Інтерв"ю на Реп'яхівці

Уперше за майже вісім років експедицій нам пощастило поспілкуватись із цілою родиною старожилів – 90-річним Петром Боєвим, 88 річною Вірою Івановою та 92-річною Марією Богуцькою. Унікальності цьому інтерв’ю додало ще й те, що Боєви корінні болгари, нащадким переселенців, які 250 років тому оселились у Вільшанських краях, рятуючись від турецького гніту. Від болгарів вони зберегели не лише прізвище, а чимало інших проявів. Про це ми й розкажемо в цьому тексті.

---

Перед тим, як поїхати на інтерв'ю до родини Боєвих, ми (Інна Данильченко та Світлана Буланова разом із фотографинею Марієтою Величко) на хвильку заглянули до Вільшанського Центру українсько-болгарської культури. Тут наші агентки (помічниці в організації експедиції) у Вільшанці Раїса Іванова та Людмила Каленик розповіли про те, як у громаді працюють над збереженням болгарської національної ідентичності її жителів.

   

(Нагадаємо, Вільшанка - це один із найбільших осередків проживання болгар на Кіровоградщині. У 1774 році сюди вимушено переїхало близько 400 сімей - вихідців із населених пунктів Сілістріф, Алфатар, Рушука і Добруджа. Втікаючи від переслідувань турками, болгари осіли на нашій території, мирно співіснуючи з українцями).

Серед скарбів, які зберігаються в Центрі - кілька жіночих болгарських сорочок (болгарською сорочка – «різа»), пошитих із домотканого полотна. Сорочку бабусі своєї невістки Віри Драганової та інші елементи костюму (зокрема фартух та пояси) береже Людмила Андріївна Каленик 1957 р.н. - етнічна болгарка, керівниця народного аматорського ансамблю болгарської пісні «Хубавіца». Саме ці старовинні речі стали зразками для відтворення сценічних костюмів, у яких виступає «Хубавіца».

  

Пані Людмила з дитинства розмовляє особливою, вільшанською, болгарською мовою, що зберегла давні слова та фонетичні відмінності від сучасної болгарської.

«Від народження я її чула, говорила з батьками. Це мова, якою розмовляли наші предки 250 років тому, коли переїхали сюди з Болгарії. Чому я підкреслюю? Бо до нас приїжджали філологи, які записували старовинні слова, привезені сюди 400 сім’ями болгарів із Сілістрії. Ця мова зараз переплелась із українською, вона трішки відрізняється від літературної болгарської. У нас багато українських слів і звучить м’якше. Пишеться «кулан», а в нас «кулань» кажуть. Наприклад, де у болгар «е», у нас «и». ... Єще  багато відмінностей. А так взагалі в Станкуватій, Добрій, частині Вільшанки до цього часу живе болгарська мова. І коли я зустрічаю своїх знайомих болгарського походження, ми разом намагаємось говорити болгарською», - розповіла пані Людмила.

Людмилі Каленик є чим пишатись у контексті збереження болгарської ідентичності. Її справу перейняла онучка, разом із нею вони вивчають сучасні і традиційні болгарські пісні, а спільно з «Хубавіцою» беруть участь у фестивалях та концертах у різних областях України, а не тільки у Вільшанці.

   

      Звісно, наша агентка, керівниця народного аматорського хорового колективу Раїса Іванова, мала в запасі чимало історій та предметів старовини, здатних розповісти історії. Мало того, нам пощастило застати виставку традиційної вишивки, яка експонувалась тими днями у фойє Центру. Побачили тут унікальні рушники в ромбиках, яких за всі роки експедицій не зустрічали в жодній родині, в жодному селі, та все ж після коротких оглядин колекції, яку зібрали Раїса Іванова та Людмила Каленик ми разом поїхали в інший куток Вільшанки, який у народі називають Реп’яхівкою. 

Пам'ять про голод жива й досі...

     Тут, у хаті Марії Богуцької 1934 р.н., на нас уже чекали, крім господині, її 90-річний брат із дружиною та 88-річна сестричка Віра. Один до одного вони звертались з максимальною повагою, любов’ю та турботою: "Вірочка", "Петічка", "Марусічка", "боатичок мій рідний", "сестричка моя"...  Разом вони прожили непросте дитинство, яке припало на голод та Другу світову. Їхня мама змушена була виховувати дітей самотужки – батько помер у 1942 році. До того під час Голодомору подружжя Тетяни і Степана Боєвих втратили двох дітей...

Один братик Боєвих помер із голоду на пароплаві по дорозі в Грузію, а іншого - украли із з’їли односельці. Мама намагалась врятувати синів, та до кінця своїх днів (а прожила вона 96 років) не могла собі пробачити, що їй не вдалось цього зробити...  

«У нас сильний був Голодомор. Батько уже лежав на печі, вже в його ноги поопухали і ждав смерті. Але тоді болгар не брали на войну, вони щось там... Ну не брали їх на войну. Він лежав на печі, збирався помирать. А тоді приїхали і кажуть, збирайся, тебе забираємо в трудову армію. Його забрали і дали йому маленьку буханочку хліба.  Мама пішла і каже: «Стьопа, дай мені кусочок хліба». Не дав! «Стьопа, ну дай, я так хочу їсти» - «Іди купи мені семочок».І вона пішла, купила і він їй відрізав кусочок хліба, цілушку. 

У 1933 году у їх померли два хлопчики із голоду. Одному було 4 годіка, а одному було два. Вони їздили тоді в Грузію, там голоду не було. Один на пароплаві помер - його вкинули в море. Мама казала, якшо якась риба почуствує мерця, то перекине корабля. А з тим хлопчиком вони поїхали, вирощували чай у горах, доріжки якісь висапували. А тоді позабирали мужиків, які приїхали з ними і відправили додому. І вони приїхали, у тут такий самий голод як і був. Вони ходили в поле на роботу, а того хлопчика оставили вдома на печі. Він такий голодний був, що погриз собі пальчики, з голоду помираючи. Мама приходить - дитини немає, вона по сусідах, чи не бачили, хто забрав дитину? Украли дитину і з’їли... Мама всігда плакала…» - розповіла 88-річна Віра Степанівна.

 

 

       Сестра бабусі Віри Марія теж поділилась спогадами про відчуття постійного голоду. Щоб якось вижити вона із молодшим братиком Петром та сестричкою Вірою одного разу наважилась на крадіжку… у своєї ж сім’ї. Якось взамін на буряк мама отримала мішок цукру. Щоб діти не з’їли цукор, вона зашила мішок і заховала. Маруся ж придумала спосіб, як непомітно поласувати солодким.

«А в нас був верстат, мама ткала колись рядна, пряла. І були цівки такі з очерету. Ми ходимо коло того мішка, а я кажу: «Петя, Вера, ми зараз будемо сахар їсти». Вони кажуть «як?». Запихаю ту цівку у шов у мішку і тою цівкою біжить сахар. Нам набігло в мисочку і ми наїдаємось того сахару. А його ж менше! Мама дивиться: як був мішок, так і є зашитий, а його меншає. Та як мене наказувать? Їли всі вместі, ніхто мене не видавав...Мама тоді десь достала горщик меду. Над дверима була поличка дерев’яна. Я ходила-кодила, кажу «Петя, Вера, тут є горщик, я достаю і ми всі пальцями виїли той мед. Мама кинулась до меду, а там вже горщик пустий», - згадує пані Марія.

Щоб прогодувати дітей, мама запропонувала старшій Марії піти сапати ланку, так із 9 років почалась її трудова діяльність у колгоспі.

Авжеж, не лише про погане згадували бабусі й дідусь. У молодості Петро Боєв був знатним гулякою. Жодна компанія, жодне весілля не обходилось без цього жартівника. Хто буде на комин вінки закидати? - Петро! Хто першим везтиме батьків молодого купатись у калабаню? - Петро! Хто закрутить свою Вірочку в танці? Звісно ж, Петро. Ось як він згадує про танці, які у Вільшанці організовували у клубі, що розміщувався у хаті:

"Хата була колгоспна і там зробили клуб.Барабан і скрипка. Грав на скрипці Пал Петрович, фамілію забувся. На барабані грала Маруся. Танці танцювали всякі! І польку, і вальс, і краков’як... Я з нею танцював (показує на дружину, яка сидить поряд). Вона так повна була, здорова, вона так легко танцювала. І я її не покидав. Вона мене, а я її. Так ми й побралися...

- А які приспівки приспівували?

- Одна полька полька, дві кадрелі

Батько з печі - мама в двері

Батько взявся за лопату

Мама фур поза хату.

А ще протягом усього дня Петро Степанович «балував» нас сороміцькими приспівками, які ви зможете почути, підписавшись на наш Патреон.

 

Весільні фото Петра та Віри Боєвих

 Ганяли шулика і боялися русалок

      88-річна Віра Іванова і досі пам’ятає, як у дитинстві боялась русалок. Пригадує, особливо вони з дівчатами стереглись русалок у середу (болгарською це звучало як «РУСАЛСКА СРЯДА»). Тоді для захисту від потойбічних істот використовували запашні трави - їх із собою брали, коли йшли купатись, а також устеляли долівку в хаті.

     «Заносили полин у хату, щоб русалки не заводилися в хаті. А як ми йшли купатися, то обізательно брали полин із собою, шоб русалки не затягли нас у воду», - пригадує Віра Степанівна. На Трійцю у Вільшанці обов’язково уквітчували хату. Зелень називали КВІТЧАННЯ. 

«Колись ми їздили на ту сторону річки (Синюхи - ред.) і там було дуже багато дерев і ми ламали там бересток, великі гілки. Хата вся була в зелені. Не було пустого мєста, все зелене було. Великі гіляки впирали у стінку. А на долівку ми стелили аїр, якщо знаєте. У нас була річка, то аїр. А хто не мав такої возможності, то польові трави. І лежало воно в нас у хаті до сьогоднішнього дня» (дата експедиції 8 червня 2026 року, дата Трійці у 2026 році - 31 травня).
Цікавим обрядом, пов’язаним із турботою про врожай та домашнє господарства було дійство під назвою «ГАНЯТИ ШУЛИКА». Дата цього обрядодійства не фіксована у календарі і залежить від дати Великодня та Трійці.

«8 червня виносили квітчання (зелень, якою оздоблювали хату на Трійцю) і ганяли шуляка. Не кажен год шуляк на 8 число припадає, це сьогодні так. Паска ж моститься і так моститься і цей шуляк.

- А хто ж такий той шуляк?

- Шуляк - це птиця така, шо хватає курей. Гиля-гиля... Гай-гай, шуляку, наші курі не хватай (приказували).

- А з чого все починалось?

- На полі ми до обіду сапаємо, а з обіду хто що мав, приносив з дому. Накриваєм столи і виїжджав до нас магазін. Ми скуплялися там і до вечора ганяли шуляка.
Пісень не пам’ятаю, точно знаю «гай-гааааай, шуляк, наші курі не хватай». 

Попри літа, бабуся Віра порадувала нас виконанням традиційних пісень, які вона перейняла від своїх рідних та односельців. Одна з них - ліричка "Тече річечка-невеличечка". 

ТЕЧЕ РІЧЕЧКА-НЕВЕЛИЧЕЧКА

-Тече річечка-невеличечка,

Скочу – перескочу.

Віддай же мене, моя матінько,

За кого я схочу. (2)*

 

Як віддавала, приказувала:

«В гостях не бувати!

А якщо прийдеш, моя донечко,

То вижену з хати!» (2)*

 

Терпіла я год, терпіла я два,

Третій – не стерпіла.

Перетворилась в сиву зозулю,

До роду злетіла. (2)*

 

Сидить матінька край віконечка,

Рушник вишиває,

А найменший брат на порозі встав,

Ружжо заряжає. (2)*

 

-Дозволь же мені, моя матінко,

Цю зозулю вбити?

Бо вона кує, жалю завдає,

Всій нашій родині. (2)*

 

-Не дозволю я, мій синочику,

Цю зозулю вбити.

Бо цій зозулі, як нашій дочці,

Горе в світі жити. (2)*

*- останні два рядки кожної строфи повторюються двічі.

«Писали писанки, писали!»

Писати писанки Віру та Марію навчила мама. Для їхньої родини це заняття не було дивиною – писанкували у Вільшанці тоді усі – і сусіди, і родичі.

- Бабушка батькова та вобще дуже красиві писанки писала. Їх нада писати і знати, як красити. Їх запікали в печі. Вони дуже красиві, от гарні писанки писали... Написали, например, воском. Такі були крундєля - робили такі закрутювали. А тоді воск розтоплювли на тому крундєлю і писали писанку воском. Отака була ручечка, а тут крундєлік такий. І тоді ставили воск сюди зверху і розтоплювали на чому... ну.. тоді були лампадки, капає той воск і вони пишуть по яйці. Щоб осталося те все, вони кладуть у піч, спекли, воно осталось. І так ті писанки разного цвєту.

- А кольори де брали?

- Купляли. Може колись кольори і варили, ну я не пам’ятаю. Крапанки були... Ну, може й намалюю зараз, шось згадаю".

А це спогади Марії Богуцької:

- Писали писанки і запікали їх у печі. Ми ще були маленькі, коли люди писали писали писанки - сусіди писали, бабушка, мама, тоді всі збирались і писали. Назв їх я не знаю, не помню. І крашанки, і писанки… У нас бабушка - мамина мама - писала дуже красиві писанки. Звали її Фаня, Стефанія Станкова. Різні кольори були, якось так вона робила, шо і жовтий, і красний, і зелений, видєлувала дуже.
Писала воском, робила такий хрестик і зверху віск клала і тліло над лампою і писала ото тим воском красиві писанки. У нас бабушка була дуже-дуже-дуже добра, вона нас з голоду виручала.

-А за скільки днів до Великодня писали писанки?

-Я не знаю, на який день писала, до Паски, а на який день - не скажу... Писанки освячували у церкві. Якщо святити, то треба надбити, шкаралупку зняти, бо посвятять тільки шкурку. А треба, шоб свячена водичка попала на яйце. Приносили додому, воно свячене - брали пасочку свячену і яїчко. М'ясо свиняче можна було брати, а куряче нізя. Це так розказували, шо свиня Ісуса Христа спасла, як його зловили та свиня заривала землею його сліди. А курка розгрібала. То куряче м'ясо ми в церкві ніколи не святили.

На Великдень у Вільшанці було прийнято христосуватись. Як пригадав Петро Степанович дитиною христосуючись, він приказував:

“Христос Воскрес!

Христос Воскрес!

Христос Воскрес!

Дайте мені писанку і калаписанку!

       Разом із Боєвими ми мали нагоду позгадували чимало цікавого: як на Андрія було прийнято кусати калиту, як дівчатами Віра та марія збирались на вечорниці, як колядували, щедрували і сурвакали взимку. Мало того, ще й досі у Вільшанці живе болгарська танцювальна традиція. Старожили села пам'ятають і танцюють найпоширеніший болгарський танець Хоро.  А Віра Степанівна разом з односельцями поділилася з нами танцем «Ой лозі, лозі», якого навчилась від своїх батьків.

Читати більше про ексепдицію у Вільшанку ви можете на наших сторінках у соцмережах. 

_____________________________________________________________________