Переплетені життя Плетеного Ташлика

Наприкінці квітня дорога привела нашу команду у село Плетений Ташлик, що в Злинській громаді. Поки автівка тряслася розбитою дорогою, що вела від траси до села, ми милувалися зеленими килимами на обочинах і з надією дивилися на голі дерева, яким не вистачало тепла і вологи, щоб нарешті розпустити свої зелені коси. Ташлик зустрів нас мрійливо заквітченими вишнями і  яблунями, крислатими горіхами у вибілених поясах, гучним дитячим сміхом і шаленими бджолами, що снували поміж буйного цвіту. Обрамлена білими бордюрами дорога привела нас до місцевого ліцею, де вже зачекалися наші агентки – директорка закладу Ольга Гоян і вчителька Ліля Шабанова.

Ташлик від слова «таш»

Найперше, що ми спитали після привітань і обіймів, це походження назви села Плетений Ташлик.  Ліля Шабанова розповіла, що в основі лежить слово «таш», що в перекладі з турецької означає камінь. Тамтешні землі дуже кам’янисті, а обробка каменю споконвіку була тут основним ремеслом.  А Плетений Ташлик – тому, що тут раніше всі парками були плетені з лози. Принаймні саме таку версію переказують місцеві.

А ще пані Ліля має копію мемуарів Світлани Степанової – мешканки Німеччини, предки якої є вихідцями з Плетеного Ташлика і засновниками села Ташлик на Одещині. 

Виявляється, після Бухарестського миру 1812 року, яким завершилася російсько-турецька війна, багато кріпосних тікали з центральної України в Бесарабію. Серед таких втікачів був і кріпосний Марк Урсу з Плетеного Ташлика. Втікачі на чолі з чоловіком на ім’я Штефан поселилися на території нинішньої Одеської області в кам’янистій місцевості, яка нагадувала їм батьківщину, і назвали своє поселення Ташлик (нині село Кам’янське). 

А свої прізвища втікачі замінили, щоб їх не виявили і не відправили назад у кріпосне рабство. Так Урсу став Степановим (від імені очільника групи втікачів Штефана, який тут, на новому місці, став Степаном). У Марка Урсу і його дружини Агафії народилося 9 дітей: Ксенофонт, Фома, Микола, Кирило, Кіра, Тася, Тудора і Варвара, а також Іларіон (батько Світлани Степанової). 

Пані Світлана пише в мемуарах, що батько розповідав їй, як разом зі своїм братом Кирилом «ламали камінь» - виготовляли кам’яні корита для води, наклади над криницями (величезний пустотілий камінь), а ще гарманувальний камінь, який використовували для молотьби зерна.

Ще пам’ятає, що всі хлопці з їхньої родини навчалися лише по одному року, а дівчаток взагалі не пускали до школи.
Історію свого роду і заснування села вона дізналася з листа, який її батько написав власноруч незадовго до смерті. Цей лист ліг в основу її особистих мемуарів і доніс цю інформацію до наших часів.

Чий то хрест стоїть?

У кожному селі є свої легенди. У Плетеному Ташлику – про старовинний кам’яний хрест. Її нам теж розказала Ліля Шабанова і навіть запропонувала побачити той хрест на власні очі.

Багато років люди переповідали, що він козацький, тобто з могили якогось козака. Були версії, що хрест стояв на роздоріжжі, як дороговказ. Інші стверджували, що хреста встановили засновники села.

Докопатися до істини вирішили місцеві освітяни. Вони написали листа в Кропивницький з проханням залучити фахівців до дослідження даної пам’ятки.

«Приїхали до нас археологи. І перше, що вони сказали, - хрест перенесений. Тобто зараз він стоїть не на своєму початковому місці, - розповіла вчителька географії і краєзнавиця Ліля Шабанова. - Хто, коли і чому його переніс – ми не знаємо. Так само не відомо, де той хрест стояв раніше. Але археологи підтвердили, що він поховальний. Тобто з могили. 

Вони його почистили, розгледіли надпис латинською і староруською мовами і сказали, що це було поховання панночки. Імені панночки, на жаль, нам не сказали, всього надпису не розшифрували».

Тож безіменний хрест так і стоїть у селі на перетині доріг, обростаючи новими і зберігаючи старі легенди.

Скарби світлиці і музею

В одному з кабінетів Плетеноташлицького ліцею є етнографічний куточок, який організувала вчителька української мови Тамара Григорівна Багатнова. А в тому куточку – старовинні книги, кераміка, рушники. Все зібрано від місцевих старожилів. Доки ми натхненно фотографували стародруки і візерунки на сорочках, директорка ліцею Ольга Гоян лише змовницьки посміхалася. Адже знала, що ці скарби – лише крихта в морі. 

З шухлядки свого робочого столу Ольга Миколаївна дістала сімейний альбом, який спеціально принесла на зустріч з «Бабою Єлькою».
В альбомі – десятки оригіналів і копій старовинних фотографій. Чому копій? Родина в неї велика, усі цінують і бережуть свою історію. Тож вирішили: в когось зберігатимуться оригінали фотографій, а в когось – хоча б копії. Так і зробили. Завдяки цьому пані Ольга може показати своїм внукам, ну і нам, як замолоду виглядали її дідусь і бабуся – Леонтій і Василина Галінські. 

Тут же весільне фото її батьків – Надії Галінської і Миколи Мєдвєдчекова, які одружилися в 1953 році. Ще на одній фотографії – бабуся Василина з внуками  Тетяною, Сергієм, Володимиром, Миколою. Діти у вишитих сорочечках – любо глянути!

Бабусю Василину знали всі в Ташлику і в сусідніх селах. Кажуть, вона мала від Бога силу лікувати людей. Свій дар вона нікому не передала. Але невдовзі після її смерті якоїсь ночі її внучці Ользі приснилося, що баба схопила її за руку. Від того холодного дотику вона аж прокинулася. Рідні пані Ольги вважають, що таким чином баба після смерті хотіла передати їй свій дар. Вдалося це чи ні – не відомо. Але пам'ять про свою бабусю Ольга Миколаївна береже, а теплими спогадами з радістю ділиться з людьми.

Далі вона запропонувала відвідати маленький, але вщент набитий експонатами музейчик, що притулився в одній з кімнат місцевого клубу. Йти довелося не далеко – через дорогу.

Музейчик, як і шкільна світлиця, теж організований власними силами місцевих ентузіастів. Експонати для колекції по всьому селі збирали бібліотекарка Любов Газар і директорка клубу Марина Шабатенко. Шукали у друзів, сусідів, місцевих старожилів. Багато з чим допомогли вчителі. Деякі речі самі принесли з дому – від бабів, свекрух. Наприклад, Любов Володимирівна принесла домоткані доріжки своєї мами Раїси Петрівни Гараз 1934 р.н.

"У нас був вдома ткацький станок. Довго стояв. Мама і баба на ньому ткали. Були ряднинки на дві нитки, а це на чотири, - показує на підлогу, де застелена доріжка її мами метрів 10 завдовжки. - А я як сяду, як наплутаю ті нитки - сваряться, виганяють! - сміється пані Любов. - І човника пам’ятаю. Туди вставляються намотані ниточки і він "бігає" туди-сюди. Ой, багато чого робили своїми руками!".

А поряд з доріжкою її мами застелена ще одна - місцевої жительки баби Дусі, яка жила біля кладовища.

У музейній кімнаті чимало вишивки, зокрема сорочки, створені руками вишивальниці Марії Стоян. А ще є велика скриня, в якій свої речі колись тримала Поліна Шабатенко (1946 р.н.), і маленькі скриньки, що належали нині покійній бабусі Євгенії Ігнатенко.

Витративши чимало заряду фотокамер на фіксацію всього, що очі бачили, а  руки хотіли пощупати, ми нарешті вибралися в гості до місцевих старожилів, готових ділитися своїми спогадами.

Чули таке ім’я?

 «Мене звуть Килина. Таке ім’я чули?» – питає Битко Килина Сергіївна (1940 р.н.), щойно ми переступили поріг. Вона живе в маленькій червоній хатині, кімнати якої застелені красивими домотканими доріжками.

«Сама ткала! – сміється. - А зараз вже не модно».

Бабуся Килина народилася у Плетеному Ташлику, ходила в місцеву школу. Вона одна з небагатьох жінок свого віку з-поміж наших респондентів, яка закінчила аж 10 класів і має диплом, яким дуже пишається.

- А після школи нігде не вчилася. Наша сім’я була велика. Бідували. Батько погинув. І мати була сама з нами. А нас було багато – вісім душ. Маму мою було звать Галя Безручко. А батько Сергій звать, тоже Безручко. Вони робили в колгоспі. Мамка і дояркою, і телятницею, і ланки сапала, буряки. Отаке. А папа робив пашовозом – і пашу возив, і солому, і силос – все на світі! У мене було три брати і п’ять сестрів: самий старший Міша, а тоді Ліда за Мішою, а тоді Ніна, а тоді Славік, а тоді Яків, а тоді Катя… ану, нащитала вже? – згадує – А ще Саня! Це сестричка. І я.

- То ви найменшечка? Всі вас няньчили?

- Няньчили! Тягали всі! Да… – зітхає бабуся, а тоді згадує колискову, яку співали… ні, не їй, а вона своїм дітям: 

Люлі, люлі, люлі, спать,
Не ложися на кровать.
Бо прийде із лісу вовк,
Забере тебе в лісок.
В лісу бігають зайчики,
Покусають пальчики.

Летаргічний сон

«Вам мама розказувала, як людей в колгоспи зганяли? Про куркулів?» – питаємо Килину Битко в надії дізнатися щось про колгоспні будні у Плетеному Ташлику. 

Але баба Килина видає нам таке….

«Розказувала. Тоді куркулі були. У кого воли, корови, млини – вони називались куркулями. І оце їх розкуркулювали. Забирали в них оце. Куди забирали – хтозна!  А хто не согласний був – розстрілювали в хаті.

В колгоспі комбайнів не було тоді, свєту в людей не було тоді, були ж лампи. І моя мама, і моя сестричка старшенька Ліда – у колгосп забрали робить. 

Тільки так робить: жатка називається, може ви не знаєте цього, шо косе зерно. І коли жатка ця косе, людина треба, шоб в'язала за нею снопи. І моя мама пішла, і пішла моя сестричка. Босі. Бо ж тоді не знали, шо це за взування. Я вже дівочка була, шо гулять ходила, ходила боса. 

І моя сестра за жаткою цею в'язала, а жатка йде і вслід треба в’язати. Поки вона повернеться – снопи должні стоять. І коли вони пов’язали ці снопи, тоді їхні снопи нада помолотить. Скільки вона нав’язала – должні помолотить. 

І така приїхала… така, як трактор, а ззаді як стіл – довге-довге. І там такий бачок великий і туди нада кидать снопи. І коли моя сестра начала молотить і в ту жатку кидать, і впала. Впала! 

Прибігла мама, а вона лежить мертва. А куди там жатку спинять? Вона робе – другі хай кидають! Боже мій! А мама та це… Ну, вона (сестра – ред.) заснула. Впала в такий сон. І була в нас врачиха така Галіна Гардєєвна. Привезли сестру додому. Мама положила її, гукнула цю врачиху. Вона така хароша жіночка. Прийшла і каже: "Вона должна лежать на землі і ви должні її обложить чимось, шоб вона не посунулась ні туди, ні сюди". 

І розказала, як це находе на людину. Це в рідкості, у рідкості. Вона буде спать довго. І ви шоб не шуміли, каже, шоб все було добре. 
І вона лежала, а мама ждала-ждала… Вона вже місяць пошти лежить і не прокидається. А приходить та врачиха все время  щупає пульс. Каже: "Вона жива, тільки не прокидається. А як прокинеться, то шоб ви її нічого не питали, бо вона все бачила, вона все бачила на том світі. Нільзя питати".

І знаю, мама не вірила в це, шо вона проснеця. І знаю, як зараз, шо дівчатка поприносили вінки. Ну, думали, шо вона не проснеться. А тоді заходе мама в хату, а вона встає. Встає і:  «Та, ху! А на роботу?». Дума, шо вона на роботі!  «Ох, мені снився сон такий!». А мама каже: «Не нада, Ліда. Не нада, доця, роказувать». І вона не розказала. 

А тоді послє каже, можна розказать, і вона розказала: "Снилося, що прийшов до мене дід такий із такою рободою (показує довгу - ред.) і взяв мене за руку і почав мене кругом водить. Воде кругом мене, показує зали і показує все таке хороше… І я бачила все. А мама каже: а шо він тобі казав? А вона: «Нічо він не казав, а сказав, шо ти будеш щаслива". 

А щастя яке? Пожила харашо з чоловіком, а прийшла смерть, та й усе…»

Голодне дитинство

Ми не стали уточнювати, що має на увазі бабуся під «харашо пожила», бо і так зрозуміло, що життя в ті часи було зовсім не солодке. Але все ж ми спитали про наболіле – про голод в селі.

- Бачила усе. Бачила, як гинули люди, як голодовка була. У нас коло хати два трупи лежали. Жінка і чоловік. І ще чоловік один ворушився. А ззаді їде підвода і собирають оцих мертвих. І ті люди… ше живий чоловік. Я бачу, шо він живий, ворушиться. Мені його жалко, а нізя нічо казать. Бо ззаді такий, шо стьобне батогом і все. Отак… І везуть їх… Усіх собирали і везуть у Злинку. Там могила така велика і там всі люди оці поховані. Там велика така могила, – махає рукою бабуся вбік Злинки. 

- А ви знаєте, чого в 47-му був голод? – запитуємо.

- Тоді ж був Сталін. Їсти не давав нічого. Люди голодували, вмирали. А було таке, шо й нізя це казать. Було таке, шо люди своїх дітей їли. А піде собирать там (заставляють отаких, як нас малих), то, не дай бог, узять колосок, то тюрма. За один колосок – год тюрми, за два – два. Отаке. 

І знаю, шо мій братік Славік так їсти хотів, так їсти хотів, а вже і бур’яну не було, шоб дать. Допомоги ж не давали ніякої. А він поліз, бо не міг іти, і поліз у пшеницю. І наївся оцеї пшениці сирої, і його розперло там, і він із пшениці не міг вилізти. То він був пухлий усей.   Мама його шукала і нашли, привели його додому. І добре, шо мама його привела і не бачили. Бо якби побачили, то вбили б і його, і матір на мєсті.  

А найсмачнішою стравою свого дитинства бабуся Килина називає кукурудзяний хліб, який пекла її мама:

«Робила мама дріжді, бо це я знаю. Як робила? Закип’ятить воду. А вода постоє, прохолоне, а вона тоді кидає оцю висівку і воно сутки стоїть і грає. Коли вона виграла, мама з отими висівками замісила, як ото на хліб. А тоді порозсипала його і воно висохло. Висохло і оце дрожді.

А тоді мати робе опару. Ото ті висівки, а тоді ще заробили трохи кукурудзяного борошна. То мати кукурудзяного борошна заколоте і воно сходе. А тоді мати місе і пече хліб. 

Нам добрий дуже був! Такий добрий! Ми їмо і маму благодаримо!».

Записавши рецепт і кілька пісень, ми рушили далі досліджувати село.

Берегиня пам’яті

«Нас було троє. Сестричка 37-го, брат 40-го, я 42-го,  а найменший брат 52-го. Батька звали Яків Олександрович Малий 1912, а мама Надія Іванівна 1914 р.н.», - розказує з порогу Дорошенко Любов Яківна (1942 р.н.). 

Вона – берегиня родинної історії. І це не перебільшення. Бо бабуся Люба всі старі фото зібрала в цілий архів, упорядкувала документи (від свідоцтв про народження до розписки про купівлю хати) і навіть склала для внуків сімейне генеалогічне дерево.

– Батько шофером пропрацював все время. А мама на ланкі в колгоспі. 10 год мені було, народився братік. То я його гляділа, на поле брали. Пожую-пожую і то робили як… у марліньку і кормила. Забула, як називали. Нажовували тоді хліба, пічєня, пічєня було таке хароше. І він смокче», –  пригадує бабуся.

– А що ви знаєте про Голодомор? – йдемо по своєму запитальнику.

– Багацько знаю, шо дуже багацько показували - сусіди там-там померли і там і заховані. Прямо там, на городах, в дворах. Отам сусіди померли від голоду, там (показує рукою). 

Може того, шо батько шофер на машині, то ... (сім’я врятувалася – ред.). Оце вже були старшенькі, на машині ж він, і де їздили – привозили, як насіння б’ють… макуху! То вся вулиця прибігала і їла. А одне время привіз і сої. То вообше було за мед! І маляс їли. Прибігали всі діти. Маляс – та ви шо!

Роздивляючись сімейний фотоархів, питаємо не тільки про батьків, а й бабу з дідом – чи пам’ятає їх Любов Яківна? Виявляється, її бабуся Підкевич Варвара (1896 р.н.) жила в сусідньому селі - Гапсине (нині Олександрівка). Працювала на кухні у місцевого пана Лютца і підгодовувала своїх синів їжею з панської кухні. Хлопці прибігали до неї, хапали, що дадуть, і знову додому тікали. Які саме страви там готувала баба, ніхто вже й не скаже, але про улюблені смаки свого дитинства пані Люба розповідає з охотою:

«Брат мій дуже любив кишки і желудок – кендюх, ковбик казали. Обжарювали і запікали в печі. 

Кисіль з сушених вишень варили. Плачинду з сиром. Такий наче з тетурами. Оце один шар, тоненько-тоненько, а тоді другий шар і опять сир, а тоді тако задєлає і пече».

А потім бабуся пригощає нас домашнім пирогом, хвалиться талановитими внуками (бо як же без цього!) і виряджає в дорогу.

Мамина хатинка

Петляючи вуличками Ташлика, ми раз по раз зупиняємося, щоб сфотографувати місцеву архітектуру. Мальовані хати, різнокольорові кахлі, уквітчані стіни чіпляють погляд. Навіть напівзруйновані покинуті оселі виглядають так гарно, що хочеться хоч скраєчку зазирнути! Але там порожньо…

Та в одній з хатин на нас чекав справжній подарунок!

«Не фотографіруйте! Тут все таке стареньке, не красіве!» - каже Наталя Заремба, коли ми переступаємо поріг, дістаємо телефони і наввипередки фіксуємо все, що бачимо.  Бо для нас все навпаки дуже красиве.

Пані Наталя (1964 р.н.) живе у хаті своєї мами Ганни Пономаренко (1937 р.н.). Хаті вже більше ста років – у господині навіть є документ, який підтверджує, що її збудували у 1920-х. Але ззовні хатинка не схожа на мазанку.  Вперше бачимо, щоб стіни будинку були ззовні оббиті залізом. Питаємо – навіщо? Відповідь проста: так було модно колись. 

«Хтось начав і всі пішли оце оббивати. Чи шоб тепліше було, чи шоб не сипалися стіни – а Бог його знає! Оббили і всьо!» –  каже жінка.

Всередині хатка маленька, затишна і тепла. Тут є плита з грубкою, домоткані доріжки, ікони і багато-багато вишивки. Вся краса виткана і вишита руками Ганни Пономаренко.

Пані Наталка залазить на піч і дістає звідти ящик «непотребу»:

«Давно вже стірала, склала і лежить. Кому воно нужне – не знаю», – розводить руками жінка і один за одним дістає з ящика як не рушник, то скарб! Ми стаємо на коліна просто посеред кімнати, розстеляємо старенькі вишивані речі і не можемо стримати сміху від того, що жінка не знає, кому ж у світі, де рулять гаджети й електрокари, а роботи заміняють людей, можуть знадобитися рушники її мами. А вони ж прекрасні! Мабуть, все це було чітко написано на наших обличчях, бо вже за мить пані Наталя виголошує вердикт «Забирайте!» і сама несе все те добро до нашої автівки.

Ташлик проводжав нас переддощовим небом, затягнутим сизими хмарами, мальованими хатами, у прозорих очицях яких вже запалювали вечірні вогні, і теплими обіймами від щирих, відвертих, добродушних, чужих, але таких рідних людей.