На край світу: експедиція у Хащувате

У жовтні ми намотали майже пів тисячі кілометрів, щоб відшукати, побачити, почути, зафіксувати і показати вам нетлінні скарби Гайворонської громади. «На край світу» – так можна описати цю експедицію, бо їхати до західних кордонів Кіровоградщини і справді далеко.

---

Нас проводжали передсвітанкові сутінки, умивав ранковий дощ, стелила шлях Черкащина, гнала вперед траса Київ - Одеса і гостинно приймало село Хащувате. Хоча назвати його селом важко – велике, красиве Хащувате колись було містечком і райцентром, мало різноманітні виробничі потужності, численні підприємства, розвинені промисли. Але і його, як і тисячі інших багатих і квітучих містечок України, «перемолола» радянська окупаційна машина, підлаштовуючи під себе.

Разом з нашими провідниками (Юлією Пошенко, Оленою Вдовиченко, Миколою Працьовитим) ми відкрили для себе глибоку історію, інтелігентну культуру, яскраві пісні і непересічні смаки Хащуватого.

Хранителька

Перше, що ми побачили, - це хати і зелень. Село потопає у буйних травах (не бур'янах!), зелених кущах, золотавих деревах, скрізь різними барвами квітнуть хризантеми - і біля дороги, і на клумбах, і у вазах. А за металевими, кам'яними і дерев'яними парканами красуються такі ж заквітчані хати. 

Так, чимало місцевих прикрасили свої оселі квітами, які створили на стінах за допомогою цвяхів, ниток і цементу, а потім розмальовували як кому до вподоби.

Наприклад, Галина Ліснічук прикрасила хату своїх дітей білосніжними ромашками.

А ще ми помітили, що мешканці села люблять фарбувати свої хати у різні відтінки синього і зеленого (будинків саме цих кольорів помітили найбільше). Ось така тут архітектурна особливість.

 

"Якщо вам треба щось з історії села, чи як який куток раніше називався, чи як старі хати виглядали, чи щось про місцевих жителів дізнатися (не теперішніх, а хто там років сто назад жив), то це вам тільки до Галини! Вона дуже така... шустра бабка. У неї у фейсбуках така сторінка, шо любий архів позаздрить. Стільки старовинних фотографій і всяких історій написано! От почитайте", - агітували нас у провідники.

Пані Галина Ліснічук - місцева колекціонерка, але не звичайна. Бо збирає вона не матеріальні цінності, як ви зрозуміли, а історії, спогади, краєзнавчі відомості та старі фотографії про рідне село.

Під час експедиції ми зазирнули в її сімейний альбом, де побачили, якими були вінки у місцевих наречених і як справляли весілля у Хащуватому. Зокрема, цікавий обряд: дружба (боярин), крокуючи поперед весільної процесії, ніс величезне весільне гільце, піднявши його високо над головою. Дружба мав не просто йти - пританцьовувати! Гільце при цьому не можна було опускати чи передавати з рук в руки. Інший дружба ніс над головою великий коровай, з яким теж мав танцювати всю дорогу.

Від музею армії до музею історії

У приміщенні Хащуватського ліцею є цікавий музей. Його у 1975 році заснував місцевий мешканець Солгутовський Леонід Ізрайлович (1925-2002 рр.), щоб вшанувати пам'ять воїнів-земляків із 5-ї гвардійської танкової армії. Але з часом люди почали приносити сюди зовсім не військові речі, тож музей поволі перетворився на історико-етнографічний, і сьогодні його неофіційно називають Народним музеєм історії.

Тут поміж іншого ми побачили зразки місцевої вишивки і вироби з кукурудзяного листя, що є одним з улюблених ремесл місцевих майстрів.

Найновіша експозиція тут – археологічна. Колекцію зібрав і впорядкував місцевий вчитель Володимир Миколайович Іванов. Його дуже любили діти і поважали колеги. На нього рівнялися. Знайомством з ним пишалися. Володимир Іванов загинув у боях з російськими окупантами у липні 2024 року. Навіки в строю. Навіки у пам’яті односельців, колег і учнів. Навіки слава!

Спогади «куркулів»

На вітринах музею – чимало фотографій початку ХХ століття. Завдяки цьому ми змогли побачити, як виглядали, як одягалися і які прикраси носили місцеву і 1920-х, до радянізації культури.

На одній зі світлин – подружжя і п’ятеро дітей. Поруч лежить лист, який починається словами: «На цьому фото ви бачите сім’ю куркуля».
Так звані «куркулі» - це Маранус Андрій Васильович 1885 р.н. та Марунич Акуліна Іванівна 1895 р.н. Андрій був вдівцем, сам виховував п’ятьох дітей, коли за нього вийшла заміж на 10 років молодша Акуліна (у 1920-му). 

У 1930-му році в сім’ї було вже 9 дітей. Мали і власне господарство – шинок, де працювали старші діти, мали корови, вівці, свиней і коня. Восени 1930 року в часи повальної колективізації, ідеться в листі, Андрій Васильович відмовився вступати в колгосп, бо боявся за майбутнє своїх дітей. А вже за кілька днів після відмови його вночі арештували. Жінку з дітьми вивезли з власної оселі «в покинуту хатку в скелях на краю села». З собою дозволили взяти мінімум речей. Акуліна зі сльозами вимолила забрати плед, щоб вкутати донечку Ольгу, яка була ще немовлям. 

Андрія оголосили ворогом народу і заслали в Сибір «на виправні роботи» на 10 років. Дружина з дітьми поїхали за ним. На залізничній станції вони побачили дуже багато таких самих «куркулів», яких везли з рідної України в холодний далекий Сибір.

Їхали більше місяця. Дорогою їх годували баландою. Діти хворіли. Потім всіх пересадили на пароплав. Місце призначення – узбережжя однієї з річок тайги. Там чоловіки валили ліс і будували примітивні житла, а жінки з дітьми збирали ягоди, щоб якось прогодуватися.
Згодом з’явився комендант, який призначав «куркулям» різну роботу. Так і жили, чи, швидше, виживали. 

Лист закінчується інформацією про те, що наймолодша дочка Андрія та Акуліни – Ольга Бевзенко – доживала життя у Хащуватому і це вона переповіла історію своєї родини у 2008 році. Що сталося з іншими – не відомо. Але нащадки Олі передали в музей цей лист разом з фотографією «сім’ї куркулів» та пледом, який в 1930-х зберіг життя маленькій Олі, поїхав у Сибір, зігрівав у тайзі і на Уралі, а потім таки вернувся додому, в Україну.

Рецепти від Борщів і не тільки

Музей і ліцей, у якому він розташований, - це вотчина Олени Вдовиченко. Пані Олена працює директоркою закладу освіти і опікується цілісністю і розвитком музею, до якого й сама передала сімейні реліквії на зберігання.

Пані Олена походить із родини Борщів – таке прізвисько мали усі члени її сім"ї. Борщ у родині Борщів варили кисло-солодкий, на цукровому буряку. Рецепт цієї страви ми, звісно ж, записали. 

До речі, кухня у Хащуватому дуже цікава! Як кажуть, єврейська. Від місцевих волонтерок-пенсіонерок ми також записали рецепти лапші, шийок, риби з печивом, галушок, книша, пиріжків, кисилиці і пизів. 

Про кисилицю нам розповіла Ніколенко Людмила (1956 р.н.):

«Моя бабушка була 1895 року народження. Звати її було Тригубчак Олімпіада Михайлівна. І я була дитиною із своєю сестрою, і вона нам готувала такий смаколик - називалося “кисилиця”. Варила кашу із кукурудзяної крупи, а потім варила як кисіль: варила кампот з вишень, добавляла крохмал, заколотювала. А потім в цю мамалигу вона насипала киселю цього, розколочувала, і воно було дуже смачне».

Одяг як засіб виживання

Однією з наших респонденток стала Тетяна Малярчук (дів. Коваль) 1934 року народження. Її тато Гнат (1906 р.н.) загинув у Другій світовій. Мама Олександра Петрівна (1905 р.н.) сама виховувала сімох дітей: Зіну, Надю, Таню, Валю, Сєню, Васю, Катю.
Коли чоловік загинув, Олександра з дітьми отримали від держави 9 рублів за втрату годувальника. А бабуня Катеринка – мама Гната – 10 рублів за втрату сина.

Щоб якось вижити, всі діти пішли працювати в колгосп. 

- А вам там платили якусь зарплату? Гроші чи щось інше давали? – питаємо.
- Ти шо маленька!? – щиро вигукує баба Тетяна. – Які гроші? Баланду давали їсти.

Питаємо пані Тетяну про голод. Вона розказала аж про три!

«Тато був бригадіром у колгоспі, а мама у колгоспі робила – трактористам хліб пекла всьо время. Тато привезе перегону безплатно та й вони вже собі цим спасалися, як хто міг. А в бабуні троє діточок померли-таки, – розповідає про голод 1920-х. –  В 30-х роках мене ше не було, але я чула, шо розказували, шо просто викачку робили.  Ну, у людей забирали усьо. Усьо! Геть було так, шо варила у печі кашу і забрали ту кашу геть з горшком із печі. Тоді дуже страшно було. Тоді люди ховали зерно, закопували у землю, а вони ходили, шпичками шукали, і найдут і заберут тоже всьо. Всьо забирали. Дітки падали, вмирали, і старі люди…

В 46-у році тоже голод був. Я це вже помню. Я вже на роботу пішла у городню бригаду, бо там давали баланду і давали по кусочку хліба. Такий хліб був чорний. Маму поставили варити баланду людям, те й тоже тако коло котла дядько помер. А потом на дорозі людей находили – помирали. Тоді була така посуха, шо не було дощу, тільки одні вітри були. Нічо не вродило тоді. Така голодовка була». 

У нашому експедиційному запитальнику є розділ про одяг, який носили жителі Кіровоградщини. Цікавимося, як вдягалися до розкуркулення, Голодоморів, і після, коли радянська влада максимально стирала національну ідентичність українців. 

«Була в мами дуже гарна хустка тернова, чорна. Мама її в голодовку заміняла за кварту крупів. Було дуже гарне намисто в мами отаке на 12 силочок було. О вона тоже заміняла в голодовку за крупу. Всьо шо з тата було заміняла. З тата поміняла і костюм, і пальто, і чоботи хромові. Все на крупичку міняла, – пригадує баба Тетяна про те, як одяг став розмінною монетою для виживання. – А потомечки мама такі кофточки біленькі, хустинку біленьку носила. Я помню, як вона зав’язувалась на базар. Гарна така мама була в мене, повненька. Така, проста спідничка була – їдна спідниця до ходу, їдна про свято те й всьо.

А в бабуні кофточки всі темненькі були. Вона не носила світленькі, бо вона тата поховала, діток поховала. У бабуні така спідниця рясненька була, складочки такі дуже красіві. Зелена. Вона її тільки про свято вдягала. Як вона померла, то її поховали в цій спідниці.
Був в бабуні очіпок. Тако косу собі закладе, надіне цей очіпок на голову, і він їй тримає коси цілий день. А зверха хустинку зав’яже. І жилєточка така була (керсетка – ред). Вона її все носила».

Де вся та краса поділася, куди зникла – і самі знаєте.

Єврейчики…

До експедиції ми знали про Хащувате лише один факт – у часи Другої світової тут був масовий розстріл єврейського населення. Сотні людей загинули страшною смертю за те, що євреї.

«Єврейчики. Людочки. Чоловічки. Єврейочка. Діточки», - так ніжно і тихо, з болем, який чутно у кожному подиху, говорить про своїх односельців Тетяна Малярчук. Малою вона жила біля глинища, де німецькі окупанти і поліцаї влаштували масовий розстріл євреїв.
«Поліцаї вигонили. А німці ішли з собаками по гобидві сторони, шоб не розбігалися. Дойшли сюди… А поліцаї стріляли людей. Німці не стріляли, – запевняє баба Тетяна. – А ми не далеко жили від кладбіща. Те й нам було дуже чути, як ці діточки кричали, як ці жінки кричали. Те й тоді вже бабуня бігом нас за плечі, за плечі – у хату всіх затрутила, шоб ми не слухали цего крику, цего всього.

А тоді до нас прийшли троє єврейчиків, шоб їх сховати десь. Де ж ми вас сховаємо? У нас там друга половина була – хата друга стояла, там ніхто не жив. І повна та хата стояла коноплів. Бабуня їх туди завела, тих чоловічків. Закидали тими коноплями і замкнула двері і пішла додому. Їх лишила там, думала – не найдуть. Прибігають німці з собакою. Собака пішов прамо до тих дверей. І німці урвали колодку ту, і забрали тих чоловіків тоже.

В нас тутечки був один чоловік жонатий на єврейочці. В них була дочечка дуже красіва. Я тільки не помню, як її звали. Така вже була красавіца та дитиночка! Як він просив, цей чоловік, як він просив! На колінах повзав: «Віддайте дочку. Беріть жінку, дочечку мені лишіт. Вона моя! Вона українка». Не дали. Забрали і розстріляли тут дівчину і маму».

Зло було покарано

Тетяна Малярчук і Олена Вдовиченко також переповіли нам одну і ту ж історію – історію порятунку двох дітей з усієї єврейської общини Хащуватого. Це Ріва Ташлицька, якій тоді було 11 років, та Ісак Кріс. 

Ісак Кріс заховався у місцевому кінотеатрі, куди зганяли всіх євреїв. А Ріву Ташлицьку прикрила собою мама під час розстрілу. Прошите кулею тіло мами, яка тоді ще й тримала маленького сина на руках, штовхнуло Ріву до братської могили, але затулило від куль.

«Дівчинка знепритомніла, а коли вночі прийшла до тями під цією навалою мертвих закривавлених тіл, вона зібралася з силами і вибралася. Побігла до першого ж будинку, де світився каганок. У Хащуватому тоді спати ніхто не міг, тому що це було страшне звірство… Вона постукала у перший же будинок, де її прийняли, обігріли, обмили і таким чином ця дівчинка вижила», – розповіла директорка ліцею Олена Вдовиченко. 

Хата, в яку постукала Ріва, належала Єлені Вихристюк, тітці Тетяни Малярчук.

«Тьотя Єлена жила коло Бугу. То вночі до неї прибігла єврейочка і «тьотю, сховайте мене десь, сховайте!». Вона: «Боже, де ж я тебе сховаю?». Найдут її, те й усю сім’ю розстріляють. В тьоті Єлени моєї була лодка. То вона цю єврейочку посадила у цю лодку і тихесенько перевезла її на Бугове. Там  мадяри (угорці – ред.) були, які не стріляли. То ця єврейочка спаслася. І ше один хлопчина був. Прибіг до тьоті Єлени, і вона його вивела і спасла», – переповідає пані Тетяна.

Ріва Ташлицька нині проживає в США. Вона підтримує контакти з Оленою Вдовиченко. А кілька років тому в Україну приїздив її внук і відвідував братську могилу у Хащуватому. 

Історія Ріви вражає ще й тим, що вона ЗМОГА ПОКАРАТИ вбивцю своєї родини. 

Будучи вже дорослою і проживаючи в Сибірі, Ріва йшла купувати вареники і побачила свого вбивцю. Поліцая. Він жив під чужими документами, і вона його впізнала. Вона за ним прослідкувала, куди він пішов, і здала цю інформацію, і відбулося велике судове слухання, де його та всіх прибічників було засуджено до найвищої міри.

Щоб пам’ятали

Щоб вшанувати пам'ять загиблих, у селі спорудили Меморіал, який вражає не менше, ніж трагедія, якій він присвячений. Кладовище огороджене, доглянуте, незважаючи на те, що в більшості з похованих там євреїв в селі вже немає рідні.

Поряд до Другої світової був глибокий яр – глинище. Всі хати в селі у довоєнні роки були зведені саме з цієї глини. 

Ми зустрілися з майстром, який опікувався будівництвом і власними руками створив усі ковані елементи – від вхідних воріт до декору біля постаментів. Це Віктор Павлович Бевзенко. 

 «Та стіна, – вказує на стару стіну, що опоясує меморіал, - висотою три метри, а під землею – ще більше. Ми зробили армований пояс, бо боялися, що по ній тріщини підуть. Витратили 14 тонн арматури, а скільки бетону – навіть не скажу. Сюди, в цей яр, завезли три з половиною тисячі кубів грунту! Місце для будівництва дуже не зручне. Але в цьому яру німці розстріляли і закопали наших євреїв. І тут поряд єврейське кладовище. То вирішили будувати в яру, щоб вшанувати їх», – розповів Віктор Бевзенко. 

 

«За музейними списками, тут поховано 946 людей, - каже директорка місцевого ліцею Олена Вдовиченко. Під час спорудження меморіалу вона відповідала за збір інформації і фотофіксацію будівництва. – Але коли ми відкрили сайт і фонд «Хащуватська трагедія», почала з різних куточків надходити інформація і дуже багато нових прізвищ, про які ми не знали. Тому ми розмістили на стіні стели з прізвищами розстріляних і залишили порожню стелу для тих, чиї прізвища встановимо з часом». 

 

Сьогодні ця стела майже заповнена іменами. Загалом вдалося встановити особи більше тисячі розстріляних і захоронених тут євреїв. З-поміж них – 376 дітей. Це за офіційними списками, але насправді їх значно більше. Пам’ятайте. 

Експедицію проєкту «Баба Єлька» у с. Хащувате Голованівського району організовано в межах проєкту «Сто експедицій “Баби Єльки”. Етнографічне обличчя Кропивниччини» за підтримки Фонду «Аскольд і Дір», що адмініструється ІСАР Єднання в межах проєкту «Сильне громадянське суспільство України – рушій реформ і демократії» за фінансування Норвегії та Швеції.