ЕКСПЕДИЦІЯ У ЛИПНЯЖКУ І ЛЕГЕНДАРНА «ЧЕРВОНА КАЛИНА»

ЛИПНЯЖКА

10 квітня 2019 р. 644

У це село Добровеличківського району ми їхали з твердим упевненням, що нас чекають величезні відкриття. І не помилилися. Проект «Баба Єлька» працював з легендарним колективом «Червона калина», заснованим у 1936 році, у репертуарі якого понад 300 пісень. Це було неперевершено.

 

Бабусі (важко називати їх бабусями – усміхнені, енергійні, жартівливі, але водночас серйозні і глибокі) чекали нас у місцевому Будинку культури. Ми вже звикли до подібних будівель радянського зразка із рожевою ліпниною, хорошою акустикою і ще зимовим холодом усередині, проте такий антураж відходить на задній план, коли на сцену виходять наші Атлантиди.

Ми починаємо без зайвих реверансів і вже перша пісня у виконанні «Червоної калини» примушує напружитися, заклякнути, виокремити біль, який носиш з собою скрізь (бо ж болить за Україну нам однаково).

«Заспівав її мого свекра брат – Мельник Олександр. І його посадили за цю пісню (тоді ж співали «під московським караулом у тюрмі»). НКВД забрали, і десь він там із Сибіру і не вернувся», – розказує Любов Семенівна Мельник 1930 р.н., «заводчиця» «Червоної калини». Приблизно через сто років після того, як за цю пісню забрали до Сибіру родича Любовь Семенівни, «Червона калина» заспівала її на сцені палацу «Україна».

«Ми проізвели фурор, люди були ошелешені, встали, почали кричати «Слава Україні». Це був дев’яностий рік, але ми тут, у селі, навіть і не думали, і не чули, що Україна скоро стане незалежною», – кажуть бабусі.

А вже років двісті, як козак в неволі

А вже років двісті, як козак в неволі,

Понад Дніпром ходить, викликає долю:

«Гей, гей, вийди, доле, із води,

Визволь мене, серденько, із біди». (2)

«Ой рада б я вийти, та сама в неволі,

Осталась без долі, без долі в неволі,

Гей, гей, у неволі, у ярмі,

Під турецьким караулом у тюрмі». (2)

«Ой пане Богдане, нерозумний сину,

Занапастив військо ще й свою країну,

Гей, гей, занапастив, зруйнував,

Бо в голові розуму й мало й мав». (2)

«Простіть мене, браття,

ще й рідна країна,

Треба вибиратись з лихої години,

Гей, гей, із неволі, із біди,

З турецького караула, із тюрми». (2)

Як ми вже згадували, заснувала ансамбль Наталя Тимофіївна Мірошниченко (1918-2002 р.н.) у далекому 1936 році. Вона збирала старовинні пісні серед старожилів, зберігаючи найдавніші зразки пісенної творчості. Спочатку це була звичайна хорланка, сьогодні – це відомий по всій Україні колектив. Бабусі збираються на репетиції раз на тиждень – щочетверга водій сільської ради підвозить стареньких до клубу, а потім розвозить по домівках. «Червона калина» перебуває під опікою сільського голови – Віктора Торовика, який прислухається до потреб свої «дівчат».

Із 2007 року керує ансамблем Віра Іванівна Огреба (вона співає в «Калині» з 1985-го) – на її грудях красується орден Княгині Ольги, руки, як у професійного хормейстера, рухаються у такт мелодії, а голос… Як у співачки світового рівня. Тільки трішки краще.

«А я не можу не співать – музика в хаті. Він (чоловік – Василь Огреба, баяніст. – Ред.) встає в п'ять часов і начинає заніматься – грать на баяні. Ну як я можу витерпіть, щоб я не співала? Кажу, давай оце ще заспіваємо. А тоді кажу: стой, он ідуть вулицею люди, вже поставали, слухають. ...Не можна, щоб не співать», – розповідає Віра Іванівна.

Ми помічаємо, що кілька бабусь із колективу попри поважний вік (майже 90 років) не виглядають на свої роки. Запитуємо, в чому секрет молодості? І отримуємо прогнозовану відповідь: у пісні.

«Оце стало мені погано. Думаю, буду вмирать. Ну я на весь голос як заспіваю «Ой сяду я край столу». І знаєте, стало лучче», – розказує Любов Семенівна Мельник, 1930 р.н., учасниця колективу «Червона калина» з 1972 року.

Після записів ми піднімаємося до Липнязького краєзнавчого музею. Тут серед експозицій – вишивки відомої на всю Україну вишивальниці Марії Антонівни Мірошниченко. Пам’ять про унікальну майстриню бережуть кілька експозицій і дві світлини, на яких зображена пані Марія. А колись ці квіти мандрували по всій Україні, прославляючи Липняжку далеко за межами Кіровоградщини.

Директорка музею Ольга Голоцван розповідає, що бабуся Марія сама вигадувала візерунки, вишивала по одній квіточці щоночі при світлі каганця. На жаль, садибу Марії Антонівни не вдалося зберегти (а вона могла б стати ще одним музеєм, бо кожна річ, зроблена руками майстрині, – шедевральна). Липняжка відома і тим, що саме в цьому селі у 30-х роках діяла одна з перших в Україні артілей «Червоний килим», яка виготовляла гладкі двобічні килими, відомі далеко за межами України. Липнязькі килимарниці свого часу навіть працювали у центральній  експериментальній майстерні (Державний музей українського народного декоративного мистецтва у Києві). Під час німецької окупації артіль не працювала, але вже в 40-х роках «Об’єднаний килимарний цех» започаткував виготовлення гобеленів, ковдр, ряден та іншого. У 1991 р. цех взагалі припинив працювати, приміщення продали. Нині твори відомих килимарниць зберігаються в різних українських музеях.

У Липняжці все по-особливому, все по-своєму. Якщо вишивка – то липнязька гладь, якщо танець, то «полька-липняжчанка» (дивіться на нашій сторінці у Фейсбук), а ще маємо в архіві проекту рецепт вертути по-липнязькому.

                                                              

ВЕРТУТА (рецепт записаний із уст Любові Мельник)

«На півлітри води одна ложка солі, дві ложки цукру, три ложки олії і менше 50 г дріжджів, мокрих. М’якенько замісить, укрить гарненько на тепленьке. А тоді фарш зробить, кріп, цибулі, шкварочок багатенько, крашанки кладу. Як гарненько зійшло, розкачую дуже тонко, фарш розкладаю, завертаю бубличком, ховаю кінчики і трошки зверху качалочкою».

А ще ми з бабусями поговорили про… народну магію. Ох, і цікаво було слухати, як вони одна поперед одної розповідали про «виведення вразу» або вишіптування. Як виявилося, майже в кожної з них є той «враз» – у когось під ребрами, у когось на спині, у когось у грудях. Щоб вивести цю біду, треба вміти правильно розтерти тіло, зробивши спеціальний масаж. («Спочатку треба спину розтерти, а тоді враз шукать»).

Віра Луцик розказала історію, яка трапилася з її батьком Григорієм. Колись він надвечір переходив балочку, аж почув, що йому хтось чи щось сіло на спину. На своїх плечах він побачив…волохаті руки і почув грубий голос «не перейдеш!». Так із «гостем» на спині він ходив, аж поки на світанку півні не заспівали.

Завжди під час експедицій ми збираємо свідчення про Голодомор. На жаль, і Липняжку не оминула ця катастрофа національного масштабу, під час Голоду вимирали цілими вулицями…Цього разу ми були вражені кінематографічною історією від Галини Лісової, яка розповіла спогади своєї мами Євдокії Гилки про Голодомор (як молода дівчина, відчуваючи, що вмирає з голоду, вдяглася у весільне вбрання і пішла на кладовище, там і померла).

А коли мова зайшла про старовинний одяг, рушники і сорочки, ми з’ясували, що в найстаршої співачки колективу вдома є стара жіноча вишита сорочка, якій понад двісті років. Вона зберігається у родині Любові Мельник як реліквія, проте не сімейна. Сорочка потрапила до рук бабусі Люби випадково: «Я як поступила в «Калину» сюди, а в мене ще не було сорочки виступать. Іду дорогою та питаю в людей: може, у вас є сорочка, може, у вас? Іду, а жінка одна каже: «У мене, Люба, є, тільки вона в мене десь під скринею лежить». І я в неї її купила. Це не її мами, а маминої баби ще. То це цій сорочці більше як двісті год», – розповіла нам бабуся Люба. А ще показала десятки рушників, вишитих її мамою і навіть бабусею (два з них поїхали до музею проекту «Баба Єлька»!)

Ми покидали Липняжку із відчуттям, що приїдемо сюди знову, вона стала нашим магнітом разом із людьми, які тут живуть і люблять свою землю такою, яка вона є. 

Інна Тільнова, фото Олександра Майорова
і Майкла Ендрюса