ЯК «БАБА ЄЛЬКА» СЛУХАЛА ПАЛІЇВКУ

ПАЛІЇВКА

27 травня 2019 р. 56

Крізь вікно автомобіля сонячне проміння лоскоче думки. Ми ще в дорозі, а кожен з нас уже намріяв собі на цей день зустріч із  людьми-скарбами, автентичними піснями та етнографічними знахідками. І яке то щастя, коли виявилося, що в Паліївці Маловисківського району наші мрії здатні збуватися.

Виходимо із машини, посміхаємося сонцю, вдихаємо чистий запах села. Ранкове сонце купається своїм промінням у яскравій травичці, барвистих маках і півниках, грається квітками розквітлих каштанів.

У будівлі сільського Будинку культури, де ми збираємося зустрітися із сільськими співачками з вокального ансамблю «Вербиченька», створеного у 2001 році, по-домашньому затишно і комфортно.

– Я ходила попід хати, запрошувала, а хто й сам почав приходити. Було спочатку десятеро людей. А зараз нас небагато – Марія Яценюк, Любов Кузнєцова, Валентина Милютін, Віра Шуліма, Надія Третякова. Всі співочі. Ми старовинні пісні співаємо, з ними виступаємо на конкурсах, – розповідає нам директорка Паліївського Будинку культури Катерина Яценюк.

Дівчата із «Вербиченьки» знають, що кожен четвер і п’ятницю вони залишають грядки і сапки, приготування борщів, читання газет і поспішають до будинку культури. Бо тут дві години вони співатимуть-радітимуть-згадуватимуть-відчуватимуть-житимуть у піснях…

Ось одна з них:

Я в середу родилася

– Я в середу родилася,

Кажуть люди  горе,

Не дай мене за старого,

Бо борода коле. (2)

 

А дай мене за такого,

Що сміються вуса,

Він на мене кивне, моргне,

А я засміюся. (2)

 

Мила хату, мила сіни,

Та й засміялася,

Відчинила мати двері,

Та й догадалася. (2)

 

– Знаю, дочко, знаю, мила,

Чого ти смієшся,

Полюбила чорт зна кого,

Та й не признаєшся. (2)

«Вербиченька» співала нам дві години без зупинки, а в паузах «виступала» з гуморесками бабуся Віра Шуліма. За кілька годин ми записали чотирнадцять творів, притаманних паліївській пісенній традиції, бабусі навіть переспівали пісню на вірші Тараса Шевченка, почуту колись від однієї односельчанки. Аж ось Катерина Яценюк ставить гармошку на підлогу і виносить нам з кабінету списаний зошит, а в ньому – весільні приспівки. І бабусі – учасниці колективу «Вербиченька» – поринають у минуле, згадуючи весільні обряди.

– Колись нас запросили на фестиваль весільних обрядів «Даризна», що відбувався у Компаніївці. Тоді я ходила до своєї тітки, 92-річної Ніни Павлівни Грек, і вона оце мені переписувала. Шо я нагадала, теж дописувала. Тепер в мене є ці приспівки. Воно ж забувається… – щиро каже Катерина Яценюк.

І так ще сімнадцять приспівок із Паліївки потрапляють до пісенної скрині «Баби Єльки».

До слова, Катерина Яценюк весь час акомпанувала своїм дівчатам на гармошці. Ми не втримуємося, щоб не розпитати: хто навчив? як давно вона дружить із інструментом?

– Я заболіла на кір у сім років, а тоді ж треба було тільки у хаті сидіть. Включили телевізор, там грали на гармошці, і я як захотіла… Кажу татові: «Купи мені гармошку, я буду грать»… Отак купили мені маленьку гармошку «Марічка», і я по кнопочці, по кнопочці – все на слух брала. Пішовши у сім років до школи, я вже вміла грати… Закінчила Кіровоградську школу хормейстерів-баяністів і з 2001 року я тут граю у клубі.

У «Вербиченьці» прийнято «приправляти» пісні і грою на бубні. Інколи на ньому грає Марія Яценюк або ж чоловік Катерини Яценюк – Олександр. Наспівавшись досхочу, ми спілкуємося про життя: як жили-виживали, чи ходили до школи…

– Нас було четверо, батька забрали, мати сама. Самій старшій Ані – вісім років. Всі інші маленькі. Батько не дожив одного дня до закінчення войни, ми осталися сиротами. У голод пухли… На місяць, щоб вижити, нам давали по кілограму пшона, сої і муки. А наша баба робила у хозяйственику – пекла хліб. І ото вона з форми вибере оте (залишки від паляниці – Ред.) і приносила нам. І молочка... За допомогою бабусі ми вижили, – згадує своє дитинство бабуся Віра Шуліма (1941 р.н.).

У Будинку культури в маленькій кімнатці знаходиться світлиця, її створили у 2014 році. Тут, в цій красі, проходять засідання любительського об’єднання вишивальниць «Візерунок».

– У нас тут є банячок, у якому жінки носили у степ воду, ми його привезли з Одещини. Це самовар, подарований нам із чоловіком у 1978 році на день весілля. Цю блузку вишивала моя покійна мама Віра Павлівна Єфіменко, Шевченка теж вона вишивала, це її хустки, – проводить маленьку екскурсію  Катерина Яценко.

Ось вишивана сорочка із цікавою історією, тому що залишає багато запитань… Вона зберігалася у світлиці, а тепер «приїхала» до музею «Баби Єльки».

 – Цю сорочку мені подарували люди, які купили в селі хату і знайшли її в себе на горищі. Кажуть: «Тобі не нада, бо ми будемо палить?». Як палить? Це ж вишивана сорочка, зшита із домотканого полотна! Я привезла її із сусіднього села Олександрівка. У тій хаті раніше жила вчителька, і ця сорочка ше її мами, – розповідає Катерина Яценюк.

У світлиці зберігається найдавніша річ –  тарілка. 

 – Вона дісталася мені від прабаби Дуні. Мені вже восьмий десяток. Мами вже моєї скіки нема… Їй десь до двісті років, наверно. Я віддала її у світлицю, – бабуся Марія Яценюк (1948 р.н.) показує нам тарілку у візерунках, яка свого часу тріснула та тримається на скобі.

У світлиці так багато світла… 

І в сільському Будинку культури. І в самій Паліївці. Це світло лине
 і від бабусь та жіночок, з якими ми провели цю експедицію.