«БАБА ЄЛЬКА» В КАТЕРИНІВЦІ ТА ОБОЗНІВЦІ

КАТЕРИНІВКА ТА ОБОЗНІВКА

2 квітня 2019 р. 267

2 квітня  команда «Баби Єльки» вирушила в чергову експедицію. Цього разу ми їхали за скарбами до сіл Катеринівка та Обознівка Кропивницького району.

 

Нас зустрічають «агенти» – голови місцевих ветеранських організацій Любов Майстренко та Марія Сіраченко. Марія Іванівна, знаючи специфіку проекту «Баба Єлька», відразу дарує до нашого майбутнього музею свій сімейний скарб – домотканий рушник бабусі, якому більше ста років. Він був реліквією, яку передавали з покоління у покоління, від мами Мафти рушник перейшов до сім’ї Марії Сірченко.

– Він із домотканого полотна, зробленого з конопель. Витканий узором «ялиночка». У мене багато вишивок  матері – вона була майстриня, – розповідає Марія, яка народилася на Буковині, а на Кіровоградщину переїхала у 70-х роках.

 

Бабуся Люба співає лелекам

На вулиці з красивою назвою Яблунева у Катеринівці проживає 82-річна Любов Порфирівна Сажньова. Навпроти її хати багато років розташоване гніздо з лелеками, яким, як вона нам зізналася, часто співає, сидячи на лавці біля хати.

«Оце ви покажете всьому світу, як я живу?» – посміхається Любов Порфирівна, запрошуючи до хати. Бабуся Люба народилася у селі Панчевому Новомиргородського району, з дитинства почала працювати, встигнувши закінчити лише шість класів. Далі був колгосп, робота листоношею та в місцевій лікарні. Ми слухаємо про її життя і дивуємося, як можна залишатися оптимістом, вірити, любити, так важко працюючи і практично виживаючи у повоєнні роки.

– Хотіла піти учиться, а я одна в матері була, вона мене не пускала. То я так і залишилася у колхозі. Плаття мати мені, було, шиє з довгим рукавом. А не дай Бог одрізать! «Шо, спортить матерію?» – згадує про своє молоде життя бабуся Люба.

Запитуємо в неї, як вона дівувала, бо дуже любимо слухати такі спогади.

– Клуб далеко був, але ми збираємося, бувало й танцюємо (у нас Коля  на гармошкі грав)… – починає бабуся, але від дівування переходить до практичніших речей і розповідає технологію виготовлення паливних брикетів із коров’ячого гною. «Оце таке дєцтво було», – завершує свою розповідь бабуся Люба. Тимчасом ми просимо бабусю показати фотографії зі своєї молодості – цікаво порівняти, у що вбиралися, які головні убори, яке взуття носили жителі Кропивницького району у 40-50-х роках минулого століття. 

«У мене є фотографії, у клумаку десь, – каже баба Люба, шукаючи фото. – У мене курка несеться в тій хаті, та ше й на кроваті. Нате, дівчата, дивіться клумак». Серед фотографій знаходимо рідкісні облігації 1946 року, які ще зберігає бабуся, також роздивляємося світлину із весілля кумів Сажньових 1959 року. На фото жінка зображена у восковому вінку, до якого чіплялися сережки.

– Це мій чоловік, – показує на красивого юнака на світлині. – Ми жили через річку, а він приходив і гармошкою грав навиворіт. Так і познайомилися. Ждала його три года з армії… З чоловіком разом прожили із 59 року до 94 року. Оце 20 років сама…

Пісень бабуся нам не заспівала, проте показала свої рукотвори.

– Я й кружево плела, у мене й досі є простині із кружевом, рушники ще є. Я левушниця (шульга – Ред.), навчилася плести у подруг, їх уже немає в живих. Я починала осьо звідсіля, тоді цепочку робила, тоді до цепочки… Як дочка заміж йшла, я вишила їй рушник весільний. А знаєте, як ми перемальовували рушники? Оце намочую рушник, ложу на цей, перевожу, а тоді сушу…

Зустріч в Обознівці

В Обознівці в одній хаті на нас чекає дві господині – Любов Чеботар (1953 р.н.) та Ірина Скляренко (1940 р.н.). Бабусі зустрічають нашу делегацію традиційно по-українськи – варениками в старій глиняній макітрі. Дізнаємося, що колись на сільське свято вони удвох наліпили тисячу вареників!

Любов Чеботар родом із села Шпакового Новомиргородського району. У її сім’ї було семеро дітей. Закінчила Шпаківську восьмирічку, Кіровоградський кооперативний технікум, працювала у торгівлі.

79-річна Ірина Скляренко теж розповідає про своє життя, а коли просимо заспівати, стає біля килима, який згодом стане «сценою» для всіх бабусь, які зібралися в цій хаті, щоб поспівати.

– Я співала пісню «В мене батько, як цвіт». Це моя жизнєна пісня, моя історія. Батько в мене скандаліст був, не путьовий… Гулять я не любила ходити з молоду, шила, вишивала. Я народилася у Харкові. Війна перекинула сюди. Батько був воєнний льотчик, нас евакуювали у Казахстан. Після войни мама моя приїхала в Обозновку, бо тут її мати жила. І батько приїхав. Отак всі і прижилися... – розповідає бабуся Іра, а тим часом «сцену» під килимом займає наша агентка Любов Григорівна Майстренко. Жінка за фахом журналіст, працювала у п’яти газетах, тож любить і вміє розповідати про життя, згадувати деталі. І співати…

– Мій батько, 1903 року народження, був старший за маму на 12 років. Коли він після війни прийшов додому з орденами на грудях, ішов з потяга через толоку. А там діти гуляли, а серед них мій чотирирічний братик Ваня. Малий побачив цього дядька і каже: «Боже, це ж мій папка йде. Папка мій прийшов з війни». І кинувся йому на шию. А він каже: «А де ж ти, синок, живеш?» А він: «Отам моя мама Килина». І братик привів його до нас у двір… А той чоловік так і залишився з мамою. Згодом народилася я, а в 1956 році брат Коля. Попри те, що в мого батька було багато поранень, руки перебиті, він в селі хати вкривав, мурував… Коли батько помер, я вирішила поїхати у Кривий Ріг в інтернат. Приїхала з документами до директора, пояснила, що нас багато дітей, мама не справляється, і попросилася там жити. То 10-11 клас я вчилася у Кривому Розі. Там я й почала друкуватися, навчаючись ще в 11 класі. Перша моя новела «Я люблю тебе життя», – згадує своє життя і початок творчого шляху Любов Григорівна, яка закінчивши факультет журналістики Львівського університету ім. Франка, працювала у багатьох місцевих виданнях, у тому числі і в «Молодому комунарі» – відомій на той час газеті. Нині вона восьмий рік очолює місцеву ветеранську організацію – знає про життя кожного з 252 своїх підопічних, переймається проблемами, допомагає у складних життєвих ситуаціях.

Ми прекрасно проводимо час із цією натхненною жінкою, слухаємо її вірші, дізнаємося цілу оранжарею із кімнатних квітів (64 вазони – це вам не жарти!).

«Моя мама часто співала. Чистимо буряк на полі – співає, вибираємо картошку – співає, сядемо на призьбі під старою хатою – співала… Мабуть, тому моя донька – композитор, пісні співає», – каже Любов Григорівна.

І бабуся пригадує пісню своєї мами – Килини Платної (1910 р.н.).

Ой в неділю рано-пораненьку,

Ой в неділю рано-пораненьку (2)

Виганяв син свою рідну неньку.

Іди ж, мамо, теперти від мене,(2)

Бо наїдуть гостоньки до мене.

Бо наїдуть та все ж багатії,(2)

А ти ж, мамо, в сірій свитині.

А ти ж, мамо, у сірій свитині, (2)

Буде стидно всій моїй родині.

Є у тебе, сину, друга хата, (2)

Скаже ш, сину, що я твоя пряха.

А я ж буду куделю вертіти, (2)

Твоїх діток маленьких глядіти.

Пішла мама через ліста гори, (2)

Пішла вона до донечки з горем.

А в неділю рано-пораненьку, (2)

Прийшов син проситисвою неньку.

Іди ж, мамо, тепер ти до мене, (2)

Бо померла ж дружина у мене.

Бо померла у мене дружина, (2)

Мені діток малих залишила.

Якби ж, сину, ще й хата згоріла, (2)

То я б людям тушити звеліла.

«На своє сторіччя вона ще співала»

Як багато ми хотіли в неї розпитати, притулитися, потримати за руку, почути… Ксенії Трохимівні Ількевич – 101 рік. Вона погано чує і бачить, але це не заважає їй бути життєрадісною. Посміхається щиро і тепло, від неї – як від сонця.

Ми просимо нам поспівати, але… Багато пісень загубилося в пам’яті і лишилися невиспіваними, принаймні для проекту «Баба Єлька»… Спілкуватися з бабусею Ксенею нам допомагає її донька Лідія. 

«Було їй сім год, жила їхня сім’я у селі Бровкова Новомиргородського району. У них одна коняка була і шестеро дітей. Сім’ю розкуркулили, вислали на Урал. Через дві неділі у них там померла мати… Ксеню віддали в інтернат, а потом старші сестри їх забрали… Наша мама робила секретарем прокурора, а ще працювала на заводі «Большовик» у Кіровограді. У 41-му почалася война, і вона поїхала назад у село…

«А в полі береза стояла…» – вона часто співала. Як сторіччя святкували – вона ще ой, як співала. Мама всігда заводила і виводила пісні, сильно тягнула. Бувало, ми сапаємо город, а мама співають. Вона вчила мене, як правильно начинать і тягнуть, щоб я не спішила, – за кілька хвилин  Ліда Флорінська розповідає про сто років життя своєї матері.

Ми повертаємося до міста. А в мене таке відчуття, що я досі тримаю бабусю за руку… Так тепло від неї було... І думка – «ми повинні встигнути все зібрати, записати. Бо минулого року, на своє сторіччя бабуся Ксенія ще співала…»

Вікторія Семененко

Фото Олександра Майорова і
Майкла Ендрюса