Незвідана Бобринеччина

       Наприкінці листопада ми відвідали Бобринець. У цю експедицію збиралися дуже довго і ось нарешті вирвалися.  Нашою агенткою на Бобринеччині стала Руслана Ісакова - директорка міського краєзнавчого музею імені Смоленчука. 

       Пані Руслана не лише провела нам екскурсію музеєм, влаштувала зустріч із старожилами, а й повезла у своє рідне село Дібрівку, звідки вона разом з іншими дітьми колись добиралася до найближчої школи черпати знання. Але про все це згодом. Бо першим пунктом на нашому шляху був Бобринецький міський краєзнавчий музей імені Смоленчука.

Страх і захоплення

Одразу скажемо, що приміщення, в якому виділили кілька кімнат для музею, однаково прекрасне і занедбане. Весь його історичний шарм і культурна цінність потроху руйнуються й осипаються на голови перехожих. Але скарби, що зберігаються всередині, варті того, щоб ризикнути. 

У колекції музею є добра сотня рушників, які вражають різноманіттям технік, кольорів і візерунків. Найдавніші (з точно датованих) сягають початку ХХ століття. Є й сучасніші, але вишиті не за схемами, а з уяви вишивальниць і від того особливо цінні.

З-поміж усього різноманіття музейної колекції нас найбільше вразили туфельки зірки українського театру Марії Заньковецької! У них видатна акторка виходила на сцену і вражала публіку своєю харизмою і непересічним талантом. Важко уявити, скільки вистав і глядачів "бачили" ці туфельки. Але вже від того факту, що їх взувала Заньковецька, голова йде обертом!

Під склом однієї з вітрин лежить ще одна унікальна (не побоїмося цього слова) річ - сорочка відомого актора з плеяди корифеїв українського театру Івана Мар'яненка.

Іван Мар’яненко (справжнє прізвище – Петлішенко) – наш земляк із села Мар’янівка (нині це Кетрисанівська громада).

Він грав у трупі свого дядька - Марка Кропивницького, потім у театрі Миколи Садовського, а згодом створив власну трупу "Товариство українських акторів". До речі, під керівництвом Мар’яненка як режисера працювали та ж Марія Заньковецька та Панас Саксаганський.

Наші охкання і ахкання над кожним музейним експонатом перервав неочікуваний гість. Учитель географії Віктор Охремов того ж дня приїхав у Бобринець до рідних. Побачивши наш пост про експедицію із традиційною фотографією біля дороговказу, він прийшов у музей, де ми саме працювали.

Пан Віктор дуже скрупульозно ставиться до збереження родинних історій і традицій. Він уклав свій родовід, віднайшовши прадідів, прабабів і пра-пра, їхні фотографії, роки життя, дізнавшись історії їхнього переселення, одруження, народження дітей і багато іншого. Все це добро зафіксував у спеціальному альбомі «Дерево мого роду» і береже його для нащадків. Ми оцінили цю титанічну працю і всім радимо робити так само.

До речі, до нашої колекції Віктор Охремов теж передав кілька фотографії зі свого сімейного архіву.

Баба Єва

Євгенія Єрофеївна Штурко (баба Єва – як вона сама назвалася) на Бобринеччину переїхала у 1951 році. Вимушено, за велінням колгоспу. А народилася вона в селі Довговоля Рівненської області. Її мама Лукеря Гордіївна Логацька (1911 р.н.) втратила чоловіка на війні. А ще її звинувачували у... допомозі партизанам. Щоб врятуватися від смерті, жінка мусила вийти заміж за багатодітного вдівця Єрофея. Він самотужки виховував чотирьох дітей, мав велике господарство. А разом з Лукерею народили ще трьох дітей.

Та господарював Єрофей не довго. Після Другої світової прийшла радянська влада з розкуркуленням і колективізацією. Щоб зберегти життя і хату, Єрофей вирішив здати худобу в колгосп. Та намагаючись врятуватися від однієї біди, він потрапив в іншу. Антирадянські партизани – бульбаші – жорстоко покарали чоловіка за те, що вступив у колгосп. 

За вікном була ніч. Усі мирно спали, коли в будинок увірвалися бульбаші на чолі з кумом Єрофея. Лукеря з дітьми заховалася на печі, а Єрофей став на захист. 

«Де твоя молода жінка?» - допитувалися незвані гості (у подружжя була велика різниця у віці). 

«А мати вилізла на піч з-заді, ми скраю посідали і не пускали їх туди. То вони тільки батька забрали, – розповідає баба Єва. – Оце жлукто (бочка для прання – ред.), все скинули і ту воду на батька вилили – геть мокрий! Мороз! І такий був здоровий-здоровий ящик з зерном, то заставили батька в тому мокрому костюмі вибирать для них все те зерно. 

Добре помню: батько зайшов, той костюм на ньому замерз. То мати бистро на піч, положила, кожухами вкрила. Слава Богу, пройшло – не болів».

У 1951 році совєцька влада переселила родину Єрофея на Кіровоградщину. 

«Хата наша була аж під лісом, в степу. Наше поле було кругом нашої хати. А потом як прийняли батька в колгосп, то хата ця мішала. Не було як орать поля. То нас сюди вивезли.  Нас багато тоді їхало. Не тільки з нашого села, а з усеї області. Приїхали ми сюди осінню. Кавунів ми не бачили там, на Западній. А тут нас вгощали кавунами! Такі добрі були! Там даже я не помню, шоб цибулю ми садили, а тут вона росла! 

А Жили бєдно. Даже спічок не було. То батько два камінці клав, а між камінці шось таке, шо називалося «губка». А третім кресав. І ото займеться. І роздуваєм. Так і жили. А тоді вже появилися лампи, кєрасін, то вже легше було жить». 

Тут, у Бобринці, вся родина одразу була призначена на різні роботи: батько – до коней, мати – до корів, всі діти – до овець. Євгенія, як найстарша, до того, як потрапила у колгоспне рабство, змогла закінчити аж 5 класів...

А з 14 років пішла до овець, потім до телят. Ходити на роботу дитині доводилося вдосвіта повз дуже злих собак. Одного дня вона пожалілася сусідці, що боїться. Сусідка - баба Марічка, переселенка з Івано-Франківщини - поділилася замовлянням від собак: 

«Собака-собака, у тебе чорна срака. Не кусай мене на дорозі, а кусай хазяїна на порозі». Кажуть - працює!

А ще баба Єва поділилася дитячими спогадами про народу медицину - про лікування спини вівсяною соломою і загоювання ран керосином і землею ми доти не чули. 

«Як оце заболіли колись, то мати чаю з трав і гілочок якихось заваре і на піч. Піч гаряча, вигрілись і всьо – здорові. А батько наш колись чи підірвавсь чи хтозна-шо – сильно болів поперек. То брали вівсяну солому, ложили на піч. Гаряча піч була. І змочували її водою. Шоб тако мокра була. І це батько лежить на теї і вкрили його кожухом, він переночував і пішов. І скільки жив – не жалівся!

А як ми ходили з мамою жито жати, а я пальця врізала. Кинула той серп і тікати, бо злякалась. Шо кров була. Батько догнав, та залив керосином, та забив земльою, зомотав і всьо! І зажило. А зараз така та земля грязна, шо якби так зробили то всьо…

Тоді і врачів не було. Вообщє. В мене шось з глазами було, шо закисали. То оце мати утром устала: «піднімайся». З вікон росу знімала, мазала мені очі і пройшло», - пригадує Євгенія Єрофеївна.

А ще бабуся сама робить мазь від наривів. Інгредієнти: мило, віск, каніфоль, склянка меду, склянка олії і склянка смальцю. Ми слухаємо, записуємо для історії, але перевіряти на собі не рекомендуємо. Бо не такі нині вікна, не та роса, мило інакше і хвороби вже не ті…

Радощі і прикрощі подружжя Годун

У Бобринці ми також познайомилися з подружжям Годун - Раїсою Миколаївною (у дів. Попадін) і Миколою Юрійовичем. Вони зустрілися завдяки нестримній тязі пана Миколи до... романтики!

- Ви обоє 1938 року народження? – питаємо.
Раїса: Нє. Я 38-го, а він 39-го. На дев’ять місяців він менший за мене.
Микола: Перегнала!
Раїса: Дід, ну шо ти?!
- Молодих любите? – жартуємо.
Раїса: Ой, вже ніяких! – сміється бабуся, відмахуючись рукою.

Микола Юрійович народився і виріс у селі Постійне Рівненської області. Але розмірене життя сільського бухгалтера його не приваблювало. Каже, захотілося романтики. От і завербувався на роботу на Кіровоградщину. Переїхав сюди у 1960-х, познайомився з молодою і красивою Раєю і створив з нею власний рай на землі – з весіллям, затишною хатиною, дітьми і внуками.

Бабуся відмахується від його розповіді і зніяковіло сміється, схиливши голову, ніби досі ще та сором’язлива молодичка, яка колись потрапила на очі високому і статному Миколі. Дивимося на них і радіємо: старенькі, а такі милі, щирі і дійсно закохані.

Як і в кожній експедиції, у Бобринці ми питаємо про одяг, який носили місцеві жителі в минулому столітті. Але в пам’яті баби Раї зберіглася лише «проста юпка, поганенька кофта і фартух», які носила її мама Марфа Іванівна (1905 р.н.). Все інше – керсетки, вишиті сорочки – стерла радянська влада з червоним терором і Голодомором.

«А маминої мами не стало в 32-м году. В оту голодовку. Я її не пам’ятаю, - каже пані Раїса. - А вобше, то які там сорочки? Голодували, голі пошти ходили, в хатці глиняній жили. А вдівалися… Були такі мішки: вирізали і тут, і тут, і тут (показує на шию і плечі – ред.), вдівали і так ходили. І босі ходили! Наші батьки в постолах, а ми босі. Голі, і босі, і голодні… І в колгоспі робили», - раз за разом повторює бабуся.

У неї з чоловіком різниця у віці менше року, дитинство їхнє припало на один і той же час – 1940-ві, і ми думали, що почуємо схожі історії від обох. Але ні. Насправді вони мають кардинально різні спогади, бо ж жили в різних куточках України – на Рівненщині і Кіровоградщині. 

«У нас колхозів не було ніяких, - каже дід Микола, вислухавши гіркі спогади дружини. – Ми під поляками були. В батьків коні були, земля – гектарів шість, дві корови, свині. Все було. Ніяких колгоспів, ніякого голоду. Оце в 47-й год отсюда, Миколаївська і Херсонська області, до нас їздили хлопці і дівчата. Казали: «Ми в вас будем робить, тільки ви нас корміть», – пояснює дідусь.

«А в нас кваша була… – зітхає бабка Рая. – Мишоловки шукали (мишачі сховки зерна – ред.). Яка мишоловка попаде, шо ряд пшениці, ряд землі, а ряд того… А як яка мишоловка попаде – саме зерничко! Якісь миші були чи дурні, чи розумні. І ото пшениці висушим, і були польські жорна. То пшенички на жорнах намелемо, розбовтували її водою, закіпала вона. Була, як ото рідкий кисіль, і ото називалася «кваша». Туди мішали сольки, там якийсь жирок трошки і ото їли ложками».

Пам’ятає вона і німецьку окупацію. Тоді мама Марфа зосталася сама з чотирма дітьми, доки батько воював у червоній армії. Через село проходила колона німців. А дороги були – сама багнюка! І їхні машини з провізією, одягом, іншими речами застрягли так, що ні туди, ні сюди.  

«Машини стояли загружені всим: і крупа, і мука, і сахарь, і консерви, і взуття, і все! І вони як почали палить оці всі машини свої! Тільки тріщало! І сахарь, і консерви коробки. Мама каже: «Не йдіть!», а ми дивимося. Оті ж крупи вистрелюють усе. А горіло! На все село!  Но людей вони не тронули ні одного і пішли», - пригадує баба Рая.

Вислухавши важкі і болючі спогади про голод і війну, цікавимося місцевими традиціями, народною медициною, забобонами і відьмацтвом. 

Раїса Миколаївна одразу згадує про тридухи. Таку хворобу колись лікувала діткам баба Тараниха, яка жила в селі Ахтова (нині це частина села Миколо-Бабанка Кетрисанівської громади). 

«Баба Катя, а фамілія – Таран. Казали на неї Тараниха. Вона приймала всі роди в селі, лікувала переляк, лікувала тридухи – це дітки сильно задихалися. І це нада три духи – з трьох криниць принести води, оцю всю воду змішать – з одної криниці відро, з другої і з третьої. І з цих трьох відер вона набирала по кружці води, шось шепотала і розтирала дитину. Вона і мені дитину так вилікувала». 

Ми пошукали інформацію про тридухи в етнографічних джерелах і знайшли – у записах з Коломийського району Івано-Франківської області. Там вірили, що новонароджене маля хворітиме на тридухи, тобто буде важко дихати, задихатися, якщо вагітна жінка дорогою зустріне когось із трьома однаковими предметами в руках або двох людей на одному коні.

Дід Микола з народною медициною взагалі не знайомий, але і він розказав нам дещо дуже цікаве про свою тітку Параску, яка жила у селі Постійне, звідки і він родом.

«Оце як кусали гадюки людину чи корову, то до неї ходили»,– розповідає пан Микола. Каже, вона вміла гадюк і вужів замовляти. Як це відбувається, бачила на власні очі сестра діда Миколи – Василина. Якось вона пішла до лісу з тіткою Параскою і та каже: «Щас гадюку чи вужа прикличу. От сиди тихенько». І Василина сиділа. «А вона ж там почала щось шептать і лізе вуж. Лізе. Прям у пелену їй ліг і лежить. Сестра бачила на очі!» – запевняє дід Микола.

Тітка Параска пропонувала Василині навчити її цих премудростей, але дівчина не захотіла. Так ті знання і щезли разом з тіткою.

Маленька Дібрівка

Десять кілометрів побитої дороги з’єднують (чи, скоріше, розділяють) Бобринець і Дібрівку. Місцеві досі називають це село Дубравкою, а коли і за яких обставин змінилася назва – не пам’ятають. 

Село завжди було маленьким. Згідно з переписом УРСР 1989 року, чисельність населення становила 297 осіб. За переписом України 2001 року в селі мешкало 239 людей. За даними сайту Бобринецької громади, в Дібрівці нині мешкає 169 осіб. Але насправді – не впевнені, що місцевих набереться хоч сотня.

У селі є п’ять вулиць: Центральна, Єдності, Степова, Польова і Вишнева. 

Ми пройшлися вулицею Польовою, яка колись цвіла мазанками і кам’яницями, а тепер дивиться на довколишні поля порожніми вікнами-очиськами і сама поступово перетворюється в поле. На деяких розораних подвір’ях вже збирають врожаї. Одні хати розтягують на будівельні і ремонтні матеріали, а колісники з печей – на метал. Інші ж самотиною валяться під натиском вітрів, дощів і часу. І лише міцніші – цегляні і з кахлями – ще борються за виживання, все чекаючи на людей.

З-поміж них яскравою плямою виділяється хата з тюльпанами. Тут жив Микола Дерев'янченко зі своєю мамою. Обох уже давно нема на цьому світі. Як розповіла їхня землячка Руслана Ісакова, дід Микола дуже любив тюльпани - весь садок і город були в цих квітах. Хата, як бачимо, теж. Шкода, вже нема в кого спитати, хто ж ці кахлі робив і за якою технологією.

Експедицію проєкту «Баба Єлька» у с. Бобринець та Дібрівку організовано в межах проєкту «Сто експедицій “Баби Єльки”. Етнографічне обличчя Кропивниччини» за підтримки Фонду «Аскольд і Дір», що адмініструється ІСАР Єднання в межах проєкту «Сильне громадянське суспільство України – рушій реформ і демократії» за фінансування Норвегії та Швеції.