«БАБА ЄЛЬКА» В ІВАНГОРОДІ

ІВАНГОРОД

9 вересня 2019 р. 288

Машина пірнає у зелену вуличку, ще теплий вітер ганяє по дорозі перше сухе листя, у вухах дзвенить від тиші, яку розрізають кукурікання півнів.... Зі школи повертаються діти, тримаючи в руках хто яблука, хто груші. «Добрий день», – хором вітаються з незнайомими людьми. «Доообрий!» – відповідаємо ми. «Баба Єлька» в Івангороді.

 

Це село в Олександрівському районі давно манило нас – не лише хорошою дорогою (ні, традиційні українські дороги нас не втомлюють – ми з ними зріднилися вже давно), а й «своїми» людьми. Нашою агенткою в Івангороді стала співробітниця Кіровоградського обласного центру народної творчості Наталя Деміхова, чий пуп закопаний в цьому селі.

Першими, до кого ми навідалися, було подружжя Валентини Іванівни та Володимира Івановича Баків. Трохи роззнайомившись, ми відразу прикипіли очима до зошита, в якому Валентина Іванівна записує давні пісні, що пам’ятає з дитинства. Той зошит ми перефотографували і почали просити заспівати все, що бабуся Валя може. Співали Баки дуетом, а у хвилини перепочинку розповідали нам про… гульки.

Бабусю Валю змалечку батьки брали з собою на всілякі гулянки – весілля, сватання, ювілеї. Там вона навчилася співати і танцювати, а ще перейняла уміння веселитися і відволікатися від побутових проблем, що б там не було. Так заповідала їй її мама Ліда Митрофанівна Колісник, яка попри тяжку працю в колгоспі завжди знаходила час для танців і співів. І зараз, попоравшись, довгими осінніми вечорами бабуся Валя і дід Вова співають: «Я сідаю на кресло, дід на лежанці і як затягнемо… Бувало, хтось іде по вулиці, почує, а тоді питає: шо ото ви робите?», – з усмішкою ділиться Валентина Іванівна.

Розглядаючи старі альбоми, ми натрапили на світлини з весілля Валентини Іванівни та Володимира Івановича. Запрошуючи на весілля, Валентина разом із дружками пішки обійшла все село, розносячи шишки. За традицією, кожного, кого вона бачила на шляху, треба було поцілувати і обдарувати шишкою. Вбиралися «в українську форму» – вишивану «кохту», спідницю,  червоний пояс і рушник на руці. Вже на весілля молода вдягала восковий вінок, білу сукню з капрону, молодий – в костюм і картуз. 

Від подружжя Баків дізнаємося про цікаву традицію – пришивати молодому на картуз «вінець» (або «вінчик») – обкручений барвистими нитками хрестик із тоненьких гілочок або сірників. Також до «вінчика» чіпляли барвінок, так само як і на гільце, з яким приходив молодий. Ось як описує частину весільного обряду Валентина Іванівна:

«Сидять всі дружки за столом, співають, а молодий уже прийшов з гільцем і треба йому викупити мєсто для гільця, для короваю і для кожуха. Коло молодої сидить той, хто продає мєсто – братик чи сестричка, з качалкою чи рубель в руках, і каже, скільки грошей дати. А тоді коли вже гроші дадуть, молодий бере калач із рук дружки, кладе на стіл, цілує молоду і сідають за стіл. А дружка, оце скільки балакають, держить калача над головою у молодої, молода нахилята стоїть над столом. У цей час якась рідня пришиває на картуз молодого вінець. Вінець – це два сірнички, складені наче хрестиком, і обплутували ці сірнички різнобарвними нитками. Всігда знали, що треба, щоб він був».

Дуже цінними стали для нас пісні, які Валентина Іванівна заспівала разом із «своїм дідом» Володимиром Івановичем. Ось одна із них:

Коло моря бояри стояли,

Коло моря бояри стояли,

Та й на море ружжами стріляли.

 

Там на морі Галя потопала,

Там на морі ж Галя потопала,

Та й на га свого ж батінка  гукала.

 

– Рятуй, рятуй, мій батінко, мене,

Рятуй, рятуй, мій батінко, мене,

Буду сидіть до віку в тебе.

 

– Ой рад би я, донько, рятувати,

Ой рад би я, донько, рятувати,

Прийшла пора, треба віддавать!

 

Випадкова зустріч із Пехотіними

«Тамара!!! – це бабуся Валя кличе свою сусідку. – Осьо з музея діти приїхали...»

Ну добре, хай буде «з музея», ми зараз все пояснимо, аби впустили у двір, думаємо ми. «Добридень, ми до вас із газети (показуємо «НГ»), а розкажіть....»

Через три хвилини Тамара Сидорівна Пехотіна дізнається про «Бабу Єльку». Через чотири хвилини виносить нам із хати підузорники і мереживо своєї мами. Згодом виявляється, що подружжя Пехотіних врятувало від впливу часу не лише вишивки, а й ще одну цікаву річ, яку тепер можна зустріти хіба в музеї: старовинну жіночу свитку (нині чоловік пані Тамари ходить у ній колядувати та меланкувати). Тамара Сидорівна зізнається: попри те, що має житло в Кропивницькому, рідне село притягує її магнітом, тому й вирішили з чоловіком перебратися до Івангорода, де краще дихається і легше живеться.

Тут, біля раритетного столу під старою грушею, вони показують нам свої скарби. Ось із горища знімають сулію – скляну посудину, в якій зберігали горілку, ось – десяток глечиків, зроблених майстрами сусіднього села Цвітного… Все тут настільки НАШЕ – навіть фіранки на вікнах – як у бабусі (Тамара Сидорівна має власну думку про сучасні штори: вони не вписуються у стилістику хати).

У результаті такого незапланованого знайомства до нашого музею поїхали два рушники, підузорник і «простинь», вишивані мамою пані Тамари – Варварою Федулівною Бондаренко 1925 року народження.

 

 

 

 

90-річна бабуся Катя: «Я на цьому кутку вже одна»

 

До Катерини Євдокимівни Шинкаренко (у дівоцтві Жадан) ми також потрапили випадково, а склалося враження, що вона на нас чекала цілий день. Помережене зморшками обличчя і сині очі в тон кофтинки – такою ми її запам’ятаємо. Бабуся Катя передплатниця «Нової газети», тож коли дізналася, що це ми – баба Єлька – дуже зраділа і згодилася розповісти про своє життя.

«В такі года не дуже хочеться жити», – зізнається вона під час інтерв’ю. Та попри це «не хочеться» Катерина Євдокимівна живе: тримає курей і навіть садить город! По відеречку картоплі в день – так уже й викопала свій головний урожай.

У хаті бабусі Каті справжній музей – довга дерев’яна лава зі спинкою, іконостаси у вишиваних фіранках, піч, скриня із скромними речами «на смерть», піраміди подушок і «карточки» в обрамленні рушників. Вражає запах чистоти і прохолода, ніби тут увімкнений кондиціонер.

«Дитинство, дитино моя, плохо пройшло… Я без батька росла, їли що могли, хата згоріла… У кого остався сарай, то так купками і жили в сараях. Пряли, коноплі сіяли, мати заставляла жмені мнять. І верстат був – я ще й навчилася ткать. Школу закончила три класи і четвертий колідор. На кутку познайомилася з Петром Шинкаренком. Заміж ішла як треба – і свайба була. Вишивана сорочка, червоний пояс», – пригадує бабуся Катя. Ми просимо бабусю пригадати, що співали в її молодості в Івангороді, вона щось тихо шепоче, але не співає: «Зараз пісні у серці не сидять, зараз у серці друге – як прожить».

 

Крім усього іншого, цікавого етнографам, у хаті бабусі Катерини ми побачили те, від чого завжди по тілу біжать мурахи:  вишиваний портрет  Тараса Шевченка. Його бабуся Катя вишивала власноруч, коли – не пам’ятає.

«Ну а кого ж вишивать? Шевченко – він українець. Це не тільки в мене Шевченко. Підеш до сусіди: о! Шевченко! І я буду вишивать», – пояснює вона свій вибір.

Скарби Марії Маган

«У войну народилася, у войну прийдеться вмирать» – каже Марія Демидівна Маган, запрошуючи до хати. Бабуся Марія – колишня ланкова (одна з найпочесніших посад у селі за радянських часів), у її шухлядах і досі зберігається чимало відзнак і грамот за працю в колгоспі. Про колишні заслуги свідчить і велика світлина над дверима в одну з кімнат, на якій зображені учасники республіканського з’їзду колгоспників Кіровоградської та Миколаївської областей у 1956 році (серед них і ланкова Маган). Бабуся Марія з гордістю розповідає про те, як зустрічалася з відомими спортсменами, політиками радянських часів. Творчістю займатися їй не було коли – все це робила її мама – Ярина Омельківна Маган 1910 року народження. Саме мамині світлини нас вражають найбільше: ось поряд на стіні у дерев’яних рамках за склом висять зображення двох 17-річних дівчат. На одній фотографії – Марія Демидівна, у більш сучасному як на той час убранні (фото 1958 року), на іншій – її мама Ярина (фото 1927 року). А в альбомі, крім інших стареньких фото, ми надибуємо справжній скарб – світлину 1927 року, на якій зображена Ярина Маган зі своїми подругами Гапкою і Мотрею – неймовірної краси дівчата вбрані у традиційний український стрій, у віночках, намистах, з дукачами та хрестиками… Бабуся Марія погодилася передати цю світлину до нашого музею, тож, здається, скоро в наших фондосховищах буде окремий відділ, присвячений Івангороду. Його пісням, вишивкам і традиціям.

Фото Олександра Майорова