ЕКСПЕДИЦІЯ ПЕРША. РОЗСОХУВАТКА

Усю дорогу з Кропивницького до Розсохуватки ми то розмовляємо, то мовчимо. І увесь цей час кожен уявляє, якою буде наша перша фольклорна експедиція проекту «Баба Єлька», як на нас, незнайомих, реагуватимуть бабусі, чи впустять до серця, чи заспівають…

Не помічаємо, як в’їжджаємо в село. Бувай, мобільний інтернет і телефонний зв'язок, привіт, село – інший світ, космос, життя, польові трави, річка-смужка, верби, старенькі хатинки, конячка з підводою, люди на велосипедах…

Данилович і баба Віра

Їдемо залитою сонцем ґрунтовою дорогою на хутір, що поблизу Розсохуватки. Їдемо в гості до старожилів села – Миколи Даниловича і баби Віри Кравченків. Так їх називають у селі, так називатимемо їх і ми. Їхня маленька хатка потонула у зелені, у дворі повно бджіл і сонця.

Моїх бабусів і дідусів немає в живих, тому заходжу з емоціями, як до рідних. «Здрастуте, діду!» − кажу так само, як і колись своєму. Тисну йому руку і намагаюся зрозуміти, чи «признав», чи впустить до хати, чи поділиться сокровенним.

Миколі Даниловичу 91 рік. Попри такі поважні літа, він добре порається по господарству, мало того – водить старезного жигулика і тримає пасіку, а ще працює «довідковим бюро» для односельців. Бо всі й досі звикли приїжджати до Даниловича по пораду.

Заходимо до хати сім’ї Кравченків і тамуємо подих. Скрізь, де кинеш оком, – вишивані рушники, картини, подушки, скатерки, серветки… Це робота 83-річної Віри Сергіївни, для якої, здається, вишивати – це як для нас дихати. І поки очі звикають до цього багатого різнобарв’я, ніс знайомиться із пряними ароматами трав, які пучечками викладені на дуже гарному, очевидно саморобному, буфеті. Ступаємо по старезних, але чистих ряднинках, сідаємо поміж пірамід із подушок. Слухаємо…

…Історія створення сім’ї баби Віри і діда Микола теж унікальна, як і самі ці люди. Так склалася доля, що на весіллі діда Миколи з його першою дружиною Віра Сергіївна була… дружкою. А коли у б. Віри помер чоловік, а в д. Миколи дружина, вони стали одинокими. У 2001 році зійшлися. Тепер баба Віра називає свого чоловіка «мій дід-золотунчик», догоджає йому як може, а він любить і береже свою половинку.

У цій родині по-мудрому вміють поважати особисте минуле один одного. На серванті висить вишиваний рушник колишньої покійної дружини діда Миколи – баби Анюти, а у світлиці – велика вишита картина у пам'ять про першого чоловіка баби Віри.

«Як умер мій чоловік, я довго не могла ночами спати. Взяла мішковину, знайшла нитки, які могла знайти, і вишила, що мені на душу лягло. І наче стало легше», − розповідає баба Віра.

Так само в спільному сімейному архіві зберігаються і фотографії обох родин. Серед світлин є одна унікальна – фото сім’ї Миколи Даниловича, зроблене ще до його народження, у 20-х роках ХХ століття. На звороті – імена кожного, хто зображений на світлині.

Або ось іще не типова для наших днів фотографія, зроблена в Лозоватці, але із зображенням Кремля і підписом «Был 1957 год. Привет с Украины. На долгую память. Лозоватка».

Микола Данилович юнаком пройшов Другу світову, був снайпером, перед тим навчався у школі снайперів в Одесі. Після закінчення війни його разом з іншими молодими фронтовиками відправили до Москви – охороняти військовополонених німців. Пізніше радянських солдатів перевели в Архангельськ, там дід Микола вперше побачив приплив і відплив у Баренцевому морі і вперше «порибалив» руками, напхавши за пазуху купу риби. Згодом його таки демобілізували, і він повернувся до рідного села.

Молодість б. Віри минула у щоденній важкій праці. Змалечку працювала на фермі. Ось як вона згадує ті часи:

«Біжиш із хутора кілька кілометрів на ферму, а там треба видоїти 16 корів тричі на день. Вихідних ніколи не було. Але все одно співали, як нам важко не було. Було йдемо з клуба і співаємо: «Ой летіла галка, та сіла на сосну». Казали на нас «солов’ята баби Марини». Я була заводчиком, а баба моя – виводчиком. А зараз уже геть голосу немає…», − розповідає баба Віра про велику радість свого життя – пісню.

Крім пісні, барв у житі додавало вишивання: «Посідаємо в хаті. Тася Карбівнича, я і Ніна Горова. Піч здорова, каганець біля нас – і вишиваємо. Я вишивала, як мене сестра навчила, дівчата – як їхні матері».

Баба Віра згадує і про бабу Єльку (її ім’я дало назву проекту – Авт.), яка була знатною травницею у Розсохуватці.

«Було мені 15 років, врачиха вирвала зуба. А мені на п’ятий день щоку «розтаскало». Мамка відвезла конячкою у лікарню, у Виску. Виявилося, що мене поклали в палату, в якій також уже лежала баба Єлька. От вона бачить мою біду та й каже принести сметани і кролячу шкірку. Поклала мені на щоку і наступного дня все стухло!».

А ми запитували у баби Віри відповіді на запитання, які не встигли отримати від своїх покійних бабусь. Ось, наприклад, чому було прийнято розкладати тісто на перинах?

«Ну там же ж м’якенько!» − з подивом відповіла баба Віра.

Або в чому секрет смачного борщу?

«Обов’язково має бути сало, цибуля і борошенце в піджарці», – повідала таємницю своєї страви б. Віра.

Не можуть Віра Сергіївна і Микола Данилович згадувати без сліз період Голодомору. Більша частина Розсохуватки вимерла внаслідок спрямованої на винищення українців політики радянського режиму. Їхнім сім’ям пощастило – обійшлося без смертей, та трагедія назавжди залишила слід у пам’яті стареньких. Тому й з великою повагою ставлять до хліба, до їжі.

«Бере нас покійна мамка кукурузку сапати. А ми знайшли в землі цілу кукурузину трухлу, та й до рота. … Щоб не вмерти, їли осоку зі ставка. А ще мама робила маторженики. Заколотила з чого було – і на сковороду. У них і листя вишні, і макуха. Скільки було горя навколо. А зараз усе в людей є. Вижили ми завдяки батькові, який саме прийшов із фронту. У нього був друг, який дав трохи крупи», − крізь сльози згадує баба Віра.

Пам’ятає млинчики з макухи – маторженики – і дід Микола. Шестеро дітей родини Кравченків вижили завдяки голові колгоспу, який потайки допомагав односельцям.

«На Шмидові (так називали куток Розсохуватки) був голова колгоспу – чоловік на прізвище Гоц, і він ночами людям приносив щось їстівне, так люди на тому кутку і вижили, а от на інших вулицях села сім’ї повимирали через хату…» – згадує Микола Данилович.

Дід Микола – знатний бджоляр. Любов до пасіки йому в спадок передав батько, який займався колгоспними бджільми. Віддав своєму сину під опіку 120 бджолосімей. Сьогодні кілька вуликів стоять у Кравченків прямо у дворі. В одному із них Микола Данилович навіть облаштував собі спеціальну бджолокамеру, в якій «спілкується» із бджолами під час сеансів апітерапії (медичного використання бджолиних продуктів – Ред.). За словами баби Віри, інколи трапляється й таке, що Данилович засинає у своїй «барокамері», і вона бігає по дворі у пошуках свого діда, аж поки не згадає, що він лежить у своєму «санаторії».

Дід Микола охоче розкриває і секрет свого довголіття: дожити до 90 років йому допоміг здоровий спосіб життя – не курив, горілку не пив (лише одну чарочку) і, звісно, любив бджіл.

Двір родини Кравченків наповнений благодаттю. І хай тут немає водопроводу і типовий сільський туалет, замість тротуарної плитки – зелена травичка, а щоб помити руки, треба злити з кружки, енергетика насичує особливими емоціями. Просто виходиш звідти щасливим і  особливо не розумієш причин, звідки це все взялося. Можливо, бо побачив Людей? Які жили як уміли, а виявилося, що стали прикладом для багатьох поколінь. Попри пережиті трагедії (війна, голод), вони не розгубили добра, а примножили його…

Вікторія Семененко, Інна Тільнова, фото Артема Луценка

Експедиція відбулася 13 липня 2018 року