"БАБА ЄЛЬКА" У БОВТИШЦІ І АБСОЛЮТНА ГАРМОНІЯ

БОВТИШКА

12 червня 2019 р. 152

 

 

У Бовтишці Олександрівського району нашою агенткою стала Надія Іванівна Тернова. Про проєкт «Баба Єлька» дізналася від доньки, яка із сім’єю проживає в ОАЕ, але не втратила зв'язок із своїм корінням. Вона попросила маму підшукати для нас бабусь, які б могли заспівати. Надія Іванівна підшукала. І не лише бабусь, і не лише тих, хто міг би заспівати.

 

Ідемо по селу у супроводі звуків і запахів, які воно випромінює на початку червня. Проходимо через вигін, раз по раз зупиняючись, щоб полюбуватися на польовий горошок, сокирки, ромашки. Навіть будяки викликають овації – такі вони довершені (а може, у місті їх просто менше і вони не такі браві?).

Заходимо у двір до подружжя Немнів, господарі – Григорій Семенович і Лідія Григорівна – відразу запрошують до хати.

«Вони збирають народні пісні», – швидко пояснює Надія Іванівна господарям про нашу мету. І ми починаємо «збирати». Григорій Семенович ще на порозі наспівує нам улюблену пісню свого батька – Семена Давидовича Немни 1910 р.н.

Нині 79-річний Григорій Немна співає у хорі, але з піснею у нього давні стосунки: «Співаю з дєцтва, скільки себе помню. Батько був інвалідом після войни, то він оце сидить і співає і мене вчить», – каже він.

Від Григорія Семеновича ми записали ось таку чумацьку пісню:

 

Ой їхав чумак із Криму до Дону

 

Ой їхав чумак із Криму до Дону,

На драбиночку схилився,

А він своїми карими очима

На сірі воли дивився.

– Ой гей, воли, воли круторогі,

Хто над вами буде паном,

Ой той над нами буде панувати,

Хто нас буде годувати?

Ой косять сіно косарики, косять,

Аж кривавий піт їх ллється,

Ой лежить чумак в холодку під возом,

Та й з косариків сміється.

– Ой смійся, смійся, привражий чумаче,

За сміх тобі горе буде,

Ой прийде зима, лютії морози,

А в тебе сіна не буде.

Ой прийшла зима, лютії морози,

Нічим волів годувати,

Ой зніма чумак із волів налигач,

Та йде сіно купувати.

– Ой здоров, здоров,

будь здоровий, дядьку!

Продай сіна хоть на в'язку,

Ой не сіна, яшної соломи,

Бо пропадуть сірі воли.

Поки Григорій співає, 73-річна Лідія Григорівна показує старі вишиті рушники своєї мами і фото із сімейного альбому. На одному з них маленька дівчинка у вишиванці і віночку зі стрічечками (фото внизу).

«Це мені було п’ять років, ми пішли в центрі села, де жив Герасим Косенко – фотограф. Ходили туди до його моя хрещена, я і мама», – пригадує пані Лідія, як вона з рідними ходила фотографуватися.

Під час розмови ми ставимо наше традиційне запитання: про голод у селі. 

Григорій Семенович ділиться своїми спогадами про найважчі роки життя – його дитинство припало на 40-ві, тому він добре пам’ятає голод 1946-47-го років.

«У 47-му була голодовка. Важко переносили. В нас була корова, хороша корова. Троє дітей було – двоє нас і дівчина третя. Ну хліба не було як такого. Ми ходили в ліс, рвали листя з липи, баба Марфа (1882 р.н. – Авт.) десь висівок дістала, пересушили листя і пекли хліб. А так важко було, мерли люди. Це так, що у нас баба була і корова, то ми вижили».

 

 

 

 

 

 

 Не співала десять років…

Хата Катерини Григорівни Заярнюк зустрічає нас раритетами. Відразу біля дверей у кутку стоїть віник. Він би ніколи не викликав у нас інтересу, якби не «підставка» до нього – обкладинка книги «Партія веде», виданої у 1958-му році до 40-річчя КПУ. У коридорі стоїть ще один музейний експонат – «шифанєр» свекрухи Катерини Григорівни – Текли Юхимівни Заярнюк (1903 р.н.). Пройшовши до кімнати, ми милуємося красивою піччю, закапелки якої запнуті квітчастими фіраночками. Бабуся Катя, як і переважно всі сучасні бабусі, вже не пече хліб у цій печі – на її заміну прийшла електродуховка, але ж було… Ми ведемо розмову про традиційні бовтиські страви, які прийнято готувати на весілля чи поминки. Вони нічим не відрізняються від наїдків у інших селах. Це капусняк, вареники, голубці, млинці з різними начинками – їх готували і готують у селах і досі з будь-якої нагоди. А з нагоди гостей проєкту «Баба Єлька» бабуся Катя вкопала на городі першу молоду картоплю (приготувала її зі шкварками), нарвала полуниці, наварила на парі вареників із капустою (хоча ми завжди повторюємо: їдемо не їсти, а працювати!).

Десять років тому Катерина Григорівна поховала чоловіка, відтоді не співає. До того співала з мамою, з сестрами, з чоловіком. Пригадує, що співали скрізь і завжди: і в ланці, сапаючи буряки чи кукурудзу, і повертаючись з роботи, сидячи в кузові вантажівки…

– А ви колискові співали своїм дітям? – запитуємо в надії почути колисанку.

– Не було мені коли ті колискові співать, та й у мене була баба-нянька, – відповідає бабуся Катя.

– А як взагалі заколихували дитину?

– Оно дивись гвозді висять! – каже вона, киваючи на стелю.

У двох кімнатах хати бабусі Катерини зі сволоків стирчать товсті цвяхи, на яких півстоліття трималися плетені колиски і вигойдувалися малюки.

Серед пісень, які ми того дня почули в її хаті (таки випросили нам поспівати!), була любовна лірика, сирітські пісні, а була й одна арештантська:

 

Тече річка невеличка

Тече річка невеличка,

Берега крутії,

А в тюрмах сидять жульмани,

Хлопці молодії. (2)

Один жульман, один жульман

Не п'є, ні гуляє,

За своєю дівчиною

День і ніч страждає. (2)

– Ти ж начальнік, злой начальнік,

Отпусти додому,

Бо вже скучила, бо вже змучилась,

Дівчина за мною.(2)

– Ой рад би я отпустити,

Ворувати будеш,

Ти найпийся води холодної,

Про любов забудеш. (2)

– Пив я ж воду, пив холодну,

Пив, не напивався,

Любив, любив дівчиноньку,

Нею наслаждався. (2)

 

Звісно, і в бабусі Катерини ми поцікавилися, як її сім’я виживала у голодні 40-ві роки.

– Я за себе скажу. Нас осталося четверо, батька убили у войну. І мати держала корову і теличку. І в те время пропала у нас корова і теличка і не стало шо їсти. То хоч корова доїлася… А мати ходила на роботу, ото у колгосп піде, це тільки того, щоб заробить трудодень.

Ми так голодували, ми так настрадалися… Не знаю, ті, шо були з батьками, батьки з фронту поверталися, то легше. А например я за свою знаю сім’ю, то ми дуже бідували, дуже-дуже.

– А що ви їли?

– Ходила мати у ліс, та дерла листя із липи, цвіт із липи, листя, а тоді десь якась картоплинка, а тоді десь пучечка якогось зерна, та такі ляцоники пекла та ми їли.

– А в 47-му вмирали у вас у селі?

– От я не помню, щоб у нас умирали. У 33-му казали сильно вмирали. А в 47-му... Уже тоді начали трошки, щас кажуть «садік», а тоді ясла вже були, і нас здавали мати у ясла, то там кусочок хліба отако вранці, супик якийсь із пшонцем. Кусочок хліба притрушений в обід сахарьом і аж увечері галушки.

Бабуся Катя пригадала, як дівували у Бовтишці і розповіла нам про танці. Якщо про краков’як, карапєт, польку, яблучко ми вже чули, то танець під назвою «страданія» почули вперше. Його виконували під такий цікавий словесний супровід:

 

«Я страдала день і ночку,

Настрадала сина й дочку.

Я страдала, мать не знала,

Сестра, с..ка, розказала»

 

Окремий «розділ» наших відвідин бабусі Каті стосується її рушників. Великий оберемок вишиваних рушників бабуся Катя зберігає в «шифанєрі», раніше ж вивішувала на картини і рамки з фотографіями, як це і досі роблять у селі. Для музею нашого проєкту Катерина Заярнюк подарувала два рушники, вишитих нею і її мамою.

 

Бабуся Марія згадує весільні

«Заходьте до хати, голубоньки мої, сідайте, діточки», – старесенька бабуся запрошує нас до низенької і такої ж старенької хатини десь на краю Бовтишки. У неї через дорогу, через городи видніється яскраво-блакитне плесо річки, голосно щебече птаство. Марія Степанівна Махиня (у дівоцтьвті Вовкогон) 1937 р.н. живе одна. «Хазяїн умер, діти порозходилися, ніг немає, очей немає», – каже вона, припрошуючи нас сісти і послухати про її долю. Нам же важко всидіти, бо бачимо над іконами красиві рушники – хочеться роздивитися зблизька. У хаті темно і прохолодно, пахне травами. Все зосереджено навколо печі – свідка молодості, зрілості і похилих літ бабусі Мані.

Вона добре пам’ятає, як раніше треба було працювати, щоб зробити шматок полотна. Розповідає, аж тут показує пальцем на шматок тканини, якою накрита якась посудина. «Візьміть собі, це ще ткане», – ми торкаємося до грубого (порівняно із сучасними тканинами) шматка конопляного полотна і важко повірити, що воно – це результат тієї роботи, про яку нам щойно так детально розповідала бабуся Марія.

З надією знайти й поповнити нашу колекцію старовинних страв ми розпитуємо бабусю про солодощі в її дитинстві.

«Не було тоді солодкого. Як ми росли – їли буряки, пиріжки з маком, з буряком. Оце таке. Сушку сушили – яблука, груші, оце таке. Кидали буряк оцей солодкий... Сахарю ж не було. Раньше ж мак можна було посадить.... Ох, відрами було, відрами».

Марія Махиня встигла закінчити чотири класи – ходила до школи восени і навесні, узимку ж не було що вдягнути. У 14 років вже була ланковою.

«Оці діти війни усю муку прийняли, а їх зараз ніхто не понімає. Толку, що вони, ці діти, робили так тяжко», – каже б. Марія  те, що хотіли б сказати всі українці зі статусом «дитина війни».

Замість рецепту солодощів бабуся Марія розповіла нам рецепти виживання під час голоду 47-го:

– Їли листя з липи, їли з шовковиці листя, шовковицю рвали та давили її чи що там уже мати робила, та оладки пекли. А я – нема матері з роботи та візьму, так їсти ж хочу, та посадили картоплю, а садили лушпайки, отаку манісінюку картопельку. Я думаю, уже вирию. А дід горшки пале, та думаю, хай дід мені спече. та кущ один вирвала, а воно лушпайки, другий – лушпайки. Та й лушпайки забрала. Та дід на паличку та пошмалив мені там у тому горні. Та я їх і з'їла, а дід сам їсти хотів... Горе було, горе всяке переносили.

– А хто винний у тому, що голодували?

– А Бог його знає, хто винний... Як було, так і жили, кого звинувачувати...

У молодості Марія Махиня була знаною співачкою, а ще її запрошували на весілля пекти короваї і шишки, а з 12 років брали у дружки. Вона переспівали сотні пісень, та роки взяли своє – пригадати спочатку і до кінця бодай одну їй було дуже важко. Зате весільних приспівок, таких, яких ми ще не записували в жодному селі, бабуся Маня нам наспівала. А ще розповіла про вбрання наречених, про традиції випікання короваю (як трісне – доля буде нещаслива, а якщо великий виросте – треба розбирати челюсті печі, аби тільки не пошкодити коровай).

Нам зовсім не хотілося прощатися з Бовтишкою і з нашою новою подругою Надією Іванівною Терновою. Наостанок ми ще походили босоніж по її споришу у дворі, заглянули на ластів’  ят у хлівчику, позаглядали на скриню її мами (мама Галина Атаманенко 1932 р.н. не вийшла заміж за того, кого любила, бо ще не мала скрині. А поки батько зробив – хлопець одружився на іншій...).

А ще в особі пані Надії ми побачили прекрасний приклад того, як можна берегти історію свого роду: поряд із фотографіями свого онука вона береже старезні світлини своїх дідів-батьків, рушники, ткані і вишивані бабусею і мамою. А ще вишиває сорочки своїм рідним, любить своє село, пишається корінням і найголовніше – навчила цього своїх дітей.

Це була, либонь, найгармонійніша експедиція за весь час, відколи діє наш проект. І ми знаємо чому. З нами не було завклубів і методистів ОТГ, чиновників від культури (при всій повазі до багатьох справді щирих уболівальників за збереження народної творчості), які вказували, що і як знімати, а що не можна, поправляючи респондентів і працюючи диригентами і суфлерами.

фото Майкла Ендрюса
і Олександра Майорова