Край, де сходяться ріки і долі

Новоархангельськ, Торговиця, Скалева

15 травня 2026 р. 16

Новоархангельськ і люди-скарби

Першою зупинкою в цій експедиції стала хата місцевої вчительки Альвіни Шраменко (1941 р.н.), яка 40 років життя віддала освіті. В її поведінці, погляді, мовленні відчувається глибока інтелігентність і мудрість. Під час спілкування ми спіймали себе на думці, що її особливо приємно слухати.

Пані Альвіна любить книжки. В її хаті чимала бібліотека, а ще безліч фото, де вони з чоловіком.

«Мій коханий Микола. Однолюб. Дуже вірний. Він був фізично не здоровий, але людина дуже багатої душі. Надто скромний, але на нього казали «ходяча енциклопедія». Бабуся навчила вишивати мене, а я – його. Він у мене хворий був весь час, і ми його берегли. Він не міг нічого робити, але дочка виходила заміж, і він їй вишив рушник «На щастя, на долю», підузорник, дві наволочки», - пригадує Альвіна Іванівна.

Під час розмови вона кілька разів наголошує слово «вірний». Виявляється, для неї це була чи не найважливіша риса характеру чоловіка Миколи. Альвіна з дитинства боялася зрад.

«Мій батько Іван Олексійович Кононенко 1912 р.н. був ветеринаром, мама Ольга Якимівна 1919 р.н. – зоотехніком. Обоє закінчили технікум в Ерделівці.

Так вже трапилося, що мої батьки розсталися. Подружка мамина забрала батька. Це була моя перша в житті зрада. Батько мене зрадив», - зітхає жінка.

А нам хочеться її обійняти і втішити, адже навіть будучи старенькою бабусею, вона досі відчуває той біль.

Інтелігентна родина

Дідуся Альвіни Шраменко (1941 р.н.) по татовій лінії звали Олексієм. Олексій Кононенко був гончарем. А бабуся Євгена (Євгенія) працювала економкою у панів. Якийсь час вона з панами жила в Одесі, а коли вони поїхали у подорож до Франції, то взяли Євгенію з собою.

«Вона прожила 105 років. Я жила біля неї, коли в школі навчалася, то вона мені розповідала про все. У панів усяку роботу робила, і вони добре платили і гарно ставилися до неї. І навички інтелігентності у нашій родині – це пішло від бабусі.

Бабуся розказували про той голодний рік, як тільки зародилася радянська влада. І про недоліки того часу вони дуже гостро розповідали.

Бабуся була життєлюбка. Вона часто співала:

«Батько Сталін, дай нам мила,

Бо вже воші нас заїли.

Ні корови, ні свині,

Тільки Сталін на стіні».

А дідусь горшки робив. Та, каже, наскільки ж дурні люди: взяли, прийшли, гарбу перекинули, побили горшки. А де ж прибуток? Та візьміть, та продайте, та дайте людям!» - переказує наша респондентка слова своєї бабусі Євгени про дії радянських активістів 20-х років, які проводили розкуркулення.

Про бабусю пані Альвіна пам’ятає, що та на Пасху ходила у церкву, носила кофтинку з рюшиками, жабо та ажурну хустку.

«Вона була серед бабусь у мене найкраща! Просто приємно було глянути! І сорочка вишита була. Та візерунків не пам’ятаю. Все воно стерлося з часом…

Намисто у бабусі було звичайне, простеньке. У неї був зоб, і вона весь час носила намисто – бурштин».

Пані Альвіна щемко всміхається, згадуючи всіх своїх рідних, які обдаровували її любов’ю, зігрівали теплом, плекали в її серці людяність і добро, виховували інтелігентність і повагу. Обіймаємо її на прощання, дякуємо за теплу розмову і прямуємо далі. День короткий, а попереду ще три приємні зустрічі.

Шок-контент від діда Миколи

Коли ми шукали респондентів у Новоархангельську, звернулися по допомогу до соцмереж. Так дізналися про подружжя Гижків - Миколу Никифоровича (1945 р.н.) і Раїсу Вікторівну (1952 р.н.).

Коли «Баба Єлька» під’їхала до їхнього обійстя, дідусь Микола саме повернувся з пасовища, куди відвів корову. На ньому була дуже красива темно-зелена жилетка, яку, виявляється, він називає робочою і вдягає тільки до корів. Тому вона швидко зникла з поля зору (хоч і радувала погляд!).

Дідусь Микола і бабуся Рая розповіли нам чимало цікавого про буденне життя в селі в часи їхнього дитинства, співали, танцювали, показували свої альбоми і багато чого іншого.

Сам Микола Никифорович переїхав у Новоархангельськ із села Володимирівка, що на 16 кілометрів нижче по Синюсі.

«Володимирівка спочатку називалася Буряківкою, бо заснував її козак Буряк після 1775 року, коли закрили Запорізьку Січ і козаки розійшлися. Він був на турецькій війні, заробив гроші, купив собі землю на Синюсі. Приїхав сюди з жінкою і трьома синами на бричці з вороним конем і побудував собі хату-мазанку. І ще за ним почали козаки тягнутися – Мукані, Слободяники і другі, багато хто.

В цім селі ше була Трипільська культура. Там розкопки проводили. Даже я ходив і добре там заробляв».

Батьки його були колгоспниками. Мама на поле ходила на буряки. А тато, отримавши на війні інвалідність, працював то сторожом, то конюхом… Сам же Микола все життя провів за кермом автобуса.

– У вашій родині були розкуркулені? – питаємо дідуся.

– Так. По маминій лінії дід Семен – мамин батько – був куркульом. Дід тримав дві парі коней, три-чотири корови і телята, вівці держали, бо дід був штунда. Він горілки не пив і свинини не їв. Но свині держали трохи, бо сім’я була велика – семеро дітей.

У діда було дві машинки «Зінгер», німецькі. Він їх вже в те время купив – висилали йому на Тальне, він їздив і забрав. У 30-му році він купив кінську косілку для пшениці, тоже німецьку. Був млинок у них. Тільки як було розкуркулювання, то ходили ці сільські активісти та розбили його – на вред робили.

У 1929-му році начали організовувати колгоспи і все в куркулів забирати. То дід мій хотів тікати у Чечню. Там були родичі. Збив такий сундук, склав туди кожухи і радна і послав по желєзній дорозі у Чечню до родичів.

Але сам не поїхав. Чекав. А в 32-му році перед самим голодом начали його примушувати. Він оддав дві коняки і три корови у колгосп. Забрали цю кінську жатку в нього. То мама казала, шо коні і корови ці кожен день бігали додому, ходили кругом хати, коло клуні, лізли в сараї. Бо колгосп організовували, а їсти ж не було шо давати».

- Батьки вам щось розказували про голод?

- В 32-му році дід у бочках позакопував зерно - за хатою, там виноградник був. А де мало зерна – так, шоб поїсти на раз, – то закопували в глечиках. Дід їх сам і робив. Бо він і тарілки робив, станок був.

То щоб поїсти, викопували той глечик із зерном, ступа була така, виробляна з берестка, товкли там зерно і варили куліш. Виживали так. Бо ходили ці, шо розкуркулювали, і були в них такі ковіньки желізні (штик) і вони штрикали по землі, находили все закопане.

А в 32-му році був голова колгоспу в селі Буряк Іван. То одного вечора після якогось там совєщанія цей Буряк обійшов все село і людям об’явив: хто хоче вижити, значить, ідіт вночі і шоб за ніч все зерно, яке колгосп конфіскував і в пустих хатах по селі зберігав, з тих хатів розібрали.

- А що готували, щоб вижити?

- Борщ з кропиви. Оце кропива була. Млинці з либоди, її зараз і нема. Туди трошки муки якоїсь добавляли, бо вона сама і не держалася. Зараз хімія її вже перевела – нема лободи. А старі люди її їли – вона одна така рослина, шо вбиває ракові клітини. А раньше люди їли – не спеціально, життя заставляло їсти. Скойки в річці ловили, рибу, раків.

А в 47-му чи 48-му році, після войни, то ми з братом ходили сусликів виливали.

Як одступали німці, осталося в нас відро різинове і борт. Ми зробили до курника двері, а з відром цим ходили з братом попід яр (він ходив, а я малий з ним). Ходили і сусликів виливали. Виливали отих сусликів, він дер їх, шкурки здавали, а м'ясо їли.

Розмовляючи про дитячі роки пана Володимира, питаємо не тільки про роботу, колгоспи, тяжкі будні. Цікавимося і духовним – чи була в селі церква при комуністах, чи забороняли людям ходили на службу, як відзначали Різдво і Великдень?

Церкву комуністи розібрали, каже дідусь. Але в селі в ті часи ще зоставалися люди, які співали в церковному хорі. Вони збиралися разом співати, навіть коли храму вже не було.

«А на Пасху мама і писанки робила, і крашанки, - ошелешує нас Микола Никифорович. - Рисувала по яйцях квіточки, полосочки. Полосочка така, наче гіллячка. Гіллячка по колу і з одної сторони три полосочки, і з другої – це Трійця шчиталась.

А тоді красок таких не було сильних, то вона в цибулинні красила, то в бузині».

Так нам вдалося зафіксувати нову для нас писанку, яку писала у селі Володимирівка (Буряківка) Марфа Семенівна Гижко 1914 р.н. Тому до свого списку завдань ми дописуємо ще одне – віднайти аналоги описаних дідом Миколою візерунків у каталогах і організувати нову експедицію у пошуках писанок.

Торговиця і пані Владислава

З Новоархангельська до Торговиці – рукою подати. Обидва села розділяють блакитні води Синюхи, а з’єднує старий автомобільний міст. На одній з вузеньких вуличок Торговиці, що петляють, мов сірі змії між буйними вітами горіхів і кущів бузку, розкинулося зеленим килимом чималеньке подвір’я Владислави Андріївни Бондарчук (1944 р.н.). А на тім подвір’ї – акуратна біленька хатина з великим ґанком і літня кухня, уквітчана плиткою з трояндами, яких ми досі не бачили.

Перше, що зробила пані Владислава, це дістала з шафи купу рушників:

- А це рушники дуже старинні. Їм більше ста років. Можете взяти шось в музей. Я не знаю, чиї вони, але вони мені в спадок достались.

- Від мами вашої? То, може, це вона й вишивала?

- Нє, мама занадто молода для цих рушників.

Поки ми охкаємо і ахкаємо над рушниками, Владислава Андріївна дістає все нові і нові скарби: власну вишивку, альбоми з силою-силенною фотографій, а ще шматок домотканого полотна, витканого її мамою Ольгою Вовкодав (1920 р.н.).

Фотографій тут сила-силенна й одна краща іншої: великі багатодітні родини у традиційних строях і вбрані за міською модою, з численними прикрасами, стрічками, панськими хустинками і ридикюлями.

Розкладаючи на підлозі велику кількість світлин, пані Владислава розповідає, що її дід Вовкодав Кіндрат Ананійович походив з сім’ї, у якій було 10 дітей, а бабуся Фросина Ярастівна мала 11 братів і сестер.

«Прабаба Поля (жінка прадіда Яраста) народила також три двійні – всі шестеро померли малими, – продовжує Владислава Андріївна. – Баба Поля прожила всього 46 років. Потім Яраст одружився на Горпині, яку під час окупації закатували німці, бо вона пекла і носила хліб партизанам у Зелену Браму».

Як Голод і податки формували кухню

А ще бабуся Владислава розповіла, як і завдяки чому у голодні роки вижила родина її дідуся Кіндрата Вовкодава (1890 р.н.) з села Левківка:

«Тяжкі були часи. Дуже тяжкі.

Дєдушку мого розкуркулили. У них було пара лошат, пара волів, мали землю. Був бугай, свиноматка, отара овець. Все в них колгосп забрав. Вони вижили, бо дєдушка був мисливцем і ловив рибу. Це в нього було в крові все життя. І діти вижили через то.

А як розкуркулювали, то забирали все. Оце прийшли свої ж – левківські. Прийшли, а на печі діти сидять. То вони залізли до печі, а там такий глечичок квасолі. І котрийсь з них (я вже позабувала, їх давно нема проклятих) висипав ту квасолю. І бабушка варила, не знаю з чого, борщ у печі, то вони взяли і розбили той горщик серед хати. Це було в 33-му році».

«А після голоду, після війни, що люди їсти готували? Як господарювали?» – питаємо далі.

«Дівчата, шоб зварити взвар… яблунь не було в селі. Сильні були налоги. Були одні вишні і в декого – груші. У дєдушки всігда були груші, і в них були бджоли – колодки оті. Ми не бідували, бо вони дуже були працьовиті, завзяті», – пригадує Владислава Андріївна.

«Налоги ці були з 33-го і… зараз, подождіть, дівчата, шоб я не змелилася… це як уже Сталіна ліквідірували в 53-му році, тоді вже налоги начали потрохи знімати, – розповідає бабуся. – Здавали яйця, молоко, часник, цибулю, квасолю, вишні сушені. Вишень дуже було, а яблунь чогось ні одної. На них налог уклали, і люди їх повирізали. Груші і вишні були. Тоді начали сливи прокидатися. І на них налоги появилися.

На м'ясо налог був. Корова є? Давай молоко. Телятко вродилося – прийшла осінь та й законтрактували – за вірьовочку і повели в колгосп. Свині тримали, тільки не багато. А свині дозволяли тримати, тільки здирали шкіру – не смалили, а просто здирати і відносили в Новоархангельське на прийомний пункт. Солили, багато солі засипали. Оце ми так жили.

Всьо, шо не могли в людей забрати, на то придумали налоги».

А далі переповідає про звичні продукти і страви свого дитинства:

«Затірку робили. Борщ. Було, як в Торговиці базар був, вона брала пляшечку – півлітрову пляшечку олійки. Це на тиждень. Цибульку покришили, це олійку – в той борщ. Туманець йде пісненький, але ми привикли. Варили кашу кукурудзяну. Логазу робили. Тепер перловка, а тоді казали логаза. Такі пухкі галушки були, чорненькі, із гречки. З сечовиці. Був горох. Не звичайний, а косий. Вже його немає. Боби. Оті чорні великі боби були всьо время. Їх і варили, і натирали. І квасолі садили рябої. Не в’юща, а кущиками така.

А як хотілось добренького – цвіла акація і ото їли цвіт з акації. Серйозно! Воно солодке дуже. Як тільки розцвіла акація – воно пахуче дуже.

Чай варили з вишні, сливи – нарізали гілячок. Вишня, бабунька каже, вона сильно сушить. А з сливи, абрикоси – нормально. Оце в нас такі були чаї».

Як у Торговиці Купайлицю купали

Від бабуся Владислави нам пощастило записати кілька ігор, якими діти забавлялися у повоєнні роки - «чижика», «квача» і «довгої лози». А ще місцевий обряд святкування Івана Купала.

«Вирубували, ви знаєте будяки такі широколисні? На оцю ехінацію порпурову схожа. В нас їх нема, в тому році були. Такі будяки високі росли, і вони давали такі крила великі. Тоді брали оцю Купайлицю, закопували і співали:

«Ой вийди, Грицю, на вулицю,

Та й закопай нам Купайлицю.

Бо наші хлопці недбайлиці,

Не закопали Купайлиці».

Дівчата в’язали вінки і качалки. Качалки давали хлопцям. А вінки – рано встала, пішла і порозкидала по огірках, шоб огірки в’язались. Вінки в нас на річку не ходили топити. Я такого не знаю. Купайлицю ходили купати, шоб дощ був і врожай. А вінки…?» – розмірковує Владислава Андріївна.

- Купайциця – це Марена? – уточнюємо.

- Я не знаю, шо таке Марена. Це якась мертва бориня чи шо? У нас Купайлиця була, – наголошує бабуся і ми з радістю фіксуємо в своїх польових щоденниках такий цінний етнографічний спогад.

Скалева і бабуся Надія

Після Торговиці наша команда вирушила у мальовниче село Скалева. Там побачили справжнє диво природи – неймовірний краєвид, який мало з чим зрівняється. В обіймах високих скель сходяться воєдино дві бурхливі річки — Велика Вись та Гірський Тікич. В місці, де їхні води переплітаються, народжується ріка Синюха.

Синюху завжди вважали однією з найчистіших рік в Україні, а її блискуча лазурова поверхня рясніла білим лататтям і жовтими глечиками. Шкода, що навіть камера не може передати всієї краси, що постала перед нашими очима.

У Скалевій красиві не тільки краєвиди, а й люди і хати. Взагалі село дуже чисте, охайне, затишне. Будинки тут акуратні, біленькі, з кольоровими віконницями і кахлями. Одну з них ми привезли до Етнолабораторії, як спогад про цю експедицію.

У селі ми познайомилися з чарівною (іншого слова й не скажеш!) бабусею - Гавриленко Надією Дмитрівною (1938 р.н.), яка ще молодою переїхала в Скалеву з хутора Шевченка, що був колись біля Копенкуватого.

Попри поважний вік, бабуся самостійно веде господарство. У її хаті чисто і красиво. Пахне бузком і гарячою випічкою. Білі фіраночки, вишиті подушки і картини. Фотографії дітей, яких вона самостійно виростила, виховала і поставила на ноги. Весільна світлина, про яку не захотіла розповідати.

– Ви живете з мамою? - питаємо в дочки бабусі Надії, споглядаючи надзвичайні порядки у хаті – ні тобі порошинки!

– Ні, вона все сама. Я тільки навідую. Буває, їсти приготую чи спечу щось. А так вона все сама! – запевняє донька.

Бабуся Надія нам багато співала, особливо весільних. І все згадувала, як гуляли весілля на її малій батьківщині – на хуторі.

- Коли ви заміж виходили, які страви були у вас на столі? Чим гостей вгощали? – принагідно питаємо.

- Та все було. Борщ, локшина. А до локшини співали:

«Ми борщу не хочем і ложки не вмочем.

Дайте нам того трошки, що висять із ложки ножки».

- А картопля була?

- Була. Жарили картошку. Така невеличка, ціленька, тако обжарували і все. З м’ясом: свинина, курка – в кого шо є. Нема свині, то різали качки, гуси.

На солодке молоко холодяне. Тоді не було таких праників, канхветів раньше, як тепер.

І горілку гнали. Натерла буряків, нагріла водички. Зробила з буряка, шоб грала. Оставила, шоб воно грало дня два-три, як яка погода. Як тепло, то швидше. І в корито. В мене хтось його украв! – бідкається бабуся.

Поміж розмовами про страви пані Надія згадує своїх батьків, непросте дитинство.

– Мама моя Женя народилася 1916 року перед самим Різдвом. Дід мій був куркуль – шив взуття.

Баба каже йому: «Антипе, ляж хоч трошки», бо цілі ночі сидів шив.

А він: «Я ше трошки, ше трошки, Ірочко, і тоді полягаємо».

А діда як розкуркулили, то забрали все, шо було. І пара коней, і молотарка, шо зерно молотити, дві корови і десятеро овець. Забрали все і хату забрали.

І дід помер. У нього розрив серця. Він розволнувався, - розповідає наша респондентка.

Батьків її - Євгенії і Дмитра – теж рано не стало. Молода пара починала життя в землянці, де за ліжка слугували дерев’яні дошки, а застеляли і вкривалися ряднами.

Коли почалася Друга світова, батька забрали на фронт. Додому він не повернувся. І мама молода померла. За браком чоловіків жінки в колгоспах виконували різну важку роботу. Так Євгенія впала з драбини з мішком зерна, сильно забилася.

– Їй зробили операцію і не спасли. 26 років було їй, - зітхає бабуся.

Недоотримавши родинного тепла, пані Надія всіма силами намагалася обігріти і викохати власних дітей. І, судячи з того, з якою любов’ю і повагою дивиться на неї дочка, цю місію бабуся виконала в повній мірі.