Понад 200 відвідувачів творчої мастерні "Баби Єльки" - це 200 відкриттів для нас, і 200 дотиків до душі кожного

На початку року, завдяки Фундації ЗМІН і ГО "Спільна дія", Етнолабораторія "Баби Єльки" відкрила "Творчу майстерню", до якої залучила родини військових, ветеранів, нацгвардійців, полонених, загиблих героїв війни з росією. Це були рідні не лише тих воїнів, які стали до зброї після повномасштабного вторгнення, а й тих, для кого війна почалася ще 11 років тому. З лютого по травень ми проводили просвітницькі лекції-екскурсії, майстерки з вибійки та воскування, традиційних танців і співів. А ще влаштовували фотосесії в репліках автентичних строїв, пошитих нашою командою за оригінальними зразками. Нам вдалося об'єднати учасників різного віку - від молодших школярів і молоді до літніх людей. Попри складну ситуацію, збільшення кількості повітряних атак на Кіровоградщину, постійні тривоги, через які неодноразово скасовували й переносили наші заходи, в "Творчій майстерні" побували понад 200 учасників. По завершенню проєкту ми проаналізували, наскільки він був актуальний і потрібний, зібрали думки кураторів і їхніх підопічних. Якщо узагальнити все почуте і відчуте, то нам вдалося огорнути увагою, підтримкою, подарувати цікаве спілкування, нові знання та досвід тим, хто за останні роки майже забув, що можна хоч ненадовго відірватися від постійного хвилювання за рідних.

«Головним завданням «Творчої майстерні» було посилення емоційної стійкості й упевненості наших відвідувачів, їхнє згуртування навколо ідей національної єдності. Ми хотіли дати їм те, чого й самі потребуємо – моральної підтримки, дружніх обіймів, щирого спілкування в колі однодумців і знань, які дозволяють протистояти ворожим наративам і пропаганді. Тому, окрім творчих занять, арттерапії, ми приділяли чимало уваги просвітницьким лекціям та екскурсіям. Пізнаючи свою історію й культуру, ми вчилися долати міфи та стереотипи про те, що українці — відсталий, несамостійний у культурному плані народ, який існував лише завдяки «старшій сестрі» і не має права на незалежність та свободу», — каже кураторка проєкту Світлана Листюк.

Організація майстер-класів — це не відкриття Америки, але завдяки роботі з особливою категорією відвідувачів, рідними наших військових і ветеранами, ми відкрили багато важливого для себе. Насамперед — вплив невимушеного спілкування, мистецтва і культури на психоемоційний стан людей, які постійно перебувають у напрузі через хвилювання за своїх близьких на фронті.

Ось, що розповіла співзасновниця проєкту «Баба Єлька» Інна Тільнова, кураторка напрямку, в рамках якого проходили фотосесії у традиційному вбранні.

«Особисто для мене відкриттям була кожна людина. Наприклад, до нас прийшла мама льотчика, у якої кілька місяців тому помер чоловік-військовий. Вона взяла участь у фотосесії в традиційному вбранні й поділилася історією про розкуркулення своєї родини. Мене вразили дві жінки: одна — переселенка з Луганщини, інша — з Чорнобаївки. Та, що з Луганщини, дуже молода, виснажена емоційно, і сказала: "Хай би вже все лишилося, як є, бо не вірю, що Україна повернеться в Луганськ". Вона була скута, мовчазна, здавалося, перебувала в полоні стереотипів щодо ставлення до жителів Сходу. Але з яким захватом вона одягала українське вбрання! Один із найяскравіших спогадів — майстер-клас із традиційного співу. Перед екскурсією одна жінка, Євгенія Овсієнко — мама антрополога, військового і письменника Олександра Овсієнка — сказала, що їй хотілося вити, а ми її "витягнули" до лабораторії. До неї почали підходити інші, питали, як вона тримається. Вона відповіла: "Та як? Закинула заспокійливе — та й тримаюся". І тоді інші почали казати, що вони — так само. Але коли всі разом почали співати з Світланою Булановою тужливі пісні — ті, в яких сам біль — відбулося справжнє єднання. Ми не почули жодного негативного відгуку про наші майстер-класи».

Навпаки — люди не хотіли розходитися. Наприклад, Наталя Бур’яненко після завершення майстер-класу просто продовжувала сидіти. Вона багато волонтерить — її чоловік воює. У доньки, яка нещодавно вийшла заміж, мобілізували чоловіка. І сама Наталя — переселенка з 2014 року.

«І вона, і багато інших у такому напруженому стані, що навряд чи самі б вирішили кудись піти, співати чи робити букети з воску й вибійку. Я рада, що кілька людей з нашої команди, у яких також рідні на війні, долучилися до майстер-класів як учасники. Раніше всі були організаторами — зокрема Наталка Андріянова — а тепер вона дозволила собі розслабитися. Таке враження, що їм треба нагадувати про це. І я зрозуміла, що потрібно вчитися спілкуванню з такими людьми, навіть попри те, що ми журналісти й проходили тренінги…» — ділиться Інна Тільнова.

Особливо приємно почути про позитивний вплив на психоемоційний стан відвідувачів від психологині.

«Я сама — психолог, тому коли хтось піклується про мій емоційний стан, це дуже приємно. Я знаю, що такі дії допомагають перезавантажитися. Сьогодні я справді відпочила», — розповіла пані Оксана, в якої чоловік третій рік на фронті. 

З 2014 року вона працювала з дружинами військових як психологиня, але тільки після повномасштабного вторгнення на власному досвіді зрозуміла, що відчувають жінки, які чекають чоловіків із війни. Оксана створила двосторонню торбинку — на одному боці жовті квіти в блакитному обрамленні, на іншому — дерево життя і пташки в червоно-чорних кольорах. 

«До чого рука тягнулася — те й обирала, не закладаючи особливої символіки», — каже вона, та вийшло символічно.

Костянтин Данильченко, засновник творчої майстерні “Будяк кучерявий” з вибійки, радіє, що стародавнє мистецтво декору викликало такий жвавий інтерес у відвідувачів.

“Бо це не просто мистецтво, а тяглість поколінь”, — вважає майстер.

Було таке, що декого ми довели до сліз, але наші нові друзі не мають до нас претензій за це. Навпаки.

"Переступивши поріг просторої кімнати, я відчула, як зрадлива сльозина набігла на очі — десь розтанули мої 60+ років, і я стою, ніби мала дівчинка, посеред бабусиної світлиці. А тут: вишиті рушники на стінах, довгі ослони, вкриті домотканими ряднинками, подушки у вишитих наволочках, старі світлини в саморобних рамках… І з них дивляться на мене люди, які жили тут, працювали, ростили дітей, любили й страждали. Дівчата з проєкту "Баба Єлька", я рада, що зустріла вас на своєму життєвому шляху. Дякую за вашу працю і за вашу позицію. Це — база. Обов’язково повернуся, щоб торкнутися безцінних експонатів не лише кінчиками пальців, а й душею», — так емоційно щиро відреагувала Лариса Торба.

У нашої знайомої психологині Олени Каліман є цьому пояснення.

«Арттерапія, тобто лікування мистецтвом, робота руками, занурення в процес — це вихід з безпомічності, з тотальної безвиході й болю — через дії. Важливо, що ці дії людина чинить не наодинці. Якщо ми робимо це в безпечному місці, в емоційно спокійному середовищі, працюємо з кольорами й формами, тоді можемо заглибитися в себе, у свої почуття — і саме тому цей процес є цілющим», — переконана вона.

І ми з нею згодні, бо як і гості нашої "Творчої майстерні" відчували лікувальний вплив спілкування, єднання і звісно ж традиційної культури, якою дихає кожна річ і кожен куточок в Етнолабораторії "Баба Єлька".