ЕКСПЕДИЦІЯ ДВАДЦЯТЬ П’ЯТА. «БАБА ЄЛЬКА» У ВИНОГРАДІВЦІ

ВИНОГРАДІВКА

27 липня 2019 р. 160

«Стежка буде вести за горби, в полиневий край. Гіркі подихи піднесе мені степ. Сонце розпливеться коло обрію... День позганяє вітри на тирло на ніч. А я топтатиму гіркі полини…» – ці слова Юрій Яновський писав про край, у якому ми побували вже втретє. Цього разу «Баба Єлька» помандрувала трохи далі від рідної Яновському Нечаївки – у мальовниче село Виноградівку Компаніївського району. Тут ми познайомилися зі 104-річною бабусею Ольгою, побачили неймовірне дерево роду, в якому вміщені відомості з 1860-го року, і записали… народні пісні, родом із Полісся.

 

 «Розкажіть про своє дєцтво, ма!» – кричить на вухо бабі Олі її донька – 79-річна Євгенія Шусть. 12 вересня її мамі Олі виповниться 105 років. На Кіровоградщину вона з сім’єю переїхала з Рівненської області у 1951-му. «Недохват був на селі, а мати була активістка, боялася, може хто скаже», – так, по-своєму, пояснює причину переселення донька Ольги Григорівни Євгенія.

Тут, у Виноградівці, таких сімей чимало, які в пошуках роботи осідали у центральній частині України і вже не поверталися. Хто оселився тут у 50-х роках, хто пізніше. Переїздили працювати в місцевому колгоспі разом зі своїми діалектами, кулінарними рецептами і, звісно ж, піснями. Знала десятки народних пісень і бабуся Ольга, яку навчила співати її мама. Для нас вона спробувала виконати кілька рядків відомих пісень «Ой сяду я край столу» і «Сюди гора, туди гора». Затамувавши подих, ми слухали, як співає 104-річна бабуся, важко було повірити, що спілкуємося з людиною 1914-го року народження. «Багато год прожила і нічого не понімаю. Дай вам Бог здоров’я, діти!» – тихим голосом промовила на прощання бабуся Оля.

Ми не наважилися втомлювати бабусю своїми запитаннями, тому більше спілкувалися з її донькою – жвавою і усміхненою, щирою у своїх емоціях Євгенією Сергіївною. Вона ж нам показала старі фотографії з домашніх альбомів, розповіла, як раніше ставилися до народної пісні («ми були єдиний народ – хто хотів, той співав») і чому, на її думку, сьогодні її можна почути переважно лише від людей старшого покоління.

«Розкуркулена»
скриня і дерево роду

До Ніни Леонідівни Стромової ми заходили, твердо знаючи, що вона нам не співатиме. Але оминути увагою її садибу ми не змогли. Пані Ніна тримає в пам’яті безліч історій, пов’язаних з минулим Виноградівки, чимало речей у її хаті теж можуть розповісти багато цікавого. Ось у сінях висить вишита картина – її створила мама Ніни Леонідівни Катерина Лісова 1925 р.н. у 1957 році на честь народження доньки. Скрізь у дворі ніби в музеї – ось старі дерев’яні ночви, ось глечики («понаходила на горіщах, у старих хатах»), чого тут тільки немає! Навіть латаття в маленькому озерці посеред двору цвіте! Та є особливі речі з особливою історією. Як, наприклад, ця мальована скриня, відреставрована по-народному: покрита лаком, розмальована квітами у стилі петриківського розпису, вона стала свідком трагічного етапу в історії Виноградівки – розкуркулення.

«Розказувала баба Тая і її брат – дід Степан (вони по 90 і більше років прожили)... У нас тут за Виноградівкою було село, називалося воно Кошари, тому що там були панські кошари. І там були перші жителі, які потім розселилися сюди. Там жив чоловік, не знаю, як його звали, але прізвище його – Щербина. Це мама мені розказувала, що її батько був головою сільської ради і входив у комісію по розкуркуленню. І в нього, в цього чоловіка, хата була під жилізом – це було рідкісне явище на той час. У нього була своя земля, і коли наставав час косити, це мені  дід Степан розказував, то той чоловік прив’язував домашню хлібину на вірьовку і косив, причому їв на ходу, не зупиняючись... Попив собі в балкі води і далі косить. І це ось його сундук. Баба Тая по сусідству жила, і тоді ж розбирали, що вивезти. Ну вони взяли сундук і мисник. Ну він у мене ніде не поміщається. Вікна позабирали – вікна поставили у Травневому. А його вислали. Я не знаю, яка в нього доля далі була», – розповіла нам Ніна Леонідівна. Іронія долі: через багато років молодша сестра пані Ніни вийшла заміж за чоловіка, чий дід був розкуркуленим…

Ще одна історія, яку переповідають у селі, пов’язана із Голодомором. Місцеві кажуть, що у 30-ті роки у Виноградівці люди не повимирали з голоду завдяки одному чоловікові із Кошар (вже ніхто не пригадує його прізвища), який вирощував гарні урожаї картоплі і підгодовував голодних. Також давали їсти у колгоспній їдальні (три гектари поля скосили за одну ніч, вимолотили і зорали, заховавши урожай так, щоб ніхто не знав). За спогадами Ніни Леонідівни, вижити її батькам у голод 46-го року допомагали і мерзлий буряк, і балабан (польовий горошок), і бриндуші (дикі крокуси), цвіт акації, а ще зелена цибуля і зелені сливи. «Було багато їстівних трав. Папка (Леонід Захарович Лісовий 1927 р.н. – Авт.мені тоді розказував, як бабушка якось наготувала маторжеників і каже: «Сталіна б накормить ними», а він їй: «Ви б лучче мені дали…». Мама казала моя про 33-й, що бабушка ходила десь копати мерзлі буряки, різала їх, клала на листик і в печі сушила. А ще ходили з хлопцями на поле і шукали, де миші зерно назбирали. Та найбільшим багатством і розкішшю в селі на той час вважалася корова…» – пригадує Ніна Стромова.

Не можемо не згадати про ще одну унікальну річ у родині Стромових – дерево роду, складене за відомостями про предків з 1860-го року. Його створив дядько Ніни Леонідівни Валентин Поліщук, який проживає у Харкові. От якби в кожній українській родині так берегли пам'ять роду!

Прощаючись із Ніною Леонідівною, ми домовилися з нею, що вона обов’язково запише спогади, що стосуються історії села і її родини, а ми опублікуємо в «Новій газеті».

Концерт для «Баби Єльки»

У сільському клубі ми познайомилися з жінками, які співають у місцевому колективі «Дзвін», створеному більше десяти років тому. Це Марія Олексієвець (1955 р.н.), сестри Катерина Висоцька (1948 р.н.) і Віра Мандригеля (1959 р.н.) та Єлизавета Крикун (1958 р.н.) (на фото).

Віра і Катерина Петрівни переїхали у Компаніївський район із Рівненської області, їхня батьківщина – село Старе Рокитнянського району. Щоб разом поспівати, 71-річна Катерина Петрівна щоразу долає три кілометри, щоб прийти із сусіднього села Ромашок на репетицію у Будинок культури.

«Я співаю і ночью, і дньом, я не можу без пісень. Любимо ми народну пісню, нам без неї нема життя, це в нас воно у крові!» – зізнається Катерина Петрівна.

Марія Олексієвець теж із Рівненщини, проживає у Виноградівці вже 44 роки і  не уявляє свого життя без пісні так само, як і Єлизавета Крикун, яка доповнила гурт вже місцевим колоритом. Усі вони щирі, з прекрасним почуттям гумору і молодістю в очах, заспівали для нас більше десятка пісень, які ви можете прослухати на сторінці проєкту в Ютубі чи у Фейсбуці. Ось одна з найцікавіших:

Ой котилась бочечка дубовая

Ой котилась бочечка дубовая,

А у нєй горілочка медовая (2)

 

А у нєй горілочка медовая,

Щоб я її випила молодая. (2)

 

Щоб я її випила без отвєта,

Бо мого мильоночка вдома нєту. (2)

 

А мой мілєнькій в городочку,

А я молодесенька у садочок. (2)

 

А я молодесенька у садочок,

Щоб нарвати з вишеньки ягодочок. (2)

 

Гнула, гнула вишеньку, не нагнула,

Упала під вишеньку та й заснула. (2)

 

Упала під вишеньку та й заснула,

Як приїхав мілєнькій, я не чула. (2)

 

Як приїхав мілєнький, я не чула,

Як узяв за рученьку, я здрогнула. (2)

 

Як узяв за рученьку, я здрогнула,

Як узяв за другую, я проснулась. (2)

Частину народних пісень ми записали на вулиці, на фоні сонячних соняхів, а частину – у приміщенні клубу. Це ще радянського періоду будівля, із залишками притаманного тим часам оздоблення, на якому можна побачити відбиток часу (точніше сказати, відбитий кахель) і прикритих вишиваними рушничками портрети Маркса і Енгельса. Та попри старі крісла і облущений вигляд, у клубі вирує життя: тут відбуваються церемонії одруження (що велика рідкість для подібних до Виноградівки сіл), відзначають календарні свята, не забувають про народну пісню. Відчутно, що у Виноградівці уболівають за розвиток села, та для серйозних кроків уперед бракує коштів. Власне, як і в багатьох українських селах…

Фото Майкла Ендрюса