Про надії Надії з Карлівки

26 грудня, за кілька днів до нового 2026 року, ми спонтанно вирушили у Карлівку – село в Соколівській громаді, де проживає 78-річна Надія Василівна Андреєва. Надіялись записати інформацію про різдвяні традиції і надія виправдалась – чого тільки варті спогади про ворожіння! 
Нашою агенткою в Карлівці стала краєзнавиця Наталя Мокряк, яка сходила в цьому селі всі стежки і хащі і, віримо, колись відкриє у Карлівці музей історії села. А ще пані Наталя – похресниця нашої респондентки, тож атмосфера нашої експедиції була ідеальною…

      Раніше, до 2016 року, село мало назву Крупське. Ще раніше на цій території було два населених пункти - власницьке село Карла Агте (звідси й сучасна назва Карлівка) та німецька колонія Альт-Данціг (звідси й назва кутка - старий Данціг). Засновниками колонії стало 29 сімей, які прибули в Російську імперію у 1787 році. 
       У різні часи в селі функціонували протестантська та лютеранська церкви, існувало земське училище, баптистський молитовний будинок, німецька церковно-парафіяльна школа. 
Ми позаглядали у вікна хати, побудованої німцями (її відрізняють фігурні цегляне оздоблення над вікнами), побачили біля одного з обійсть величезний камінь з давнього німецького кладовища (зараз воно потопає у заростях, а за радянських часів надгробки використовували для будівництва колгоспних споруд), помилувались церквою, що стоїть понад берегом Сугоклеї. 

   
Звісно, найбільш видимим та значимим для сучасної історії Карлівки є інше німецьке кладовище, на якому поховані загиблі німецькі солдати Другої світової війни. До речі, це одне з п'яти найбільших німецьких меморіальних кладовищ в Україні, нині тут спочиває близько 20 тисяч останків військових.

       Ми записували Надію Василівну у її хатині, у вітальні, на фоні червоного килима, яким особливо пишались наші батьки. 1250 рублів – аж стільки він коштував за радянських часів. Купити його вдалось завдяки інформації від голови колгоспу, тоді в сільський магазин привезли три бельгійських килими. Їх відразу поділили, один – Андреєвим. Ось як вона його здобувала:

- Я пішла на книжку, зняла гроші на почті, гроші заплатила. Кажу, буде йти Василь з роботи, гукнете, нехай додому принесе. Він приніс той ковьор. Шо він робив... «Нашо ти такі гроші втелющила?» Я не балакаю до нього, він до мене... Ну тоді проходе врем’я. Гроші на книжкі згоріли ті! Він якось лежить і каже: «Надя, Надя, який я дурень, шо то тебе мішався. Ото шо надумала, зняла б, була б купляла. Бо я тоді думала то хату в городі дітям купить, то ше шось таке. Всьо, і тепер тіки заходю та кажу: «За шо два дні не балакали з Васильом?».

     Більшу нашу увагу, ніж радянський килим, привабила вовняна доріжка у квітах, що лежала на підлозі в кухні. За спогадами бабусі Надії, її мама Зінаїда Радецька 1914 р.н. підготувала п'ять таких доріжок - чотирьом дітям і собі. Разом із своїм чоловіком вечорами вони пряли нитки, потім кіньми повезли пряжу у сусіднє село Шевченкове і замовили у тамтешньої майстрині, яка славилась своїм умінням, доріжку. 

До речі, родина Радецьких важко пережила колективізацію, життя ж Надії Василівни майже повністю було пов’язане з колгоспом. 
      Дід Федосій і баба Дуня не хотіли вступати до колгоспу. За порадою старшого дідового брата Марка поїхали у Казахстан. Там і справді протягом деякого часу вони мали можливість самостійно господарювати. Але в 1932-му і до їхніх країв добралась колективізація. 

«Приїжджають вони сюди, а тут голодовка. … То дід зразу землянку викопав, а другий год построїли хату. То каже 33-й год, приїхали до брата, а в нього своя сім’я, та невістка там шо їсти зварила... То баба платок красівий поміняла на квасолю і крупу хтось дав її. То мати мені казала, шо їхали колись із города, а з Новопавловки жінка. А мати каже до неї: «Це той платок, що мати виміняла?», а вона каже: «Да». То каже мати, оце шо було дорогоцінне, то все, каже, поперемінювали». 

   Але в шафі лишилась інша хустка – мамина. Червона, квітчаста… Її Надія Василівна так і не вдягла жодного разу. А скільки років мріяла... Тепер хустка стане експонатом у музейній кімнаті, яку у Карлівці організувала Наталя Мокряк. 

       «Це було моєї матері. Не знаю я, коли і де вона її купила. Я знаю, я ше ж мала була, ну 50-ті года, то мати не давала. Знаєте, мати десь із дому, а я стараюся десь шось примірять таке. Мати не давала, шоб трогали. «Нехай ви повиростаєте, а потом вам буде треба». Мені колись вона купила, я наверно у 8 клас чи 9 ходила, а мати на базарі купила і привезла: «Це, дочка, тіки будеш на празник надівать». А кому воно нужне - там лежить у шкафі білий платок із китицями. 
       А цей вона тіки надівала, як отчотне. Зімою отчотне проходило. Це мати надіне той платок, а мати в мене гарна була, надіне той платок, прийде, склала його так і поклала. Це вона може його два рази в год одіть. Якшо там зіма припаде, шо в когось якесь гуляння чи свайба, то надіне, шоб те...»

        Окремим «пунктом» кожної нашої експедиції є розглядання старих альбомів. Роздивлятись фотографії ми почали з великого портрету Надії Василіни, який ми з її дозволу витягли… з-за шафи. Більше фотографій випросили роздивитись у домашньому альбомі. Посолодила душу і Наталя Мокряк, яка прийшла на зустріч із пакетом стрих світлин. За ініціативи пані Наталі у Фейсбуці діє група Карлівське життя:новини,історія, там зібрані сотні фотографій, які в обличчях розповідають про історію села Карлівка. 
Ділимось і ми тим, що побачили. 

     Пісень Надія Василівна нам не заспівала, хоча й розповіла про чимало традицій, які супроводжувались піснею – і весілля, і різдвяні свята. Загалом дуже часто в експедиціях ми чуємо одну й ту саму фразу від людей у селах: «Ой дівчата, якби ж ви приїхали років на 10… 15… 20 раніше. Тут жила жінка, яка знала стільки пісень. Та вже нема її, померла…»
     І щоразу ця фраза болить однаково. От і в останній експедиції у село Карлівку Соколівської громади історія така сама. Ми знову почули про жінку, яка дуже гарно співала, знала багато пісень і… вела свій пісенник. І цей пісенник потрапив до нас у руки завдяки Наталі Кравченко, жительці Карлівки. Вела його Надія Олексіївна Сухотенко, 1939 р.н. 

Відьмацтво, знахарство і інше потойбіччя

       Знатною знахаркою, яка лікувала дітей у Карлівці, була Горпина Глазко родом із Білорусі.
Вже на схилі літ баба Горпина шукала, кому б передати свої знання, та ніхто з рідні не хотів переймати.
«А тоді, це я на фермі робила, мені розказували, шо вона така вже больна була. Вона каже невісткі: «Давай я тобі, Женя, передам», і Тетяна в неї ж. «Нє, - каже, - я не хочу». Ну а тоді ж согласилася Наташка Пижичка, її племенниця, теж білоруска. Вона пішла, вона їй там шо казала - вона записувала: «Це буде тобі осьо от младенчика, це от переляку, це там ше шось…»
        А вона сидить і каже: «Баба Горпіна, ти б мнє ще сказала, как гадости делать, бо у меня такая есть, что нада сделать». А вона їй каже: «Наташка, я тебе, дочка, все скажу - і от того, і от того, а людям гадости делать я не делала і тобі не передам». І не передала вона. То оце в нас така хароша була баба Горпина - вона дітям помогала. А так такі були, шо от переляку там полічуть - уже їх немає нікого в селі.
        Ще одна тема, без якої не обходиться жодна експедиція – це ворожіння на Різдво. 
        На судженого Надія гадала в 9 класі разом із подругами Любою Чистяковою і Вірою Лобанихою. 
«Пішли ми до теї Любки, бо в неї дід, батько і мати на сторожуванні були - ніхто ж нам не мішає. Ну нам розказали, шо перед дзеркалом ставить у миску воду, свічку запалювать, свічка буде капать на воду і буде дивиться, хто в тебе буде жиніх. Верка сидить і каже: ага, Надя, в тебе шофер буде (а вони знали, шо Васька бігає, а він шофером був). Любка каже: в мене тоже шось наче як машина. У Верки непонятно. Шо дальше робить? Казали надівать платок якось і дивиться в дзеркало і в дзеркалі покажеться. Я не буду дивиться, я така боязлива, не буду. Любка каже: «Та нічого там геть не видно, не бійтеся». Та й перестали ми ворожить на це. 
          Розказує мені моя кума Галюнька: «Старші дівчата 30, 35 год ворожили на Андрія, 13 декабря» Ми чули, шо отак ворожуть. Ну давай і ми поворожимо». А треба було балабушки робить, шоб з колодязя носить воду і місить тістоо. А старші не сказали, шо ці балабушки треба покласти попекти. А їх поліпили, на лавку поклали сирі і собаку запустили. Запустили собаку, а та собака схватила перву, в зубах застрягло і бігає по хаті гавкає. Ми поперелякувались, давай ті балабушки викидать. 
      Ну давайте ше ж ворожить - через хату перекидать валянок. Куди впаде - там і жиніх буде. А на Прогресі (куток - ред.), де Галя Партата жила, мати з батьком пішли гулять до сусідів, ну, валянкт бабині стоять… 
       Взяли той валянок, вийшли надвір - зразу слухали, де собаки гавкають - у ту сторону должні жиніхи прийти. Той валянок кинули через хату - раз перекинула - Лідко, тобі туди показує. Тоді Юля - туди. Кинули третій раз, а той валянок на хаті застряг. А хати соломою були криті тоді, це ж 50-ті года. Шо робить? Як достать того валянка?