Зелене крізь час

Іноді, щоб потрапити в минуле, не потрібно їхати далеко. Достатньо звернути з гамірної міської вулиці й опинитися в тихому мікрорайоні старого Кропивницького. Саме так почалася експедиція «Баби Єльки» до Арнаутового – району, що й сьогодні зберігає атмосферу колишнього передмістя.

Метою нашої поїздки була зустріч із місцевою жителькою Раїсою Черновою 1946 року народження. І ця зустріч перевершила всі очікування: стільки старовинних пісень, обрядів і танцювальних традицій від однієї респондентки ми не записували вже давно.

 

Дорога до її будинку пролягала вулицями Арнаутового – місцевості з цікавою історією. За однією з версій, назва походить від слова «арнаути» – так у XVIII–XIX століттях називали балканських військових, які служили біля фортеця святої Єлисавети. За іншою – від прізвища офіцера Арнаутова, який отримав тут земельну ділянку. До складу міста Арнаутове увійшло відносно недавно – у 1972 році.

Сьогодні Арнаутове – це переважно приватні забудови. Тут панує спокій та розмірений ритм життя, адже район віддалений від великих транспортних потоків і промислових підприємств. Саме в цій майже сільській ідилії і мешкає вже багато років наша респондентка пані Раїса. Втім, родом вона із села Зелене, що нині входить до Компаніївської громади. Про родинні традиції, звичаї та життя своєї малої батьківщини Раїса Василівна поділилася з нами під час розмови.

          Весільні спогади пані Раїси 

Коли ми на запрошення господині завітали до хати Раїси Чернової, наша розмова швидко перейшла до давніх весільних звичаїв. Пані Раїса пригадує своє весілля з Борисом Черновим, яке відбулося 10 вересня 1976 року в селі Зелене. Її спогади – це ціла картина народних обрядів, пісень і жартів, що супроводжували майже кожен етап святкування.

Попри непросту долю її майбутнього чоловіка – він рано залишився сиротою і жив разом із братом у діда з бабою – весілля відбулося за всіма традиціями. Щоправда, як жартує пані Раїса, пропозицію зробила фактично вона сама.

 «Кажу йому: «Слухай, ну доки ти будеш ходить? Чи будемо жениться, чи що будемо робити?» А він каже: “Ну то давай будемо женитися”», – згадує вона з усмішкою.

За день до весілля у селі відбувся важливий обряд – дівичвечір. У Зеленому його називали просто – «вечеринка». На цю зустріч збиралися здебільшого родичі та подруги з боку нареченої. «Там тільки моя сторона сиділа, дружки та свашки співали весільні пісні, такі, як і на весіллі», – розповідає пані Раїса.

Згодом приходила й молодь зі сторони молодого, і вечір перетворювався на невелике гуляння. Саме весілля починалося з традиційного викупу молодої.

«Це, кажуть, стелять кожух, щоб був достаток у сім’ї, – пояснює Раїса Василівна. – Ну, я сиділа на тому кожусі, як годиться. А мій племінник мав мене “викупляти”. Йому дали качалку, і він повинен був тьотю Раю продавати».

Поки між родинами точилися символічні торги, свашки – двоюрідні сестри матері – співали жартівливих пісень. Саме від них, пригадує пані Раїса, вона й навчилася гарно співати.

«Не совай тарілкою,

не мани горілкою.

Заглянь у кишеню –

вийми гроші жменю».

 Ой казали, що зять багатий,

а він трошки скупуватий.

Викинув на тарілку,

як насміх, копійку».

На самому весіллі звучало чимало різних пісень – жартівливих, сумних, іноді навіть трохи дошкульних.

«Старша дружка – стружка,

друга – як подушка,

а третя – без вуха,

ще й та пісню слуха.

 Світилочка коса, світилочка коса,

наїлася проса.

Біжить вона, спотикається,

з неї просо висипається», – співає нам пані Раїса.

Чимало весільних пісень стосувалися і майбутнього життя молодої у свекрухи.

«Бариш мене, ненько моя, бариш,

бариш мене, ненько моя…

Чом ти мені вечерять не звариш?

Я в свекрухи вечерять не буду,

я в свекрухи осуджена буду…

Хліба вріжу – їсти хочу,

аж серденько в’яне,

хліба вріжу – вона скоса гляне…»

Пані Раїса зізнається, що багатьох слів уже не пам’ятає, але атмосфера того весілля залишилася в пам’яті назавжди.

«Прапор чесності» і веселий другий день

Розповідаючи про своє весілля, Раїса Чернова особливо пожвавлюється, коли мова заходить про другий день святкування. Одним із важливих звичаїв було підняття прапора – знак того, що наречена вийшла заміж «чесною». «Раніше було так: якщо дівчина виходить чесна заміж, то на другий день чіпляють прапор. Це означало, що вона чесно вийшла заміж».

Того дня зранку до молодих приходили родичі – «умивати наречену». Пані Раїса пригадує, що трохи хвилювалася перед цим обрядом. Другий день супроводжувався і сороміцькими піснями. Вона сміється і наводить одну з них:

«Ой спасибі понеділочку,

що зробив в… дірочку.

Ой спасибі вівторочку,

що зробили повторочку».

Другий день весілля часто перетворювався на справжній народний театр. Родичі перевдягалися, жартували й вигадували різні витівки.

«Хто був на весіллі, могли на другий день щось на дах висадити або двері проволокою закрутити, обмазати забор глиною. Перевдягалися «циганами» і ходили по дворах. Чудили, можна сказати», – сміється пані Раїса.

Згадує вона і ще один обряд – катання батьків.

«Так, їх везли на тачці. Посадили й повезли до річки. Від нашої хати це було далеченько: спочатку їхали нашою вулицею, потім звернули в провулок униз – і до ставка, до маленької річечки».

Дорогою співали жартівливих пісень:

«Ой, куди нас повезете?

Через лотоки.

А що будете стелити?

Кущ осоки.

А чим будете вкривати?

Кулями.

А чим будете годувати?..»

«На третій день – кури. Хто приходив на весілля, той приносив курку. І варили бульйон з лапшою. Це вже, можна сказати, послєдній день. Та й після цього гостювання не завершувалося одразу. Можна сказати, що майже цілий тиждень гуляли у селі», – додає пані Раїса з усмішкою.

 

Містика села: відьми та знахарство

У розмові про минуле села Зеленого пані Раїса не раз повертається до теми народних вірувань. За її словами, у селі вірили і у відьом, і в знахарок, а дивні історії передавалися від старших до молодших.  «Мама розказувала, що були там відьми. Через дорогу від мами жила тьотя Дуся. І казали, що її мати відьма була. Я вже й забула, як її звали… Але люди казали, що вона відьма, що щось там знає».

Найчастіше такі підозри виникали через проблеми з худобою.

«Було таке, що казали: як вона зайде у сарай до когось – то корова перестає доїтися. От зайшла, подивилася – і вже молока нема. То люди й говорили, що відьма. А щоб її прямо там зловили – такого не було. Просто балакали люди: відьма та й усе».

Про знахарство в селі пані Раїса згадує не лише як про перекази. З одним із таких обрядів вона зіткнулася особисто, коли її маленький син раптом почав безперервно плакати.

«Толя як розкричався – нічого ми не могли зробить. Кричить дитина і всьо. Я вже й не знаю, що робити. А мама каже: “Я піду до Дуськи, піду до Дуськи. До неї ж дітей носять, вона щось знає”. Тьотя Дуся прийшла до хати й одразу взялася до обряду. Вона взяла його на руки, щось там шептала над ним. Я вже тих слів не пам’ятаю. До печі його підносила, а напроти печі вікно було – то й до вікна підносила». Далі, згадує пані Раїса, жінка поклала ніж на поріг і почала проводити дитину через нього. «Ложила ніж на порозі і через поріг якось його три рази переставляла. І ножем там щось проводила, і молитви читала. Я тоді молода була, не дуже й розбиралася, що вона там робить. І знаєте – як заснув він! І до самого ранку спав. А вона каже: “Це крикливиця, у дітей буває маленьких. Я її змовила”. Вона мені тоді дала слова. Каже: “Рая, якшо буде таке, будеш казать отак і отак”. Але ми тоді строїлися, воно десь загубилося».

Останнє пророцтво бабусі Марії

Вразило нас і пророцтво бабусі Марії (батькову матір). Вона була надзвичайно побожною, але перед смертю, через важку хворобу та відчай, втратила душевний спокій. Перед тим, як накласти на себе руки, вона сказала матері пані Раї: «Скажи, що й Василь (її син) своєю смертю не вмре». Це страшне передбачення справдилося через роки – батько пані Раї загинув у ДТП на мотоциклі в 1974 році

Дитинство

Пригадала Раїса Василівна і своє дитинство. Крім звичайної повсякденної роботи, діти встигали і відпочити та погратися на толоці у великій компанії. Однією з найулюбленіших була гра з хустинкою, яку в селі називали «платочок». Гравці збиралися в гурт, а один із учасників бігав із хусточкою навколо кола. Потрібно було віддати платочок іншому гравцеві та встигнути стати на його місце, після чого той, хто отримав хустку, ставав ведучим і продовжував бігати по колу.

Часом на толоці збиралася не лише малеча, а й молодь. Тоді звичайні дитячі ігри поступалися місцем вечірнім гулянням – починалися танці під гармошку або баян. Найчастіше танцювали популярні на той час танці – польку, краков’як, падеспанець. Під час нашої розмови пані Раїса навіть показала кілька рухів, підспівуючи собі мелодію.

Поряд із дитячими розвагами добре запам’яталися нашій співрозмовниці і сільські клопоти. Особливо у зимовий час, коли в селах традиційно різали свиней перед святами.

«Я мамі казала: “Ма, ти збудеш мене, як будем порося давить”. Коли кабана різали, тушу смалили соломою. Як заріжуть, вони там обсмалять. Соломою раньше смалили, не так, як січас. Потом водою гарячою обшкребли. Потом укривали соломою, а потом куфайками всякими. А потом лягали зверху, шоб м’якенька шкурка була. Я любила лягать на те порося – воно тепле під низом, гріє».

У радянські часи, пригадує Раїса Василівна, існувала вимога здавати свинячу шкуру державі. Тому люди намагалися робити це без сторонніх очей.

«Батько заколов порося і на тачку повезли в степ смалить, щоб не побачили. Бо нада було шкуру здать. Мама сказала сестрі: “Надько, ти дивись, нікому не кажи, бо батька посадять, шо він смале і шкуру не здав. Заходе дядя Ваня і питає: “Батько дома?” – “Нема”. – “А де?” – “Повіз кабана катать”», – сміючись, згадує пані Раїса цю історію.

 

Раїса Василівна дбайливо зберігає старі світлини, які є справжнім скарбом для етнографа. На них – її батько Василь; він пройшов Фінську війну, її мати, Марія Вікторівна Черечанська (1913 р.н.), а також пра-пра-пра. У фотоальбомі збереглися кадри сімейних свят, весіль та буденних моментів життя, що дозволяють уявити атмосферу того часу. Переглядаючи їх, пані Рая оживлює минуле, розповідає історії рідних і водночас зберігає пам’ять про традиції, які сьогодні вже рідко можна побачити на власні очі.

 

Наша респондентка того дня не лише багато розповідала, співала і танцювала, а ще подарувала в Етнолабораторію «Баби Єльки» рушник та підзорник, які вишивала бабуся Катерина Василівна Ваганко 1890 року народження, та сорочку свого батька Василя Івановича Єржова 1913 року, довіривши збереження частини родинної пам’яті нам. Ми вдячні за безцінний дар.