«КАЛИНА Й МАЛИНА НІ СЛАДКА Й НІ ГОРЬКА». ЗНОВУ СВІТЛОВОДЩИНА

ІВАНІВКА ТА ЗАХАРІВКА

15 листопада 2019 р. 471

15 листопада «Баба Єлька» знову побувала з експедицією у Світловодському районі – у Захарівці та Іванівці. Вже втретє нашою агенткою у цих селах стала Любов Семенівна Шкірай – душа Захарівського музею історії села. І втретє ми поверталися до Кропивницького з думкою про те, якою ж багатою на людей і інші коштовності є рідна Кіровоградщина.

 

У вересні ми пообіцяли, що повернемося, і ось знову Захарівка, і ось знову подвір’я Олексенків. Ми вже були в цій хаті два місяці тому. Тоді дивувалися світлій пам’яті і неймовірній щедрості 88-річного діда Федора, який, згадуючи своє дитинство у затопленому нині Кременчуцьким водосховищем Подорожньому, наостанок вирішив поспівати так, як співали його батьки... Уявіть собі цього світлого дідуся, який раптом заводить «Як умру, то поховайте», і уявіть при цьому наші емоції (хоча ми вже звикли, що Шевченка нам часто співають, це ми чули і в Паліївці, і в Розумівці).

Цього разу дід Федір чекав на нас у своїй парубоцькій сорочці (її вишивала його дружина – бабуся Наталка, ще коли не була бабусею, майже 50 років тому) і з зошитом, у якому його син Олександр написав назви пісень, що пригадав для нашої зустрічі Федір Іванович. Виявилося, що серед знаних дідусем пісень – більшість невільницькі та арештантські. «Таких пісень не співають у Захарівці, вони привезені з Подорожнього», – упевнена краєзнавець Любов Шкірай. І справді, за спогадами Федора Олексенка, у їхнє село часто заходили мандрівні музиканти, від яких він і перейняв манеру співу та й самі пісні.

«У Подорожньому на базарі дід співав. Я був ще малий, та один раз бачив, як він положив картуз поперед себе, гармошка в нього обниковенна. Сліпим був, але ходив сам із паличкою, так собі постукує і йде», – пригадує Федір Іванович. А ще він розповів перекази про легендарного діда Самуся, який спророкував будівництво ГЕС і що «весь світ опояситься павутиною, що птиця жилізна появиться, ліси вирубають і буде видно Чигиринську гору».

Дитинство Федора Івановича було бідним – часто за ласощі правив запечений у печі гарбуз і пісні кукурудзяні млинці: «Макітра, борошно… мати заколоте дерев’яною ложкою і пече. А поки батько був, поки робив у лісничестві, заробляв гроші, був добрий, дав подушечку (цукерку – авт.), ото я поласуюся. А ще маляс – це найдобріше. Раз я той маляс бачив, пальця умочив – таке добре…».

У хаті Олексенків – справжній етномузей. Рушники, вишиті подушки, підзорники, старезна скриня (її зробив подорожнянський майстер на замовлення перед весіллям Федора і Наталки), на стінах – світлини ніби з іншого світу, де попри катастрофи і випробовування люди не втрачали  шляхетності. Музею «Баби Єльки» цього разу перепала унікальна річ – заготовки для виготовлення санів, які колись ще в Подорожньому зробив Федір Іванович із стовбура дикої груші. Їх перевезли до Захарівки, та саням так і не судилося народитися…

На прощання син Олексенків, Олександр, налив нам по великій чашці чаю, поки ми розмовляли, ці чашки парували на столі у веранді, на фоні сторічного куща алое на підвіконні і традиційних «ще тих» фіранок. Думалося, що кожен сантиметр у цій хаті має свій особливий смисл. «Саш, ти ж як будеш викидать, то ти ж знаєш», – заводить своє Любов Семенівна, прикипівши оком до побитих шашелем різблених ніжок старезного стола, звісно, привезеного Олексенками з Подорожнього. Ми покидаємо цю хату і цих людей з легким сумом – якщо бабуся Наталка минулого разу ще ділилася спогадами про дитинство і молодість, то цього разу вона вже зустрічала нас у напівсні, а дідові Федору вже було важко нас провести до порога…

Іванівка і її пісні

Спершу здається, що окрасою Іванівки (село поблизу Захарівки) є старовинна церква ще козацьких часів (вона могла б бути вагомою частиною туристичного маршруту у цій місцевості), та потім іванівські співачки переконують нас, що справжнім скарбом села є його голосисті жителі. У хаті Марії Грузин, яка співала для нас із своїми подругами Тетяною Вакуленко і Марією Фроловою, ми почули оригінальну манеру виконання, від якої по шкірі починають бігати мурахи. Навіть таку звичну для нас пісню «Чом ти не прийшов» ці жінки виконують по-своєму потужно, так, що неможливо не залюбитися і в них, і в пісню. Як і в Захарівці, цього разу ми записували переважно солдатські пісні. А ще – традиції, кулінарні рецепти і все, що зазвичай цікавить «Бабу Єльку».

Калина й малина

Калина й малина,

Ні сладка й ні горька,

Ой там заплакала

Солдацкая жонка.

Ой жонка й не жонка,

Солдацька й ухажорка,

Любила й кохала,

В солдати й отдала.

В солдати й отдала,

Й в у город Варшаву,

Й в у город Варшаву,

Де б’ють барабани.

Де б’ють барани,

Де б’ють, вибивають,

Молодих реб’яток

В солдати приймають.

За багатим сином

Батько й мати плачуть,

А за сиротою

Чорний ворон кряче.

За багатим сином

Жінки та вдовиці,

А за сиротою –

Дівки – чарівниці. (2)

Калина й малина,

Ні сладка й ні горька,

Ой там заплакала

Солдацкая жонка.

 

Уже вдруге ми зафіксували відомості про ритуал, яким у Світловодському районі і досі користуються, щоб уникнути руйнувань під час природної стихії. Цю традицію Марія Грузин перейняла від свекрухи, з якою прожила під одним дахом майже 50 років. «Було, як іде дощ, як гримить, я викидаю рогачі на перехрестя – і помагає. Вже звірила не один раз … Її не стало – я виносю. Я вже замічала не раз, тихо-тихо і перестає», – розповіла пані Марія.

Спогади про минуле ще однієї жительки Іванівки, Тетяни Вакуленко,  підтвердили те, що ми фіксуємо в експедиціях щоразу: ще донедавна українська пісня супроводжувала  майже всі прояви життя українців.

«Із пуп’янку помню, лави стоять у хаті. Ми з Вітьою на печі, чоловіки стоять біля столу, говорять про війну, жінки сидять на лежанці, на лавах і читають «Кобзаря», а як про Катерину, то плааачуть... І починають співать. Так цілий вечір. А ще помню, як ми з Райою сидимо на вишні і співаємо: «Ой вишенько-черешенько» на все село», – мрійливо пригадує бабуся Тетяна.  Вона ж поділилася рецептами найсмачніших із її дитинства страв: «вузвару» (сушені великі груші, вишні, яблука варили у воді в печі і насипали у миски у якості десерту) та печеного гарбуза із білим буряком. А рецепт галушок від Марії Фролової ми випробували на своїх кухнях вже наступного дня.

Рецепт капусняку від Марії Грузин

«Готовлю по такому рецепту. Значить, з мнясом же ж варимо. Тоді кидаємо пшоно і я кидаю січку ше, мішаю. І так воно вариться. Тоді вже як провариться, кладу капусту. Вариться ше. А тоді картоплю варю окремо, товчу і туди, у капусняк, висипаю. Якшо буде рідке, значить сиру картоплину зітру на тертушечку туди і воно звяжеться, буде таке, густіє. Ну і всьо, готове. Зажарку, харошу, добру з червоним все. Я як варю, то я варю з кислих помідорів, о, вона в мене червона. Капусточку тру, морквинку і перчинку, і зелень, і лук сирий кладу. Шо ше... Ой, не виложуйте, бо племенниця як найде, скаже: ой, тьотя Маня, уже й розказали...»

Іванівський НЕмузей

Ольга Григорівна Білик – директорка Іванівського клубу – спочатку ніби трохи беземоційно починає розповідати про речі, які зберігаються в її імпровізованому музеї (хто ж його зна, що це за «Баба Єлька» і що вона хоче від сільських людей). Вона вперто відмовляється називати ці три кімнатами музейними, натомість ми по-іншому не можемо їх сприймати, бо тут розміщені справжні коштовності: давні одяг, прикраси, посуд, предмети інтер’єру, старовинні фотографії…

«Це предмети, які я використовую в роботі наших аматорських колективів (зараз у нас їх вісім: танцювальний колектив, гурток художнього читання, аматорський вокальний колектив, театральний, фольклорний колектив «Веселка» (народні інструменти там у них, гребінь, гребінка...), сольний гурток і хоровий колектив «Калина». А ще три клуби за інтере-
сами – «Бабусина скринька», «Дружна сім’я», «Ветеран». Я не рахувала, скільки тут речей, просто я їх складаю, ми ними користуємося»,
 – каже Ольга Григорівна, дістаючи для нас керсетки, свити, очіпки і навіть весільний кожух. За кілька хвилин очі горять у всіх, і ми дізнаємося, як пані Ольга обійшла усі горища покинутих хат з надією зберегти хоч дещо з того, що було свідками історії, роздивляємося колекцію рушників, вишитих самою Ольгою, отримуємо відповіді на всі запитання.

Любов до рідного їй прищепила бабуся Степанида Величко, саме від неї в імпровізованому музеї зберігаються унікальні сорочки та рушники. Завдяки свідомим жителям Іванівки колекція одягу поповнилася спідницями і керсетками (наприклад, Вероніка Липовецька, купивши хату, на горищі якої стояла скриня зі стародавнім одягом, вирішила передати знахідку до музею)…

Серед експонатів нашу увагу привертає оригінальне намисто. Як виявилося, воно саморобне і зроблене з… проводів. «Українська молода, скинь німецькі провода» – така приказка побутувала у повоєнні часи в Григорівці (село у Світловодському районі, звідки родом пані Ольга) та інших селах, коли жінки, намагаючись прикраситися, майстрували намиста з... кольорових дротів із німецьких рацій. У радянських рацій ці дроти були одного кольору, тому, логічно, не приваблювали увагу місцевих красунь.

Нам знову не вистачило часу, щоб «опрацювати» Іванівку сповна. Попри те, що ми втретє були в цих краях (і втретє заблукали, до речі!), вирішили, що приїдемо знову.

Фото Олександра Майорова