У Гурівку в пошуках писанок і живої пам’яті

        Експедиція до Гурівської громади починалася з конкретної мети - пошуку слідів писанкарської традиції. Насамперед ми прагнули потрапити до сусіднього з Гурівкою села Благодатного, звідки в колекції «Баби Єльки» вже зберігаються три автентичні писанки, колись зафіксовані етнографом Володимиром Ястребовим і відтворені для нашої колекції писанкаркою Іриною Михалевич.  Та  як це часто буває в наших мандрівках, пошук одного скарбу привів до відкриття десятків інших.
        Гурівка зустріла нас старими хатками, покритими черепицею. Для місцевих – звичні вулиці, а для гостей-«чужинців» – щось відмінне від центральної частини Кіровоградщини.  Нам, вже «надивляним», здалось, що гурівські хати зберігають свій особливий характер, не схований під сучасним утепленням і пластиковими фасадами. Ми зазирали у двори, вдивлялися у старі вікна, помічали підкови над облущеними дверима, фігурні гачечки, різьблені полиці - дрібниці, у яких ще живе історія щоденного побуту.

Її доріжки є в кожній хаті…

         Першою нашою зустріччю стала розмова із Зінаїдою Федорівною Дригою (1939 р.н.). Вона родом із Благодатного. Каже, що назва села походить від родючих грунтів, а відтак від урожаїв, які збирали селяни на своїх городах та полях. У Гурівці ж земля на городах відрізняється і кольором, і складом. 

Як завжди, просили бабусю показати сімейні альбоми.  Одна зі світлин - весільна 1958 року – стала приводом для розмови про весільні традиції в Гурівці та Благодатному. На фото вона поруч із чоловіком Іваном Герасимовичем Дригою, у весільному вінку з квітами та рожевими і червоними стрічками. Весілля було у часи, коли традиції ще жили не як реконструкція, а як повсякденна реальність. На жаль бабусі Зіні важко було пригадати всі деталі весільної драми. Пам'ятає, що на столі у молодих лежали зв'язані ложки - символ того, що молоді будуть все життя разом. Дружок було двоє - менша і старша, старша в майбутньому стала кумою.
- Як чоловік до вас почав клинки підбивать?
- А як? Походив і сказав всьо, прийду і попробуй отказать. 
-А де він вас побачив?
- А прийшов з армії та прийшов до друга у Харченкове туди (колишня назва Благодатного - ред.) Ми саме збирались на Андрея калиту кусать, чіпляли до стелі і ото хлопці на отіх рогачах хто ротом достане. А йому посовітували з вулиці, шо є Зіна хароша дівчина. Я не хотіла виходить, а мене виніс надвір...
- А він побачив та вподобав?
- Мабуть...
- А ви його?
- Мабуть...
Після весілля оселились в Гурівці на вулиці, де здавна проживав і зараз проживає рід Дриг.  
Зінаїда Федорівна поділилася й іншими скарбами - рукотворними. У її домі збереглися доріжки, виткані власноруч із вовни, вати, мотузок і порізаного на смужки одягу. До слова, такі ряднинки тут називались «кодряними». Одна з них поповнила колекцію Етнолабораторії «Баби Єльки».

        Саме від неї ми почули важливу для нас великодню історію. У Гурівці яйця традиційно фарбували «шелухою», тобто цибулинням. А окрім пасок, тут пекли ще й великодній калач - про цей звичай ми почули вперше. Бабуся згадувала, як мама готувала домашні дріжджі, місила тісто у великій макітрі, як прикрашала випічку паски збитим білком із цукром. На питання про писання традиційних писанок відповідь була однозначною: справжнього розпису воском тут не пам’ятають. Яйця переважно фарбували купленими барвниками або цибулинням. Тож наш пошук писанкарської традиції тут результат: її відсутність теж є важливим етнографічним свідченням.
        Та Гурівка відкрила нам іншу, не менш цінну традицію – народні  знання про лікувальні трави. Зінаїда Федорівна розповіла, як купала своїх чотирьох онуків у настоях із трав, зібраних «із трьох меж», додавала деревій, ромашку, горіхове листя, а особливо шукала траву, що схиляється до води – «від пристріту».
«Не знаю, хто мені це підказав... Тоді я вже начала сама собі собірать оте зілля. По толоці, на роботі, оце так, по посадках кругом усякі трави собирала. А тоді вже дитину вдома купала. І шо ти думаєш? Віталя не болів, Юричок не болів, і Настя не боліла і Сашко. Це я їх у травах купала. Купіль зроблю, аж чорні ті пельонки, так багато трави накидаю», - розповідає бабуся Зіна. - Це піду до річки сюди на мосточок, це мені баба Варька каже: «Ти піди і вирви травички та, шо в воду заглядає, це, каже, от пристріту». Оце нахилена травичка у воду...
- А що таке пристріт?
- Зглаз. Це називається «пристріт». 
- А тоді каже: «Піди із трьох меж нарви трав ціх». То це я рвала у Затьорів, у себе і в баби Варьки. Це в трьох я піду нарву. 
- А які ж ви травички рвали? Як вони називаються?
- Ой, усякі, кроми бугилової, кроми тої, шо нехароша. І орєхи кидала. Ну та всякі! Особено як на тому цвітуть. То ромашка, то такі всі, я все рвала. 
- А яка це погана трава?
- Ну як,ну бугилова. Тоді ше яка? Не рвала я тої, шо колючки такі. Як вона називається... А то всі підряд рвала. Ше є така трава, шо вона наче лікарством пахне, то я ту рвала. Деревій називається вона. 
- Ці трави мають бути сушені чи свіжі?
- Сушені. Я сушила їх, бо дитина може народиться на зіму. 
- А скількох ви онуків і дітей купали?
- Я ж кажу, четверо... Четверо в мене, та це я онуків так купала».

Крім купання, бабуся Зіна щ й співала своїм онукам та дітям ось таку колискову:

КОТИКУ БІЛЕНЬКИЙ,
Котику сіренький,
Не ходи по хаті, 
Не буди дитяти.
Бо в нас дитя маленьке
Та спаточки раденьке.
А як схоче та й не спить,
Будем його дубцем бить.
Дубцем, дубцем, нагайкою…

Віра Черевик – 89-річна хранителька історії роду 

           Віра Матвіївна Черевик у вересні святкуватиме 90-річчя. 
«Тут, в оцій хаті, в оцій Гуровкі», - сміючись, відповідає вона на наше питання, де народилась. 
Ми записуємо інтерв’ю з нею на фоні трьох фотографій за спиною: на них мама Євдокія Терентіївна 1894 р.н., тато Матвій Давидович 1894 р.н. і брат, який загинув у Другій світовій війні. 
Дідів-бабів своїх Віра Матвіївна не пам'ятає, крім маминої мами Катерини Віхрової, яка була родом із росії. Мамі було 12 років, як її батьки приїхали у Гурівку з калуги. Нічого російського, крім мови, мама не успадкувала (принаймні так вважає Віра Матвіївна, згадуючи, що до старості мама говорила по-своєму). 
Батьки Віри Матвіївни пережили і Голодомор, у розкуркулення. Від виселення врятувала сусідка. 
«Вивозили, як мама каже, посадили на підводу і вивозять. А баба сусідка взяла та й завернула: "Оце кажуть куркуль? Одна коняка була у дворі і все...» і їх не вивезли. Та вони зразу пішли у колгосп і вже все врем'я вони робили у колгоспі», - розповідає бабуся Віра. 
У сім’ї Віри Матвіївни було четверо дітей: дві сестри та два брати. З усіх на білому світі лишилась лише вона - найменша. Усіх дітей мама народжувала вдома, "у цій хаті". Бабувала «бабушка» - сільська акушерка, що допомагала породілям.
«Бабушка бабувала. Рожали не в больниці, ніде, вдома. По сусідству бабушка жила, діда звали Фотій, а бабусю й не знаю, як звали. Мама всіх дома родила, всіх. Як тіки ж уже чуствує мама, ідуть бабу гукають, вона приходе. Я сама менша була, не бачила нічого. Не буду казать, шо платили. Чось не інтересувалась. Дітей наші батьки самі називали. У мене брат Коля, Федя, сестра Галя і оце я - Вера. Може, бо 30 вересня день Віри, Надії, Любові?».

          Батько Віри Черевик Матвій Давидович Щербина був пасічником у колгоспі. Серед документів, які зберігаються в домашньому архіві, нам вдалось роздивитись надзвичайно цікаве свідоцтво про закінчення заочних курсів бригадирів-пасічників, видане в 1936 році Українським інститутом заочної сільськогосподарської освіти. 

До слова, серед предметів, які мав здати пасічник - політика партії, українська мова, математика, біологія з анатомією та фізіологією бджіл, догляд, годівля і утримання бджіл, хвороби та шкідники бджіл, організація колгоспних та радгоспних пасік.

        У сімейному архіві Віри Матвіївни Черевик зберігається ще один цінний документ: лист такого собі пана Дроздова у відповідь на прохання Матвія Давидовича Щербини про допомогу в уникненні розкуркулювання. 
Лист датований 19 липня 1930 року.

      Як розповіла Віра Матвіївна, Дроздов - комуніст, якого прислали в Гурівку для виконання партійного завдання з Харкова і оселили «на квартирі» у її батька Матвія Щербини. Якось до хати Щербини увірвалась група озброєних чоловіків (Віра Матвіївна каже «банда»), які шукали Дроздова. Матвій Давидович врятував його життя: накинув на нього свою свитку і послав чистити в корови. 
Згодом Дроздов поїхав із села, а Матвія Щербину оголосили «кулаком» і готували про виселення. Щербина, маючи адресу Дроздова, пішки пішов у Долинську, а звідти потягом поїхав у Харків, щоб попросити допомоги. Дроздова не виявилось вдома, але дружина все переказала чоловікові...

«Уважаемий Матвей Данилович.
Ввиду того, что меня все время не било в Харькове /я ездив в командировку/ я не мог своевременно ответить на ваши письма и послать просимую вами справку, которую направляю сейчас. 
Если справка не подействует на ваш «твердолобий» с/совет, то прошу с етой справкой явится в окротлео ГПУ к тов.СУХОНИНУ /секретарю окротдела/или у насю ИНФО т.ГЕРВИЦУ и разсказать им, что я бил у вас на квартире, что ви меня часто своими лошадьми возили на различние операции /какие именно ви не знаете/ что ви несколько раз спасли от смерти и т.д.. и попрасите их чтоби они приняли все мери к тому, чтоби избавить вас от тех людей, которие не оценивая етого считают вас ко всему етому КУЛАКОМ и висилают. 
Тов. СУХОНИНУ можете показать ето письмою Я думаю, ето письмо должно помочь вам Во всяком случае я очень рад, что ви обратились ко мне за помощью и все возможное я сделаю для того чтоби избавить от незаконних неприятностей того человека, которому я ...жизнью. 
Привет вашему семействую 
В.ДРОЗДОВ
Отвечайте результати»

Родині Матвія Щербини таки вдалось уникнути розкуркулення, а лист від пана Дроздова і досі зберігається серед документів. 

«Ляк-лякище, Господь-чоловіще…»

          Ми не вперше записали цінну для нас інформацію, пов'язану із темою знахарства та викачування хвороби яйцем. Цього разу -  від Валентини Максимівни Сільман (1938 р.н.), яка розповіла про лікування дітей молитвою та крашанкою. Крім спогадів про бабок-знахаорк, які цим займались в Гурівці, Валентина Максимівна розповіда власну історію - як почала цікавитись силою молитви та ритуалами, пов"язаними з магічною дією (на її думку) звичайного курячого яйця. 

«Осьо приходе людина, я свічу свічечку, ставляю тут, цвіточки готовлю, тарілочку, спички кладу, все кладу. І обращаюся: "Господи, Матір Божа, поможи новорожденому такому-то (як його звуть питаю). А тоді роблю своє: беру крашанку, качаю:
Ляк-лякище, 
Господь-чоловіще
Обмиваєш луги, береги, каміння, креміння
Обмий новорожденого (як йог звуть). 
І качаю крашанкою, ложу дитинку ручки, жилудочок, ножки, спинку... і розбиваю крашанку у стакан у свячену воду. І показує крашанка, шо в дитини болить. Якшо в дитини нєрви, спливає наверх білок. Якшо жилудок - з обох кінців отакі гульки робляться. Якшо злякане, тоже показують жовтки».

Наша співрозмовниця запевняє, що таким чином допомогла не одному десятку людей. З етичних міркувань ми не називатимемо прізвища та історії, та для архівів вони зафіксовані). 

Бабуся була щедрою на спогади і про ще одне забуте ремесло – ткацтво. Цим у її родині займалась бабуся. 

        «Дід пішов пішки в Кривий ріг, купив два стакани конопель і посіяли в себе в березі. В їх до берега город. Він знав, бо у панів сіяли, як рвать ті коноплі. ... А раньше усі сіяли коноплі. Дали мамі трошки і мама посіяла у їх там у березі. Зірвали ми матірку, а плоскінь осталася. Зірвали плоскінь, отакі снопики пов’язали, ... помочили їх, по чотирі паколи забили, поклали коноплі і дерен такий з травою накопали, шоб не понесла вода. 
Постояли три неділі, пішла мама повитягала і дідові, і наші. Дід був плотнік, зробив бительню. Посохли вони, до хати поприносили горстки. Костра така, як палець. Узяла мама бительню і кожен снопик б'є-б'є. Костра побилася, осталось як ото на вірьовки в’язать. Потіпали їх, почесали...Мати взяла гребіночку, почесала, ну таке... На прядку там пристрої такі, така ножка - прядеш, а тут нитку сучеш. Воно на цівку намотується таке. Мотовило на горищі було: з одної сторони рожки, а з другої сторони планочка. І намотуєш.  Мотовило двохметрове. 
Намотав і щитаєш: чотири нитки – «чисниця» називається. Понімаєте? І щитаєш, скільки в тебе "чисниців". І перев’язуєш тряпочкою якоюсь чи ниткою. Є в мене ряднинки, та й мама клинцями ткала і смужками...». 
Ми "понімали" далеко не все, адже традиція ткацтва для нас, сучасних людей - це вже щось із етнографічних записів, а не з реального життя. Щасливі, що змогли записати так детально бодай спогади про це ремесло. 

Екскурсія Гурівським музеєм

        Оглядини Гурівським шкільним історичним музеєм для нас провела Світлана Петрівна Ламанова, вчителька історії Гурівського ліцею, директорка шкільного історичного музею. Лауреатка обласної краєзнавчої премії імені Володимира Ястребова (за книгу «Гурівка. Села мого біографія»). 
Музей у Гурівці почали створювати ще у 2007 році, з того часу заклад пережив не одну реорганізацію і зараз функціонує у вигляді однієї кімнати. Більшість експонатів тут - речі, та є і цінні писемні пам'ятки. 

       Особливо Світлана Петрівна пишається документом XIX століття - Свідоцтвом про закінчення народного училища. Від пані Світлани ми дізнались таку деталь: випускник народного училища мав право на пільгу на термін служби в армії: замість шести років - чотири. 
«Це підтверджує, що ще в XIX столітті у Гурівці працював заклад освіти. На документі збереглась гербова мокра печатка, знаємо, що там навчалось 100 дітей. Свідоцтво належало місцевому жителю на прізвище Балагуров. А зберегла його і передала до музею його правнучка», - розповіла Світлана Петрівна. 
        Ще одна пам'ятка - часів Другої світової війни. Це останній лист з фронту жителя с.Гурівка датований 4 квітнем 1945 року. «Пока, еще жив» - пише він наприкінці. Наступного дня він загинув у бою. До слова, онук Тихона Мирного працював учителем у Гурівській школі, він же й передав цей артефакт до музею.  У шкільному журналі 1947-1948 років, які зберігається в музеї, читаємо вражаючі рядки: «Залишив школу через відсутність взуття». Цікавим експонатом є зразки прописів 70-х років. «Ми були в Москві» - звісно, про що ще писати дітям сільської української школи, як не про омріяну Москву (це гірка іронія, раптом що). 

Окрасою історичного музею Гурівського ліцею є килим ручної роботи жительки села Любові Герасимівни Рябухи (1925 -2025). Кілька років тому пошукова група, яка збирала свідчення очевидців Голодомору, завітала до її будинку.
- Від краси побачених килимів у нашої групи перехопило подих, - розповідає краєзнавиця Світлана Ламанова. - У кожній кімнаті висів килим, створений руками талановитої жінки. Коли майстриня сідала за п'яльця, вона забувала про все. У ці години на душі ставало легко, всі тяжкі думки відлітали далеко-далеко, душа співала. Чоловік і діти завжди розуміли материнську пристрасть до ткання килимів. Ниток у продажу не було, з усього села зносили майстрині кольоровий трикотаж, а вона розпускала і готувала нитки для майбутніх своїх творінь. Один зі своїх килимів Любов Герасимівна подарувала до шкільного музею.
Світлана Петрівна розповіла нам про те, як у селі проводили розслідування стосовно церкви, що була зруйнована у 1931 році. 
В Гурівському шкільному музеї історії села є кілька давніх рушників, один із них датований і можна зрозуміти, що його вік - 99 років. Інший, у гіршому стані, виглядає старшим (хоча це не факт, все залежить від догляду та умов зберігання). Коли цей рушник потрапив до рук завідувачці бібліотеки Ользі Ківшик, вона не відразу зрозуміла, що на ньому вишито. Зараз вона вважає, що будівля, вишита на рушнику - це будівля колишньої гурівської церкви. 

«У нас не залишилось ні фотографій, нічого, тільки руїни в парку. Але коли ще були живі свідки, ми попросили їх, щоб вони намалювали цю церкву, як вони її бачили. І от ми зробили таких п’ять малюнків, потім звернулись до художника і художник намалював таку церкву, як він побачив її на малюнку. І коли ми показали цю картинку нашим свідкам дєдушкам і бабушкам, вони сказали: точно наша церква. У неї ходили! І саме головне, що й досі в селі залишилась бруківка, якій 200 років, нею ходили до будинку священника (зараз там сільська рада) і до церкви. Зруйнували її у 1931 році. Можливо, на рушнику наша церква», - припускає Світлана Ламанова. 

Де ж у Ольги Ківшик узявся рушник із церквою, хто міг його вишити?
Ось що вона розповіла нам: 
«На нашому кутку років 20 тому помирає одна бабуся, а всі знають, шо я полюбляю вишивать. А друга бабуся приходить і говорить: «Оля, ти не хочеш таке вишить?» - «Ну, хочу». І коли я вже сіла вишивать, а помню... Де я таке ще бачила? Я надумую, що в моєї бабусі тоже таке висіло в хаті. Не в одній хаті це було. І тоді... я у бібліотеці починаю дивитись у книжку про наше село і розумію, що в нашої церкви був забор. І на рушнику він є, і в спогадах. 
Рушник із церквою висів у хаті нині покійної Христі Науменко. Такі рушники були у Ярини Анонівни Дриги (бабусі), у баби Дуні, у баби Єлі - я бачила в їхніх хатах такі рушники».
Відкривши для себе Гурівську громаду, її щирих і світлих людей, які бережуть родинний спадок, з повагою ставляться до старовинних речей, готові ділитись цінною інформацією (і не лише інформацією), ми вирішили, що це лише початок.