Яківна.

Її мама народжувала дітей самотужки, без медичної допомоги. «Бабувала» у Великій Висці материна свекруха Оксана.

- Після мене родилося три брати, то знаю, шо закричить дитина десь там у другій половині хати, ну ми не бачили, як. А питаємо, а де воно взялося, шо воно пищить? А мама каже, що вчора ходила капусту різала, та дитину знайшла в капусті. Це такі були грамотні раньче діти, - сміється Марія Яківна.

Попри злидні, Марії хотілось бути гарною. Пам’ятає, як красувалась перед дзеркалом, коли вже в зрілому віці купила собі нарешті туфлі, як хотіла накрутити кучері, та не було як…

- Шоб коли я губи покрасила, щоб коли я пудрю взяла? Правда, кучері хотіла зробить. Коли пасла корову в наймах, нарвала берізки, закрутила волосся (в мене таке гадке волосся було, як яшна стріха). Закрутила те волосся, кажуть, нада у гарячій воді попарить. А мама готовилась стірать і надворі на кабиці нагріла води. А я шоб мама не бачила, думаю, в гарячу воду встромлю, шоб кучері закрутились. А воно оказалася гаряча вода дуже і я лоба спалила. І лоб зліз у мене і тепер ті кучері ніколи не ростуть, - каже бабуся Маня.

Згодом про кучері довелося забути до роботи в колгоспі додались турботи про власну сім’ю: народивши сина Толю, Марія прийняла рішення забрати до себе покинуту мамкою-зозулею 4-місячну дівчинку, яку назвала Танею. Сьогодні Тетяна доглядає Марію Яківну як рідну маму…

Про відьмацтво у Великій Висці

За спогадами Марії Яківни, у Великій Висці було дві баби-відьми – добра і лиха.  Баба Єлька робила добро, баба Лізка - зло. Саме вона наробила лиха та так, що Марії довелось продавати корову. Коли у Луньових отелилась корова, Лізка спеціально (так вважає Марія Яківна) прийшла до двору просити вила. Господар відмовив, бо кажуть, що в цей час нічого з двору не варто давати. Наступного дня Марія вже не змогла здоїти корову – худоба не підпускала хазяйку до себе.

«Як вона мене не вбила - не знаю. Скільки я год держала корову, ніколи нічого оцього не було, я беру ту корову, а вона мені рогом роздерла спину. Я взяла за цепку, вивела на вулицю, припнула і сама побігла на роботу. Заходю на ферму, а Галя Бобришова: «Маня, тебе шо, перестрів хтось, в тебе плаття на спині немає і кров цебенить, ти не чуєш?». Каже, боже, в тебе така спина роздерта. А я їй розказую. Шо ви думаєте? З того дня я не можу в сарай зайти, не можу до корови підійти".

Через деякий час родина вирішила здати корову, адже її поведінка після відвідин бабою Лізкою була небезепечною для життя господарів.

Квітка, Бітюк, Яр, Кондруцовка, Жабокряковка, Кодруцовка...

Національний склад населення Великої Виски, яка постала як офіційний населений пункт за часів Нової Сербії, був строкатим. Переважали українці, росіяни, молдовани, євреї.

 ... Під час розмови з 92-річною Марією Яківною ми раз-по-раз чули цікаві назви, трохи плутаючись, хто де жив і чи й досі мова йде про Велику Виску. Як виявилось, частина топонімів стосувалась кутків, які існували в селі з давніх-давен і отримали свої назви від прізвищ перших поселенців. Частина ж назв мають походження від назв колгоспів, які раніше діяли на території Великої Виски.

«Побіжу до тьоті Анюти на Баланову», «піду до дяді Яші на Яр», - оце так казали. Тепер називаються вулиці, номера...», - згадує Марія Яківна.

Як розповіла краєзнавиця з Великої Виски Тетяна Бердник, переселенці з росії компактно проживали в районі, який у селі називався Бітюк. Їх переселили із великими кіньми-ваговозами, які називались «бітюги». І потім людей питали: «Де йдеш?» - «До бітюгів - по коні» і так залишилось слово.

А назва кутка «Кондруцовка»  походить від прізвища Кондруцов, це переселенці з Білорусі, яких заселили в ці краї після Голодомору.

Панське село Флорівка, яке з часом з’єдналось із Великою Вискою, дало назву однойменному кутку…

 

 

Церемонія прощання з матір'ю Марії Яківни Луньової 1933 р.н. Фото зроблене 12 травня 1963 року біля батьківської хати. 

 

 

 

 

 

 

 

Історія села у вишивках

У шкільній світлиці села Велика Виска чимало вишитих рушників. Переважно це вишивка середини ХХ століття, хрестик та гладь. Частина з них не атрибутована - свого «паспорту» чекають десятки творів народного мистецтва.

Як розповіла ініціаторка створення світлиці Тетяна Бердник, деякі рушники все ж мають свою історію.

Наприклад, рушник із вишитим сюжетом із Шевченкової «Катерини» приніс до школи Олександр Гайдук.

Рушник із півнями та написом «Христос воскрес. Воістину воскрес» належав Лідії Сафроновій (вона передала рушника до музею, а вишивала його її бабуся).

Рушник із зірочкою вишивала Любов Речець (там збереглись її ініціали "Р" та "Л").

На зустріч, присвячену історії Великої Виски, Тетяна Бердник привезла цілу колекції старовинних світлин. Частина – з її власного сімейного архіву, частину світлин принесли односельці, а деякі знайдені у покинутих хатах (після початку повномасштабного вторгнення усі нічийні будинки інвентаризували, щоб мати змогу розселити людей, що рятувались від окупації).  

Під час ексепдиції в Бережинку для записів жительки Великої Виски ми записали вісім традиційних народних пісень. Ділимось текстом однієї з них:

ІДИ, ІДИ, ДОНЮ ДО СТОЛУ

- Іди, іди, доню до столу,

Послухай, шо милий написав.

Він пише, шо має другу.

За тебе він, мила, забував.

      Нічого я йому ни сказала,                  

А тільки подумала я те -

Давно б я тебе забула,

Та в мене дитина твоя.

Ану, лю-лю-лю, дитя, спати!

Ану ж лю-лю-лю, засинай!

Бо треба сідати край столу

Та й батьку ж листа написать.

Писала, писала, листівку,

На цьому я стала кінчать:

«Ой приїджай, милий, додому,

Мене ж молодую ховать».

Вже три недільоньки минуло,

Як свекор невістку поховав.

А милий листа ж присилає,

Та й пише: «Шо я вивіряв!

Як спомню я жінку й дитину,                     

Як спомню я перву любов.                                          

Болить моє серце козаче,

Болить ше й волнується кров!»

 

Експедицію проєкту «Баба Єлька» у с. Бережинку Кропивницького району (16 листопада 2025 року) організовано в межах проєкту «Сто експедицій “Баби Єльки”. Етнографічне обличчя Кропивниччини» за підтримки Фонду «Аскольд і Дір», що адмініструється ІСАР Єднання в межах проєкту «Сильне громадянське суспільство України – рушій реформ і демократії» за фінансування Норвегії та Швеції.