КРЮКОВИЙ СПІВ, СВІДЧЕННЯ ПРО ГОЛОД... «БЄ» ЗНОВУ У ЗЛИНЦІ!

ЗЛИНКА

23 червня 2019 р. 220

Це була друга експедиція проєкту до цікавезного села Злинки, що в Маловисківському районі. Ми знову милувалися чарівними Каскадами (цього разу на світанку, щоб сповна відчути красу і магію цього краю) і знову спілкувалися зі старожилами, які розповідали і співали про минувшину.

 

 

Як і минулого разу, нашим поводирем по Злинці стала краєзнавиця Ольга Голованова. Їдемо по вулиці, по якій по обидва боки вигулькують із чагарів руїни старих хат, а вона не вгаває: ось тут була церква, ось тут і досі збереглася будівля, в якій розташовувалася ямська станція (Злинка лежала на державному поштовому тракті із Кременчука в Балту і Одесу. Тут перепочивали і міняли коней подорожні. Стіни будівлі зроблені із землі, житнього борошна, яєць, полови та води, ось у чому секрет їхньої міцності! От якби в цьому приміщенні зробити музей... Та це вже мрії. А реальність зовсім інша.).

Нашою головною метою цього разу було відвідати богослужіння у місцевому єдиновірницькому храмі, де збереглися стародавні традиції, притаманні частині злинчан. Туди ми й поїхали рано-вранці, зустрівши світанок на Каскадах.

Як відомо, першими поселенцями Злинки у 1757 році стали росіяни-старообрядці, як відголосок їхніх вірувань нині у селі діє єдиновірницький храм (єдиновірство – це примирене з Російською церквою старообрядництво).

Особливістю богослужіння у цій церкві є крюковий спів – тип церковного співу, в основі якого лежить одноголосе хорове виконання композиції.

Назва співу походить від слова «крюки» (у церковних книгах звукові інтервали позначали гачечками – «крюками»), які ставилися над канонічним текстом. Традиції храму береже місцевий батюшка Олександр Ховрящук, який народився у Злинці, і вивчившись у богословській семінарії, повернувся служити в рідне село, а ще місцеві жительки, які переймають манеру співу у старших злинчан, таким чином продовжуючи життя традиції.

«Тут, тут, а туда?»

Серед жителів Злинки є такі, хто пам’ятає усі особливості богослужіння. Нам пощастило поспілкуватися з 88-річною Марією Калєчкіною, яка працювала регенткою у єдиновірчій церкві, все своє життя присвятивши служінню Богу (таких жінок називають «дєвами» або «нареченими Бога»).

«Я ні на дявішнік, ні па свайбах – нікуда», – так вона згадує свою молодість. У церкві вона проводила час змалечку, адже там служив регентом її батько, там же вона перейняла традицію крюкового співу: «І тятя наш, і люді... Марія пойот, а ми чуєм. Басіха Куліна прихаділа і пєла. А я как маладая – всьо запомніла», – розповідає вона про своє життя.

У її скромній хатинці майже всі стіни обвішані іконками і церковними календарями, горить лампадка. Та крізь прочинені двері шафи видніються барвисті сукні і хустки, на ліжку – піраміди вишиваних подушок. Якою бабуся Марія була в молодості?.. Усе її життя минуло в церкві, там вона черпала усю мудрість, а нам змогла видати її у концентрованому вигляді: «Тут, тут, а туда?» (що означає, що ми дуже часто занадто турбуємося про наше земне життя, не задумуючись, з яким спадком відійдемо у потойбіччя).

Ми чесно намагалися взяти інтерв’ю у бабусі Марії (вона вже недочуває, проте читає без окулярів), але здалося, що вона готова розповідати лише те, що хоче – релігійні притчі і молитви. На наше запитання про Голодомор чуємо уривки страшних спогадів. Один із них – як маленька дівчинка Марійка була змушена їсти свої випорожнення, щоб не вмерти від голоду. «Может люді і єлі, но ми горєвалі… мама ходіла бєдная по людям…».

Просимо заспівати, і бабуся Марія заводить щось із церковного репертуару, і в хаті стає урочисто. А потім вона починає молитися за всю команду «Баби Єльки», перепитуючи, кого як звати, і дякуючи за те, що провідали і поцікавилися. На її очах проступають сльози, а ми розуміємо, що не забудемо цю мить ніколи.

Ганна Міненко: «Знаєш, як ми співали?»

Зовсім випадково, гуляючи селом, ми потрапили до хати Ганни Міненко 1946 р. н. Бірюзового кольору, з віконницями, замість однієї зі сходинок ґанку – кам’яні жорна... Як можна було не зайти? Бабуся Ганна зустріла нас на ґанку і після знайомства твердо повідомила, що не співатиме – не має настрою. Все своє життя вона тяжко працювала, у молодості була мулярем-монтажником(!), трудилася на будівництві у Смоліному (згодом ми побачимо фото, на яких тендітні жінки працюють на будівельному майданчику). За її словами, пісня супроводжувала злинчан і на роботі, і під час відпочинку.

«Дєвчонкой била, знаєш як ми співали? А потом не було коли нам співать, бо на работє. Я на елєваторє, мама на бураках, тато на тракторє. А тато як пойдьот яйца катать, аж до первого мая немає», – розповідає про своє життя Ганна Федорівна. Нас зацікавила фраза «яйца катать» – просимо розповісти, що це означає. Як виявилося, це така великодня гра, в яку грали переважно чоловіки. Для неї потрібно підготувати  каток – спеціальний утрамбований майданчик  з пусковим станком (ним могла бути одна «хвиля» шиферу), один кінець якого мав бути піднятим так, щоб спустити крашанку. Так розважалися навесні батько Ганни Федорівни Федір Ковальов 1913 р.н. зі своїми сусідами.

Інтер’єр хатини, в яку ми таки напросилися, як із минулого століття – крім печі, тут стоїть скриня, лавки, дерев’яний диван – речі ще її матері Марії Негретової 1923 р.н. На підлозі – домоткані рядна, на стінах – килими з оленями. «А ви б погодилися продати ось цей диван?» – раптом вирішила запитати в бабусі Ганни, роздумуючи про наш музей. Та вона твердо відмовилася: він уже давно став ритуальним предметом інтер’єру – на нього в сім’ї прийнято класти покійника…

Пісні і подруги бабусі Віри

Злинські пісні ми записували у хаті, де проживає Віра Олексіївна Доценко (дівоче – Вознюк) 1942 р.н. Вона народилася у селі Анастасіївка, неподалік Злинки. Зараз на його місці кар’єр... Єдине, що лишилося від села, – це спогади, як там добре жилося, і пісні, які співала мама бабусі Віри Оля і її бабуся.

«Старша сестра в мене була 38-го года, ми пасли з нею чотирі овечки, дві свині і голови колгоспу тьолочку. Я ляжу під овечку, насосуся молока і більше нічого не хочу. Овечку звали Варька...» – бабуся Віра з радістю згадує про своє дитинство. Її почуття гумору заряджає усіх навколо. Навіть спілкування з подругами хочеться просто записувати на камеру і просто переслуховувати – стільки в тій манері спілкування смаку, життя і смаку до життя!

Разом із Вірою Олексіївною для нас співали її подружки – Антоніна Огир (1938 р.н.) і Раїса Соболєва (1947 р.н.). Пісня, яку вони виконали найпершою, вразила нас своєю оригінальністю і потужністю.

Соловей мой

Соловей мой,

Рання, рання пташечко, ой чом,

Нє пойош в зільо, в зільонім саду.

Чом нє пойош, (2)

В зільо, в зільонім саду, ой бо,

Мнє тяжко й важко молодцу.

А мнє тяжко,

Й бо мнє важко,

Ох важко, важко молодцу,

Ой через твою разкра, разкрасавіцу.

Через тую,

Через тую ж,

Раскра, раскрасавицу, ой шо,

Не хоче со мно, со мною гулять.

Шо не хоче,(2)

Со мно, со мною гулять, да й та,

Продав він свой зільоний сад.

Та продав він, (2)

Свой зі, свой зільоний сад, ой за,

Сто рублів ще й за, ще за підісят.

За сто рублів, (2)

Ще й за, ще й за підісят,

Русу косу та й за тисячу,

А за красу ціни не складу.

Ми вже звикли, що на запитання про молодість бабусі починають нам розповідати про тяжку працю. У дитинстві до обов’язків сільських дітей входило пасти худобу. Бабуся Віра пасла свиней: «Я пасу-пасу свиней, ляжу у рівчачку, засну. Ідуть доярки: Вєра, вставай! І ніхто нас не шукав, ніхто не перживав, чи ми голодні», – каже бабуся Віра. А її подруга Антоніна додає: «Сейчас дєті нікуда не годни». І ми майже погоджуємося, бо згадуємо, що сучасні міські діти краще знають свої права, ніж обов’язки. І слава Богу, що нинішні дітлахи не знають слова «голод». А бабуся Тоня – знає:

«Нє, ми нє галадавалі, у нас била карова. О. І такіє радітєлі, шо билі дуже запасниє, хавалі. Папка мой намалов на жорнах трі мєшка мукі, на камнє тьор і взял тую муку, отньос на ніз, там речка, і в речку кінул тє трі мєшка зерна. І ті трі мєшка мукі спасло, пойдеть ночью, дастанут мяшок – вот вам і жілі. О, а в сестри нє било нічого, тьотка Катька, в ней двоє дятєй, мужик умьор уже, ат голаду памьор, а ей детей жалко... А в полє давалі чєрпак какіє баланди там. Она ідьот у полє, шоб там зарабіть той черпак. А дєті та галодниє. Она прішла, просіт (єта тяті моєго родная сєстра): «Федя, роднінький, дай шо-нібудь, Маруся с Васєй помірают...» Йон ей дал формочку жита. Она прінєсла, пратапіла пєчку і упіхнула ту формочку в пєчку, оно висахнєт, смєлют, она дабавіт бур’яну какого-то і будут ладкі дєтям. Пріходіт іс поля, а дєтєй німа. Вася-Вася, Маруся-Маруся, німа дєтєй, памьорлі дєті. О, загляну у пєчку. Она туди, а оні в пєчкє, в золі. Поєлі всю формочку зєрна і там оні і позаснулі. Наєліся. Ну нічого, обошлося благополучно.

А она нажувала клубочек там жованкі в полє і промеж ног впихнула, а оні такі нашлі і забралі.  У валосся було запіхнут, клубочєк. Ета мама расказивала, ета нє прі мінє било, а раньше...

– А хто забирав?

– Сваі! Такиє билі паліцаї, па хатах хаділі забиралі, гдє каровка, гдє у каво что єсть, забіралі...»

Після таких сумних спогадів бабусям уже не хочеться співати. Вони згадують про біду і бідність, яка панувала в селах за часів Сталіна, про змушування селян долучатися до колгоспів, про брак елементарних речей, але водночас про уміння радіти життю і … співати.

Ми знову упевнилися, що пісня для українців – це не лише спосіб розважитися, це своєрідна медитація, яка дозволяє знайти баланс, відволіктися і набратися наснаги до життя.