«Щоб розповісти про тата, треба розповісти про Цвітне»: родинна історія гончарів Гордових

Для Тамари Федорівни Гордової спогади про батька Федора Гордового, майстра з гончарства, нерозривно пов’язані з історією його Батьківщини, села Цвітне.

Вона пояснює, що Цвітне формувалося як важливий осередок культури на старих торгових шляхах, біля так званого «чумацького шляху», поруч із Чорним лісом. У давні часи тут діяла митна фортеця - місце, де збирали податки з чумаків та купців, які їхали через цей край.

Назву села, за народною версією, пов’язують із Вербною неділею, яка передує найсвітлішому святу Великодню.

«Це такий період весни, коли все оживає, це час цвітіння верби. Звідси й пішла назва села - Цвітне. Це місце, по суті, виросло з комплексу інших сіл, там постійно вирувало життя - проводили велелюдні ярмарки, активно розвивалися різноманітні народні ремесла», – розповідає Тамара Федорівна.

Окремо вона згадує велику єврейську колонію землевласників, що існувала поблизу: люди займалися підприємництвом, тримали млини, лісопилки, шили одяг.

Але ключовим ремеслом у селі було гончарство. У навколишніх ярках і лісах люди копали глину різних відтінків - червону, жовту, білу, зеленувату. Цю природну палітру кольорів використовували не лише для виготовлення глиняного посуду, а й для створення фарб для його розпису.

Саме гончарство дозволяло місцевим жителям заробляти на прожиття, оскільки залишалося єдиним ремеслом, яке приносило кошти, а згодом прославило це село та його талановитих вихідців, серед яких і родина Гордових, на всю Україну.

 

Рід гончарів: від діда-прадіда

Федір Гордовий народився 26 лютого 1924 року в родині, яка здавна займалася гончарством. Оскільки він сам ріс поруч із гончарною артіллю в Цвітному, то ще змалечку на власні очі бачив увесь процес виготовлення глиняного посуду.

«Артіль у Цвітому утворили євреї. Спочатку там був цегельний завод, крім того, євреї випускали що могли, робили горшки», - пояснює пані Тамара.

Відтак, гончарство природним чином закріпилося в житті Федора. Будучи дитиною, він навчився розмальовувати куманці (посудину округлої форми для напоїв) для артілі, знав, де можна знайти глину потрібного кольору та розбирався у її властивостях.

Друга світова війна фактично зупинила розвиток місцевого гончарства - чоловіче населення села, включно з Федором, пішло на фронт. Сам чоловік в результаті отриманих на війні травм втратив ногу.

Як пригадує дочка майстра, держава забезпечила батька роботою в сільському клубі, однак згодом він повернувся до роботи в гончарній артілі.

«Батько мав пускати кіно. Пускав… але складно було вночі далеко добиратися додому. Він попрацював два-три дні, походив пішки - і стало ясно, що так не буде. Тоді й вирішили: раз він до війни розмальовував куманці, то нехай відроджує цвітнянський осередок гончарства. І він потихеньку почав відроджувати його», - пригадує пані Тамара.

 

Відродження гончарства після війни

Після завершення німецько-радянської війни гончарство поступово почало повертатися до Цвітного. У село з фронту приходили чоловіки, серед них - умільці, які раніше працювали в артілі або ж займалися цим ремеслом вдома. Пані Тамара згадує одного з місцевих майстрів, який робив макітри неймовірного розміру - до 50 сантиметрів у діаметрі.

«Переживши війну, людям дуже потребували краси. Хотілося знайти в ній віддушину. Посуду було багато, але всі прагнули красивого. Щоб не просто горщик, а щоб на стіл поставити - і радував око», - усміхається пані Тамара.

Саме в цей час Федір Гордовий став майстром для 10 гончарів і 10 «мальовщиць» в місцевій артілі. Там він навчав жінок розписувати посуд - показував, як будувати композицію, як створювати квіткові мотиви, «дерево життя», як працювати з різними кольорами глини та поливи.

«В артілі праворуч стояв довгий стіл, де з двох боків сиділи «мальовщиці», а ліворуч гончарі крутили вироби. Разом вони нароблювали горшків, поряд був горн - у ньому все випалювали, сушили та складали. Цю технологію зберігали здавна», — розповідає пані Тамара.

Вона пригадує, що в ті роки багато хто з місцевих пробував повертатися до гончарства, однак попитом користувалися саме вироби її батька.

 

Ярмарки і «мандрівки» цвітнянського посуду світом

Цвітнянський посуд продавали на ярмарках у найближчих селах і містечках: Вищі Верещаки, Медведівці, Чигирині, Кременчуці.

«Люди скрізь вміли робити горшки, красиві по формі, але не цікаві, а тато ж їх розмальовував.У його посуді був смак, композиція, відчувався погляд художника. Це викликало великий попит і інтерес на цих ярмарках», - пояснює Тамара Федорівна.

Відтак, Федір Гордовий фактично став засновником впізнаваного стилю цвітнянського розпису, основою якого були прості, але виразні мотиви: квіти, ромашки, букети, дерево життя. Техніка вимагала відчуття ритму й форми - крапочки, пелюстки, дрібні лінії, листочки, заповнені кольором.

«На базарах продавали і дитячі свистунці, і маленькі глечики, і великі макітри, ті самі куманці. Цвітнянська глина славилася своєю «кріпкістю», вона була витривалою і якісною», - пригадує пані Тамара.

Поступово цвітнянський посуд почав потрапляти на виставки народного мистецтва - до Києва, Москви, Кіровограда (Кропивницького). Частину великих ваз і виробів Федора, за словами Тамари Федорівни, можна й нині знайти у музейних фондах Кропивницького.

 

Вимушений від’їзд і новий етап творчості

Через певний час після закінчення війни в артіль повернулося колишнє керівництво, і Федора Гордового почали фактично витісняти з цього осередку.

«Він стільки часу працював там майстром: навчав жінок, піднімав ремесло, популяризував цвітнянське гончарство… Те, що батька вигнали з артілі, дуже його засмутило. Він настільки любив глину, що не уявляв себе без неї - це було не просто ремесло, а ціле життя. Але що він міг зробити? Розвернувся й поїхав до Черкас. Бо розумів, що там він потрібен, його там знали, його туди кликали. А артіль після його від’їзду почала занепадати. Бо як інакше - у тата все було на любові, а не на злі», - говорить Тамара Федорівна.

У Черкасах Федір Гордовий працював художником-декоратором: оформлював місцеві вітрини, співпрацював із майстрами та заводами, працював на виставках. Згодом його творчість пов’язалася з Каневом, де почав формуватися музей декоративно-ужиткового мистецтва. Там він продовжив працювати з керамікою - створював скульптури, авторський посуд, передавав досвід молодшим майстрам.

 

Берегти ідентичність важливо завжди

Окрему частину розповіді становлять особисті спогади доньки майстра. Тамара Федорівна фактично провела дитинство в гончарній  артілі поруч із батьком.

«Я виросла біля того горна в артілі. Садочка ж тоді не було - прокинулася й одразу бігла до тата в майстерню. Можу не памʼятати деяких людей, але технологію знаю досі», - сміється жінка.

Окремо пригадує маленьку хатину біля печі, де проходили її перші «уроки» образотворчості:

«У хатині, де топилася піч, ми з татом удвох малювали. Він сідав розробляти орнаменти для посуду, а мені давав папір, щоб я вчилася малювати», - пояснює пані Тамара.

Зізнається, що в юності не усвідомлювала історичної ваги певних речей - тому не все вдалося зберегти. Згодом вона закінчила художнє училище й зрозуміла справжню цінність того, що мала поруч із батьком.

Вона стала художницею декоративного розпису, мистецтвознавицею та педагогом - і тепер прагне, щоб історія Цвітного й гончарів її роду була зафіксована і передана далі.

«Я хочу захистити цих людей - і гончарів, і тих, хто тоді творив. Бо зараз мало хто розуміє, яке це багатство», - підсумовує вона.

Історія Федора Гордового та його доньки ляже в основу розвороту про село Цвітне в майбутній книзі «Сто експедицій. Етнографічне обличчя Кропивниччини», яку громадська організація «Баба Єлька»  за підтримки Фонду «Аскольд і Дір», що адмініструється ІСАР Єднання в межах проєкту «Сильне громадянське суспільство України – рушій реформ і демократії» за фінансування Норвегії та Швеції.

Команда «Баби Єльки» й надалі збиратиме такі свідчення, щоб поруч із фотографіями та матеріалами експедицій були й живі людські історії - про тих, хто творив, зберігав і передавав далі культуру свого краю. Бо такі розповіді нагадують: підтримувати і берегти ідентичність важливо завжди.