ЕКСПЕДИЦІЯ ТРЕТЯ. ГОЛОВАНІВЩИНА

Цього літа члени фольклорної експедиції «Бала Єлька» вперше побували в Голованівському районі. «На почин» відвідали три села – Троянку, Давидівку і Журавлинку.

З формуванням такого маршруту нам допомагали працівники Голованівської райдержадміністрації, яка, власне, й запросила дослідників у гості. Та в Журавлинку нас привели не так люди, як чутки. І повниться земля Голованівщини чутками про  незвичайну бабку, яка своїми руками і піснями (!) людський страх лікує, хвороби з тіла й душі витягує, навіть долю завбачає.

 

Баба Люба з Журавлинки.
«Коли хочу забути тугу – я співаю»

 

Худесенька жіночка в футболочці-вишиванці й акуратній хустинці чекала нас біля сільського Будинку культури. Тут, на лавці в тіні височезних дерев, ми зрозуміли, скільки сили криється в її тендітному, загартованому життям тілі.

Любов Сандул зустріла нас привітною посмішкою і жартівливими наспівами. А ще підготувала цілий плей-лист пісень, які знає напам’ять. Співала замолоду, та й зараз не змовкає – з піснею кожен день проживає.  Тільки виявилося, що список цей неповний, бо насправді в її пам’яті таїться невичерпна кількість і журливих мотивів, і веселих пісень, і утішок, й забавлянок, й віршиків-жартів – всього й не перерахувати! Є й авторські (як-от «Болить мене голова»), які бабка склала сама – чи у хвилини важкої туги, чи щоб розвеселитися.

– Якого ж ви року народження?

– Записана 1942-м, але  народилася раніше, – пояснює бабуся. – Коли точно – не знаю. А коли змогли в метрику записати, тоді й записали. Так получилося, що я з 42-го.

Згадує, що батько загинув під час Другої світової. Мамі ж залишилося троє дочок і син.

– Що вам ще розказати? Заміж вийшла… Бита була... Чоловік був дурний! Двох дітей мала – сина і дочку. Син помер. А дочка є. І внуки, і правнуки є. Живуть тут недалечко від мене.

Просимо бабусю заспівати нам якоїсь пісні. Вона сміється: «Замовляйте! Все заспіваю!». А потім грайливий сміх кудись зникає і бабка Люба тужливо заспівує «Мала мати дочку, дочку-одиночку…». До речі, по поверненню ми шукали в пісенниках текст цієї пісні. Схожі знайшли, але саме такої інтерпретації ще ніде не записано.

Бабуся співає тихенько, її голос тремтить. Слухаємо, затамувавши подих. А всередині бринить якийсь тягучий смуток. Доспівавши, підморгує одній з нас:  «А що, знаєш цю пісню? Ти ж теж в сім’ї одиночка». Переглядуємося. Ось він – той секрет баби Люби, який нас пригнав у Журавлинку: вона бачить людей наскрізь і співає їм пісень про їхні болі, заховані глибоко-глибоко всередині душі і пам’яті.

А тим часом, заглядаючи в очі слухачкам, бабка заспівує вже наступної:

 

«Летіла зозуля та й стала 

кувати.

Десь мого милого в цей день

не видати.

Десь мого милого в цей день

не видати –

Повів до Дунаю коня

напувати…»

 

Після неї, поміж інших пісень, чуємо вже відому нам з попередніх експедицій «Била мене мати березовим прутом, щоб я не стояла з молодим рекрутом». Виявляється, що й на Голованівщині цю пісню знають, тільки співають по-своєму. Мелодія тут відрізняється від тієї, що ми чули в Маловисківському районі.

– А крім ліричних пісень, які ще співаєте? – допитуємося.

– Та яких хочете! – відказує бабця і одна за одною виспівує і українські народні, і радянські, і дитячі пісеньки (пам’ятає навіть, з якою піснею ще школяркою виступала на всесоюзному дитячому конкурсі). А за ними ушкварила безліч сороміцьких приспівок, які ми, добряче насміявшись, також занотовуємо до блокнота.

– Звідки ж у вас така вдача весела? Така мудрість народна? – не стримуємося, щоб не поцікавитися. – Пісеньки, анекдоти знаєте, он пісень скільки!

–  Всі мої пісні – з дитинства. І якщо в мене якась тяжесть на душі, я співаю... Я тоді стараюся забити свої мозги веселістю: співаю пісні, складаю різні примовки, згадую кавалєрів, подружок, веселощі, хто куди ходив, як вишивали, як співали, які частушки були…

– А чого ж вам сумно й тяжко?

– А як може бути легко, як дитина померла? Як може бути легко?! Я й пити начала. Допила до чайного стакана. Як не вип’ю гранчака, то не можу зовсім. Тоді сіла, подумала – всі равно дитину не вернути. І начала работать. Отакі «шенці-венці»! – і, зітхнувши, вже з удаваною веселістю додає: – Я танцюю шенці-венці, носю «…» в кишенці!

Сміється. Сміємося й ми, хоча після такого зізнання на душі геть не весело. Усвідомлюєш, яке важке життя буває і які в нас сильні люди. Сміх крізь сльози…

– А як Ви дівували? Заміж виходили? Сватання у Вас було? – розпитуємо про сільські традиції.

– Я як дівувала???? Огого! Гарбузи не давала. Не робила такого, бо кавалєрів у мене не багато було. Був один – женилися, сказав, що я ніякому хренові не нужна. То я за другого заміж вийшла. Обидва вмерли вже давно, а я осталася і живу собі! – щиро зізнається бабка Люба. – І сватання ніякого не було (має на увазі описані в підручниках з народознавства традиційні дійства, що супроводжуються примовляннями – Авт.) Я прийшла додому і сказала: «Готовся, мамо, бо я заміж виходю». І всьо. А виходила в трусах позичених, штапельному платі і калоші на босу ногу. А тоді люди й геть босі ходили!

Нам же бабця заспівала весільну «Брат сестрицю розплітав».

– А гостей чим частували? Свиню, мабуть, різали?

– Ні, ніякої свині в нас не було! Я біля овець робила, то двох овець взяла на розцейгокання (у борг, на розплату – Авт.), чотири місяці за них відробляла. Зарізали, шашлики-машлики наробили і відпразнували.

Виявляється, що бабка Люба має 42 роки робочого стажу в колгоспі. Доглядала овець і була дояркою. За день мала видоїти і по 22, і по 25 корів. За важку працю отримувала традиційні записи про «трудо-
дні».

– Якось йшла до коров, загримів грім, вдарила блискавка, я впала в траншею, переломила позвонок. Забрали мене в лікарню. Штирі місяці лежала в лікарні. Потом на легкий труд послали на год –  сторожом на тік. Робила там. Таке воно колгоспне життя, – пригадує бабка. Та на несправедливість якусь не скаржиться. Лише махає рукою – «що було, те й було».

– А голод ви як пережили? Що їли?

– А в голод їли все, що на землі росло, під ногами находили. Не було такого, як зараз – «марики-барики»! – каже бабуся і дає зрозуміти, що далі цю тему краще не порушувати.

Вдосталь поспілкувавшись на лавці біля сільського клубу, просимося до бабки Люби в гості. Спочатку соромиться, мовляв, піч в хаті розвалилася – ніяк порядок не може навести, тож соромно гостей приймати. Та, врешті, зважується – хоче похвалитися своєю вишивкою.

Живе бабуся недалеко від клубу в маленькій куценькій хатинці, що сховалася між дужих дерев і буйного різнотрав’я. Під похиленим парканчиком самотньо стоїть лавочка, як колись було заведено під кожним тином по всіх наших селах. Від благенької хвірточки до хатки веде вузенька мощена доріжка. 

Як нам розказали місцеві мешканці, тут щодня збирається цілий автопарк і юрбляться люди. Рідко в який день (крім неділі і церковного свята) у баби Люби немає відвідувачів. З усіх усюд везуть до неї люди свої понівечені життям душі і хворі тіла. Просимо й ми показати «майстер-клас», та бабка відмовляє, бо свято – Маковія. Натомість показує простору веранду, де людей приймає. Йдуть до неї обов’язково з хлібиною, рушничком і десятком яєць. Грошей ні в кого не вимагає. Каже: «Хто може, той дасть якусь копійку. А хто не може, за того може на тому світі мені віддячать».

Цікавимося, звідки ж у неї взявся цей дар.

– Від мами остався. Мама моя тако яйцем викачувала. А перед смертю на листочку як всьо робиться записала. Як робили мамі 9 день, брат взяв той листочок  і на комп’ютер перепечатав. Ми посварилися, бо нашо так робити – це ж мамин секрет був. То я сказала, щоб вони з сестрами забирали собі оте запечатане, а я – маминою рукою написане.

Тим часом, бабка Люба дістає зі скрині старі вишиті рушники. Деякі належали ще її бабусі Мотрі Холупенко.

Згадує баба Люба, що її мама і бабуся багато вишивали – при каганцеві, при свічці.

 

Давидівка. Три подружки. «Де ті дівчата? Де ті голоси?»

«Ой мої ж ви пташечки!» − зустрічає нас і усмішкою, і слізьми водночас Софія Іванівна Приблуда із села Давидівки. Це останній пункт нашої подорожі Голованівським районом, але ми вже в очікуванні цікавої розмови. Бабусі – 86-річна Галина Корчебна, 80-річна Клавдія Іванівна і майже 90-річна Софія Приблуда чекають нас за столом у дворі. У затінку бузку, біля криниці, в тиші (тільки щебет птахів), здається, що на краю світу, вони погоджуються відповісти на наші запитання.  

Перше, що робимо – витягуємо з криниці відро води і напиваємося. А тоді йдемо до бабусь із запитаннями.

 «Всі мої подруги, всі молоді. У такому колективі і себе молодшою відчуваєш. Висадки ще жали разом, ох і нароблялися тяжко… А тепер зійдемося, то й поспіваємо», − починає розповідати про своє життя баба Соня. Вона найстарша, проте бігає по дворі ніби їй років на 20 менше. Тому й говоримо з нею про молодість. Розпитуємо, у що вдягалися, що їли, якими словами називали. І найголовніше – які пісні і як співали.

Просимо згадати про те, як відпочивали у часи трудоднів і ланок.

− А танці були?

− Ой, були! От колись танці славні були… Ойра – два хлопця, а дівчина посередині. Я помню мене Юра як візьме!.. – з блиском в очах згадує бабуся Галя.

«Як колись у Підвисокому був район, я була запівалою. Старі люди співали, і ми в них вчилися. Ми оце на поле йдемо – співаємо. Ідемо з поля – співаємо! От сьогодні ноччю співала, цілу ніч! А зараз не можу згадать тих пісень, що співала. Я тягнула. Колись було як заспіваю на всю Кайнару «Чи ти березо» − додає бабуся Соня і заводить:

 

«Чи ти березо в печі не була,

та й ти не горіла.

Я в печі була, ясно горіла,

свекруха лиха водой залила.

Свекруха лиха вогонь залила.

Щоб я молода не вечеряла.

Щоб я молода не вечеряла.

Без вечероньки спатоньки лягла».

 

Інші бабусі тихенько підхоплюють.

«А моя мама шила на машинку і все співала. А тоді було в мене три хлопці і я все одно співала», - додає бабуся Галя. Вона молодою лишилася без чоловіка, коли синам було 7 місяців, 5 і 7 років. Сама їх виховувала, пишається, що всі відслужили в армії. Знову просимо пригадати пісень, які співали бабусі.

«Ой за лугом зелененьким

брала вдова льон дрібненький.

Брала вона, вибирала,

брала вона, вибирала.

Тонкий голос подавала».

 

«Колись такі дзвінкі голоси були, я була ланковою і рано треба йти на роботу. Ідуть разом Домка, Ковалиха – як заспівали… Колись баба Старшиха та вся ланка. А посходился сюди на нараду, а бригадир каже: «То в Клавиній ланці співають. І на поле їздили, і в радгосп – все время співали. Тепер немає кому! Ну де ті дівчата, де ті голоси!» − запитує в нас Клавдія Іванівна.

Усі розмови бабуся Соня зводить до розповідей про її синів – Андрія і Василя. Їм вона присвятила своє життя і…вишивані рушники, якими уквітчана вся хата. Бабуся Соня показує нам свою скромну хатку, та для нас вона видається музеєм народної творчості. Ступаємо до домотканих ряднинках, заходимо в кімнату, де піраміди вишиваних подушок, а картини з фото обрамлені рушниками. У куточку фотографія чоловіка баби Соні – Купіряна. Про нього вона згадує як про людину великої доброти і самопожертви.

«Город у нас аж за селом. Я йду з хлопчиками своїми город сапаю, а норма моя лишається. Вони вдома, а мій чоловік іде прориває бураки. Ходили по нормам, проривали бураки, жали висадки. Ланка йде на ніч, а мій Купріян каже: «Ти будь вдома, я піду. Він ходив, а я лежала вдома. Воно бідне поранене в головочку, а добрий був. Він учив дітей, щоб маму розуміли, щоб допомагали», - розповідає б. Соня.

Сини бабусі Соні вже дорослі чоловіки (Василь 1956 року, а Андрій – 1955), мають своїх дітей, онуків та шанують свою маму – часто приїжджають, привозять продукти, допомагають по господарству. Бабуся Соня не втомлюється нам повторювати про її золотих синів – Андрушу (так вона називає) і Васю.

Софія Іванівна запрошує на свій день народження, яке святкуватиме 21 жовтня. Сподівається на допомогу соціальної працівниці Ліни. Ліна ж бігає навколо баби Соні як бджола, та ще й підспівує.

На прощання Софія Іванівна дає нам настанову: «Миріться, прощайте, бо сильно тяжко самому!»