Ерделівка, Чубарівка, Ленінка, а тепер Гаївка

Село Гаївка, воно ж Ленінка (до 2016 року), воно ж Чубарівка, воно ж Ерделівка має більш як двохсотрічну історію. Заснована наприкінці XVIII століття, Ерделівка була родовим поселенням представників угорського роду Ерделів. Рештки панського маєтку, який належав кільком поколінням Ерделі, були зруйновані за часів Незалежності. До того в розкішному двоповерховому маєтку розташовувався Ленінський зоотехнікум, дитячий будинок, піонерський табір, колгоспна їдальня...

Це була монументальна будівля із гіпсовою ліпниною та вікнами з червоного дерева, із залами для балів та театральних вистав. За спогадами місцевих жителів, навколо маєтку був сад із великою кількістю екзотичних дерев. Вимощені доріжки та алеї, багато квітів, мармурові статуї. У озеро, що нині поросло очеретом, спускались мармурові (за іншими даними дерев’яні) сходи. Вода була дуже чистою.
Поряд із маєтком були погреби, в яких завдяки створеним льодовим "подушкам" протягом року зберігалась низька температура. Нині на місці маєтку росте пшениця, а в селі ще лишось кілька десятків людей, які пам’ятають Гаївку гамірливою і живою...

Ми заїжджаємо в Гаївку з боку Смоліного. Попри дзвінку тишу, село не справляє враження занедбаного і покинутого, принаймні, вулиця Степова, якою ми йшли. Попередньо ми домовились про зустріч із двома корінними жительками Гаївки, проте вирішили прогулятись в надії на незаплановане спілкування.
Так і сталось.

 Першою, з ким ми познайомились у Гаївці, стала Валентина Друмашко, яка впустила нас під свої виногради і на свої шпориші. Попри те, що була небагатослівною, Валентина Михайлівна винесла нам великий стос сімейних світлин. На них - її тато Михайло Михайлович Сікун 1926 р.н. і мама Ніна Дмитрівна Яковлєва (це дівоче прізвище) 1930 р.н.  Зараз пані Валентина живе у їхній хаті, переїхавши із сусіднього містечка Смоліне у зникаючу Гаївку.  В обрамлені пшениць та шовковиць, у тиші лісу, що через дорогу. Без сигналів повітряних тривог... Того дня нам пощастило торкнулись її сімейної пам’яті.

Спонтанною виявилась і зупинка на лавочці біля садиби Давиденків.Віра Іванівна не лише поділилась світлинами з сімейного альбому, а й показала вінок в іконі, в якому виходила заміж її мама Марія 1934 р.н.

Жива енциклопедія Гаївки

Після незапланованого спілкування ми перейшли до запланованого і поїхали шукати садибу Ніни Михайлівни Кононенко. Ніна Михайлівна народилась у Німеччині. Її батьків насильно вивезли на примусові роботи, там у 1944 році і знайшлась у Килини і Михайла дівчинка. Її мама Килина Поперека 1921 р.н. була родом із села Крамарове. Тато - Михайло Чепляка 1924 р.н.із Великопетроострівських хуторів.

«Вони познайомились уже в Німеччині, працювали обоє на фабриці. Мені було 10 місяців, як мене привезли з Німеччини. Батькові батьки купили хату на Яновому мості», - згадує Ніна Михайлівна. Коли вона була ще малесенькою, мама покинула сім’ю, залишивши доньку батькові. Як це все було, Ніна Михайлівна не пам’ятає, проте уява намалювала їй цей сюжет, який став ніби реальністю, яку вона згадує.
«Мені сусідка розказала, що вона принесла мене в руках замотану. Прийшла, посадила на ліжко... І пішла... Тоді вона собі вийшла заміж, але тато не женився і я до семи років жила з татом і з дєдушкою і бабушкою. А тоді вона була замужом і вона прийшла і мене викрала. І з першого по восьмий клас я жила біля неї». Так Ніна Михайлівна згадує своє дитинство, яке було пронизане тривогою, страхом, невизначеністю, але водночас і любов’ю...
Ніну Кононенко вважають хранителької історії Гаївки. Її природня інтелігентність, делікатність, глибина, етичність, з якою вона розповідає про місцевих жителів та їхні долі, вражає. Відразу розуміємо, що перед нами Вчитель.

Свою педагогічну діяльність вона починала в Гаївці на посаді вожатої. Через її руки і очі пройшли сотні дітей. Зараз на місці колишньої школи в Гаївці не знайдеш навіть фундаменту. Її знищили місцеві жителі так само, як і будівлю маєтку панів Ерделів.
Свою ж початкову школу Ніна Михайлівна Кононенко закінчила на Хуторах (це було 4 класи). Десятирічку - у Копанській школі (Копанки - це сусіднє село з Гаївкою та Хуторами).
У 1964 році вона прийшла в Гаївку працювати вожатою.
Один зі скарбів, який вона береже - це рушник її бабусі по батьковій Анни Теофанівни Чепляки 1894 р.н.
«Оце круживо вона теж сама плела. І потім уже хто пробував переймать цей узор кружива, не получалось у сучасних в’язальниць отак тісно... У мене був ще, сільська рада просила, в якийсь музей пішов ще один рушник. Я не пожаліла, бо бабушка мені рідніше матері була. Вона вишивала його ще дівчиною, на початку ХХ століття», - пригадує Ніна Михайлівна.
Від неї ми записали й спогади про традиційний одяг
Раніше ше бабушка ткала не тільки ряднинки, а й полотно. Верхня половина із купленого полотна називалась «до гесточки», «гестка». А нижня частина - з домотканого полотна. Воно було грубіше, бо це ж вдома ткали. Спеціальні були нитки для того ткання, для ряднинки один блят, для полотна - другий. В основном тоді вишивали червоними і чорними нитками. Червоне - то любов, а чорне - то журба... Фартух обов'язково був у бабушки, але чи був він змолоду, я не знаю. Дід був портний, у нього була машинка і дедушка сам шив... Осінку обов'язково - а що таке осінка? - Піджак жіночий. Це поверх кофти.
- А керсеток не пам'ятаєте?
- Не носили в нас керсеток

Толока в Гаївці

Як пригадує Ніна Михайлівна, активно в селі почали будуватись у 60-70х роках. Тоді не було жодних вихідних, щоб односельці не збирались до когось на толоку.
«Оце так: в одну суботу місять грасу (глину так називала - "граса"). У неділю роблять саман. Раніше ж хати мурували з глини, набивали доски і глиною закидали. А тоді почали робить форми і саман робили. Із самана швидше і легше скласти стіну. В цю суботу глину місять, а в того саман роблять, а в того на ту суботу стеля», - розповідає Ніна Михайлівна.Подякою за участь у толоці був накритий стіл і готовність допомогти будувати дім тим, хто вчора допомагав тобі...
До речі, попри немолодий вік, Ніна Михайлівна зібралась із силами і показала нам рухи кількох танців, які в її молодості танцювали в Гаївці.
А що ж танцювали? Польку на два боки, краков’як, карапет, яблучко, коробочка, вальс, пізніше - танго.

Знахідка для генеалогів

Цікаву історію для дослідників родоводу, краєзнавців та генеалогів розповіла Ніна Михайлівна. Працюючи вчителькою в місцевій школі, Ніна Михайлівна завжди намагалась знайти час записати спогади старших односельців про історію села.
Найпершим джерелом інформації про минувшину для неї стала свекруха Надія Кононенко (у дівоцтві Суботіна) 1911 р.н., а також перекази її (свекрушиного) батька Євсея Суботіна.
Як розповіла Ніна Михайлівна, справжнім прізвищем Суботіних було РОМАНЧЕНКО. У родині ходила легенда, що пан Ерделя виміняв родину Романченків у Корсуні на породистих собак. Обмін відбувався взимку на Колодія, тому Романченки перетворились на Колодченків.
«У спеціальному журналі обліку писали Романченко, он же Колодченко. Якось найстарший із сім"ї Романченків-Колодченків провинився і пан присудив його наказати, відшмагавши різками. Покарання виконували в суботу, тож до Романченка-Колодченка причепилось прізвисько "Субота". І вже тоді писалось "Романченко, он же Колодченко, он же Суботін". Згодом, як людям почали видавати документи, предкові мого чоловіка видали документ на прізвище Суботін».
У 2000 році Ніна Михайлівна Кононенко попросила свою вже хвору і слабку свекруху - корінну жительку Гаївки - пригадати імена померлих у часи Голодомору.
За інформацією Надії Євсеївни Кононенко 1911 р.н., від голоду померло близько 300 жителів села. Колись вона вже складала список померлих (це був 1993 рік), документ був в одному екземплярі і його не вдалось зберегти.
При повторному згадуванні її невістка Ніна Михайлівна записала дані про 148 осіб - жителів села Чубарівка (одна з колишніх назв гаївки).

«Ламай, Шурику, то вже ваше»

Фотографій з весілля Ніни Михайлівни та її Шурика Кононенка не збереглося. Проте пані Ніна не тільки детально розповіла, як у Гаївці (кол.Маловисківський район, Кіровоградщина) гуляли весілля, а й наспівала з десяток весільних приспівок.
Із своїм чоловіком Олександром вони почали зустрічатись навесні 1964 року. У Шурика був конкурент - до Ніни "закидав клинці" брат її колеги.
"А Шурик пішов мене проважать (я жила отам на тій стороні на квартирі), а той догнав і каже мені: "Хай Шурик іде додому, я тебе проведу!". А той почув, узяв і пішов додому! А я ж того хлопця бачить не хотіла! І так ми почали зустрічаться і поженились у 1967 році. Весілля в нас було, але немає фотографій", - згадує Ніна Михайлівна.
"На сватання мій жених поламав стуло. Він здоровий, всівся, а воно "трісь!". А тато мій покійний каже: "Ламай, Шурику, ламай, то вже ваше". Мені це речення так помниться. Таке було - типу сватання, типу договор. Він із дядьком із своїм приїхав (це Суботін його дядько рідний). І договорились.
Весілля було у жовтні 1969 року. Були й шишки... Уже я запрошувала з одною подружкою, а коли я була дівчиною-дружкою, то ми ходили і ще й співали:
Ой ходим ми ходим
Сімсот дружок водим
Сімсот ще й чотири
І всі чорнобриві.
Молода іде із старшою дружкою попереду, а ціла череда дружок ідуть позаду. Співаємо "Скажіть, люди добрі, де сватова хата..." Я понагалую вам ці пісні, за ці дні я возобновила в пам"яті. Шишки пекли, караваї.
Уже не моєму весіллі було подібно як зараз - шишки в кінці роздають, а раніше, як я ще була дружкою, ми несемо позаді молодої кошолку з очерету, повна кошолка шишок, підходимо до хати, даємо старшій дружкі шишку в руки і вони йдуть запрошують із шишкою.
- Що взамін давали?
- Кидали копійки. У кошолку чи давали в руки дружкі.
- Що ви їм казали?
- Просили тато, просили мама і ми вас запрошуємо, приходьте до нас на весілля.
Моє весілля було в хаті, отут свекруха жила, була старенька хата. Тоді кликали кумів, родичів, сусідів.
Їжу готували кухарки, я вже не нагадаю, хто на наше весілля був кухаркою. Найбільше були кухарками баба Дашка (Мадзеба було прізвище).
- А що готували?
- Ряжанка обов’язково, і не в чашки, а в миску. Пиріжки клали до ряжанки. Холодець обов’язково. Готували у печах: картопля, голубці обов’язково, прості були страви. Видумків-салатів у ту пору не було. Обов’язково кисіль і узвар із сухих фруктів.
Від Ніни Михайлівни ми записали того дня більше десятка пісень. А записи продовжуються і досі. На наше щастя!
Та однією із найцінніших для нас стала ось така чумацька:

"ОЙ ГОРЕ ТІЙ ЧАЙЦІ"
Ой горе тій чайці,
Чайєчці небозі,
Що вивела чаєняток
При битій дорозі.
Іхали чумаки,
Іхали, співали.
Вони чаєчку зігнали,
Чаєнят забрали.
А чаєчка в’ється,
Об дорогу б’ється.
К сирій землі припадає,
Чумаків благає.
-Ой ви, чумаченьки,
Ви ще ж молоденькі,
Верніть моїх чаєняток,
Вони ще маленькі.
Ой ви, чумаченьки,
Ви ж добрії люди,
Верніть моїх чаєняток,
Лиха вам не буде.
-Не вернемо, чайко,
Не вернемо, наша,
Поварили чаєняток,
Була добра каша.
-Щоб ви, чумаченьки,
Та й добра не мали.
Як ви ж моїх чаєняток
Зі світу зігнали.
Щоб ви, чумаченьки,
Туди із волами,
А назад щоб повертались
Тільки з батогами.
Ой горе тій чайці,
Чайєчці небозі,
Що вивела чаєняток
При битій дорозі.

Валентина Буян – єдина на вулиці

Валентина Григорівна Буян зустрічала нас на ганку своєї хатини, яку разом із чоловіком будували більш як пів століття тому. У ті часи, коли Буяни будували хату, у Ленінці (так тоді називалась Гаївка) була мода обкладати стіни "шубою". Її робили із випаленого вугілля, яке можна було набрати в кочегарці. Бабуся згадує, що за "жужелицею" стояла черга.
"Так понравилось нам, схотіли ми, мода така була. Баба Соня Бабенко, ми, Шапошнікови строїлись в один год на цій вулиці.
Натягували сітку, мазали, а тоді тикали (камінці - ред.), а тоді заляпували цементом зверху, дошкою придушували. А тоді "звьоздкою" побілили і харош", - згадує Валентина Григорівна, яку в селі називають "Буяниха".

Валентина Григорівна Буян у молодості любила погуляти на весіллях. У її сімейному альбомі ми побачили десятки світлин, на яких вона з односельцями у ролі циганів. Ще одна весільна традиція (крім циганів), яка була широко популярна у Гаївці (тобто в Ленінці, тобто в Ерделівці) - це купання батьків молодої чи молодого, коли вони одружували наймолодшу дитину.
"На возик і в ставок", - небагатослівно пояснює Валентина Григорівна.
Експедиція в Гаївку була однією з таких, в якій ми намагаємось вловити пташку за хвіст. Хочем почути її спів та щебет, роздивитись на пір’ячко, розпитати про життя. І… майже не встигаємо. Або майже встигаємо.
Гаївка – це моя батьківщина - співзасновниці проєкту «Баба Єлька» Інни Тільнової.
Ми ходили по вулиці, де жили млїдід Жора і баба Соня Бабенки, навпроти яких жили дід Боря і баба Валя Тільнові. Мені по-особливому шумів МІЙ ліс і по-особливому боляче було махати рукою в бік, де колись з-за дерев виглядав панський маєток і синіло озеро. Цей біль і я, я мої подруги Світлани – Буланова й Листюк – перетворили в «Бабу Єльку».