«БАБА ЄЛЬКА» ВІДКРИВАЄ МОШОРИНЕ

МОШОРИНЕ

17 січня 2019 р. 62

Долю наступної поїздки в рамках проекту «Баба Єлька» вирішив телефонний дзвінок

«Цю пісню діти мої не співатимуть. А шкода мені забирати її на той світ. Тому я вас і шукала», – пояснила 73-річна Раїса Кіцула, яка живе в селі Мошориному Знам’янського району. Про «Бабу Єльку» дізналася з «Нової газета». Після довгих вагань наважилася подзвонити до редакції. Вона переїхала на Кіровоградщину із міста Кременець, що на Тернопільщині. Із собою привезла родинну колядку, якої навчила її бабуся Марія 1854 року народження (померла 98-річною). Ми записали пісню зі слів Раїси Іванівни. 

У неділю до схід сонця три царі ідуть.

Ой несуть-несуть три корони, перед Богом кладуть. (2)

А Іосіф і Марія все теє знали,

Через Русалим аж до Єгипту з хрестом тікали. (2)

А як бігли через поле, хлоп пшеницю сяв.

Ой сій же, хлопче, пшеницю, завтра будеш жав. (2)

Ніч проходить, день настає, хлоп пшеницю жне,

Ой їде-їде Ірод проклятий з мечем вогнистим на сивім коні.

На добридень тобі, хлопче, в полю роблючи.

Ой чи не бачив, якої невісти з дитям біжучи?

Бачив, пане, бачив, царе, як пшеницю сяв,

Бодай же тобі кат голову зняв, чом же не сказав?

Зима проходить, літо настало, хлоп пшеницю жне.

Вертайтеся, браття, вертайтеся разом, бо й не доженем.

От ми й вирушили до Мошориного, де, за словами місцевих, є чимало людей, вартих нашої уваги. Зустріла нас наш агент – Наталія Кондратенко, фахівець із соціальної роботи районного центру соцслужб сім’ї, дітей та молоді і за сумісництвом – дружина сільського голови. У її кабінеті нас «спіткала» перша знахідка – поміж різноманітних інтер’єрних прикрас нам показали місцевий вишитий рушник, якому приблизно 150 років!

 

«Хату продам, а дочці освіту дам»

Нашим гідом стала голова місцевої ветеранської організації Людмила Єрьоменко. Прямуємо до першого пункту експедиції – будинку Оксани Миколенко.

Вона народилася у 1934 році у Федірках на Світловодщині. Батько загинув у 1945-му під Кенігсбергом, тож мама виховувала її сама. Ненька неписьменною була – ледь підпис могла поставити. Все життя старалася для єдиної дитини – щоб вивчилася, щоб мала краще життя. «Хату продам, а дочці освіту дам», – казала.

Після закінчення навчання у Кіровоградському педінституті Оксана за розподілом потрапила до Мошориного. Та так тут і залишилася. Тут народилися діти. У школі пропрацювала 40 років викладачем української мови та літератури.

– Я не вишивала, не вміла, – розповідає гарною українською Оксана Михайлівна. – А от мама була вишивальницею. І ткалею. В ті часи самі коноплі сіяли, ткали – я це пам’ятаю. Ну і вишивали, цілими сім’ями.

Жінка детально описує процес вирощування конопель і виробництво із них тканини. Занотовуємо кілька термінів: «бительня» й «терниця» – нехитрі пристрої для обробки конопель; «микати» – спосіб обробки. У мами Оксани був і сам верстат для ткання полотна. Бувало, ця рослина ставала джерелом «смаколиків».

– Тепер за коноплі судять, а ми їхнє насіння жарили і їли, не знаючи, що то наркотик. І олію із нього робили…

Із витканого полотна шили одяг. Спіднє – із тоншої плосконі (чоловічі рослини конопель – Ред.), із грубішої матірки – верхній: сорочки, штани, спідниці і сукні. У часи дитинства Оксани Михайлівни жінки з-поміж іншого носили й одяг із незвичною для сучасного вуха назвою «сачок».

– Їх шили для жінок, це, як би сьогодні сказали, – куртки, схожі на них. Були в селі швачки, і швейні машинки потім з’явилися. А то все вручну самі шили.

– Я ковтнула квасного й гіркого, – так образно про своє дитинство, юність і молодість згадує бабуся. До слова, ця приказка – оригінальна, тож її можна внести до знахідок проекту «Баба Єлька».

У хаті бабусі Оксани важко знайти куточок, де б не було вишитих речей – скрізь подушки, серветки, рушники, скатертини. Вишивати розпочала відносно недавно. Чоловік пані Оксани давно помер, діти далеко, відвідують нечасто.

– Оце, що я роблю, вишиваю – захист від самотності, – пояснює своє нинішнє захоплення Оксана Михайлівна. – Але я – оптимістка!

 

Живчик Валентина

Мало місця вишиваному й у хаті Валентини Могильної. Та на відміну від попередньої майстрині, вишивкою вона займається все своє свідоме життя. За п’ять хвилин знайомства стає зрозуміло – перед нами справжній живчик. І це то в її літа! Народилася вона 1937 року. Дмитрівна, каже наш гід Людмила Єрьоменко, – сільський активіст. Треба зорганізувати людей на якусь толоку, допомогти комусь чи в якійсь громадській справі – Дмитрівна перша заводить роботу. І не знайдеться в селі жодного, хто б їй відмовив. А ще вона головний сільський розпорядник на похованнях.  

– Давно вишиваєте?  

– Ой, давно, дєточка! Ще муліни були. Нитки такі крашені, ще бабуся моя вишивала, – згадує бабуся Валентина і розкладає свій різнобарвний скарб на ліжку, щоб гості краще його роздивилися. – За цією роботою я відпочиваю, розумієте. Моя бабуся вишивала, мама – ні. На печі, каганець – і ми із сестрою Галею шиємо. Так я й захопилася, це для мене найлучча робота.

Попри поважний вік Валентина Дмитрівна чудово пам’ятає нелегке дитинство.

Як ходили до матері в поле, де дорослі давали малим пшеницю. Повертаються додому і не несуть до хати, а ховають у терник. Ввечері батьки повертаються й варять їсти. У школі, пам’ятає жінка, була їдальня, там підгодовували діток, які геть ослабли з голоду. Затірку варили.

– А з чого її варили?

– Пшениця. ... З борошна. Його заколотять… Довго її готувати. Я вмію. Тільки дуже довго треба, не так, що живо. Потрошечку, потрошечку.

–  А варили затірку в молоці?

–  У воді, моя дитино. Вода, звичайна вода. Вкинули, закипіло, і нас годували затіркою в школі. Так і вижили. І живемо до цих пір.

Живе вона, до речі, у хаті-ровесниці – збудованій у 1937 році. Зведена за тодішніми правилами: стелю тримають сволоки і лежні, стіни мазані. З одного сволока досі стирчить штир, до якого чіпляли люльку, тобто колиску. На покутті – ікона. А в ній… Бабуся на наше прохання згадує своє весілля. І, виявляється, за склом ікони зберігається її весільний вінок! Побачити оригінальну річ із давнини – удача. Просимо показати, і вона сама забирається на стіл і знімає ікону з вінком, виготовленим із воску місцевою майстринею у 1959 році. Виходила заміж влітку, сонце пекло – віск почав розтавати.   

   

Чому, питаємо, зберігається саме в іконі?

– Якби не там, його б уже не було. Знаєте ж, там перебираєш, там перекидаєш. А так поклала в ікону – нікуди він не зникне.

 

Дві подруги, співачки, актриси

 Крайня точка нашої подорожі – будинок Раїси Бузько. Зустрічає із своєю подругою Зінаїдою Юхою. Обидві – виконавиці народних пісень, учасники місцевого вокального колективу. Обидві – діти війни, 1943 і 1940 р.н. відповідно. У якості наших помічників – Наталія Кондратенко та директор місцевого БК Анжела Кіслінська.

– Але пісні своїх бабусь і дідів пам’ятаю. Звісно, багато позабувала. Я от собі накидала, – розпочала розмову Зінаїда Павлівна, тримаючи в руках зошит із «накиданими» текстами пісень.

– У моїх батьків було четверо дітей: три хлопці і одна дівчинка, я наймолодша. Вже 75 років живу, то не бита ні братами, ні чоловіком, з яким прожила 40 років, – жартуючи розповідає про себе Раїса Пилипівна. – Займаюся вишиванням. Людям допомагаю: тому зварю, тому спечу. 

Повоєнні роки – страшні роки. Пані Раїса пригадує, як виживали завдяки корові. Малій доводилося і череду пасти, і служити місцевому священику за окраєць хліба. За це її діти дражнили «попихою». По наймах трудилися і брати.

Батько Зінаїди Павлівни був військовим. Брав участь у радянсько-фінській війні, у Другій світовій. Родину жінки, яка після початку війни переїхала на Донбас, разом із військовим заводом евакуювали в Сибір. Там вона провела сім років.

– Не жили, а виживали. Морози до сорока градусів. Роботи не дають, а немає роботи – немає чим нас, дітей, нагодувати, – з болем згадує бабуся Зіна, додаючи, що з часом життя там все ж трішки налагодилося.  

Повернулися в Україну. Після школи закінчила Олександрійський педтехнікум, до пенсії пропрацювала в Кіровограді вихователем у дитсадку.

Продовжуємо спілкуватися, просимо заспівати якусь старовинну пісню. Співають. Потім знову бесіда. Стає зрозуміло, що наші співачки ще й неабиякі акторки: пускають словесні голочки і підморгують одна одній та слухачам, жартують.

 

Ой летіла галка, та й через балку,

Та й сіла на сосну,на гілку розкошну (2 р)

Не хилися, гілко ж, не хились додолу.

Ой, як гірко жити без рідного роду! (2 р)

А у мене роду ж один брат із роду,

Та й той приїжджає десятого году, (2 р)

Приїдь, приїдь, брате ж, у неділю вранці,

Та й вип’ємо, брате, горілки по чарці,  (2 р)

Чогось мені, сестро, горілка ж не п’ється.

Розкажи, сестро, як тобі живеться. (2 р)

А мені живеться, не дай Бог нікому.

Змалку сиротою ж, а тепер вдовою. (2 р)

 

– А заспівайте вашу старовинну «Меланку», – просить Анжела Кіслінська.

Слухаємо.

 

Ой учора із вечора

Пасла Меланка два качура,    

Пасла Меланка два качура.

Ой вона пасла – загубила.

Пішла шукати – заблудила…

 

Далі лунає:

 

Ой, за током, за током,

Ой, за током, за током, за током

Стоїть дівка з козаком.

 

Стоїть вона ж не сама,

Стоїть вона ж не сама, не сама,

Він цілує ж й обніма.

Він цілує ж й обніма,

Він цілує ж й обніма, й обніма,

Голубкою ж назива.

 

…Загалом ми зафіксували 12 пісень.

Ще одним цінним подарунком гостям став вишиваний рушник, який до майбутнього музею «Баби Єльки» передала Раїса Бузько. Його наприкінці 19 століття вишила її бабуся Дарина Вака.

Мошорине вразило нас не лише своїми майстринями співу й рукоділля, яких тут, стверджує Наталія Кондратенко, дуже багато. Тож ми обов’язково ще раз завітаємо до цього села (зокрема, й до Раїси Кіцули). А ще через те, що… Як поділилася враженнями від цієї поїздки Світлана Буланова, «коли мені скажуть, що село гине і зникає, я відповім: «Їдьте в Мошорине!»… Враження неймовірні!!! Надсучасний тренажерний зал і футбольне міні-поле посеред села. Відремонтована, оновлена школа, сільська рада, пошта, бібліотека, Будинок культури і ще багато, від чого в нас захоплювало дух. Люди, які там живуть і працюють, – змінюють на краще все навколо себе, ремонтують, осучаснюють, зберігаючи при цьому історію і автентичну культуру свого села. Дуже здивував сільський музей, де ми побачили неймовірну кількість старовинних артефактів». І це також окрема тема для окремої публікації.

Тож дякуємо, Мошорине! І до зустрічі!

Фото Майкла Ендрюса
та Олександра Майорова