ПЕТРООСТРІВ – ДИВООСТРІВ!

Петроострів

21 березня 2020 р. 181

Ще й Явдохи не було, а у небі співають жайвори, в низинах прокидаються верболози, а в салоні редакційної автівки іноді метушиться надокучлива комашня – початок березня видався дуже теплим. Упродовж місяця ми вдруге рухаємося в напрямку межі області й Новомиргородського району із Черкащиною: 14 лютого «Баба Єлька» відвідала Коробчине, п’ятого березня – Петроострів.

 

На це мальовниче село зі щирими й гостинними людьми нас «навела» новомиргородська журналістка Олена Белінська. А організатором зустрічей із носіями старовинних пісень і цінних спогадів про минувшину – тамтешня сільська голова Тетяна Єфіменко.

Хатина дядька Дмитра

Після зустрічі і знайомства в сільраді Тетяна Єфіменко пропонує кілька варіантів руху експедиції. Першим пунктом стає обійстя Миколи Бельдіяна, її батька, що живе неподалік. На його подвір’ї – дві головні будівлі: будинок новий, цегляний, де й мешкає господар нині, і хата стара.  

– Хата ця 1927-го року, – говорить 85-річний Микола Бельдіян, який тут живе від нароження і пропрацював педагогом у місцевій школі 50 років. – Збудував її брат мого батька Дмитро. Жив він у ній, а тоді помер, і хата за заповітом    дісталася батькові. Тож тоді батьки мої тут жили, Олександр і Єлєна, Єлька.

Хата – як писанка. Зовні біленька й чепурненька, всередині ідеально чистенька зі збереженим традиційним інтер’єром: фото й ікона, обрамлені вишитими рушниками, скрині, досі робоча піч. Попри поважний вік господар дбає про хатину, в якій виріс, доглядає її як скарб. Вона і справді – скарб, чистий музей! Тут ми помітили аж чотири скрині. Чиї ж вони?  

– Оце – скриня моїх батьків, – рукою вказує на одну із них.

– Оце ж ця скриня, я втручуся трохи, – додає донька Тетяна. – Бабушка поїхала в Олександрівський район до тітки – вона там доживала. А потім в цю вона скриню склала ряднини, оце все, і передала, що в неї було, мовляв, «Оце ж тобі буде на придане».

Із часом та скриня із приданим повернулася до Петроострова в батьківську хату.

Друга скриня – історія друга.

– То ше батько як робив на пошті, – згадує Микола Бельдіян, – а тоді, як почалася війна, його забрали туди, на фронт, а то скриня була на пошті. Раніше ж посилки… (скриню використовували як сейф). А тоді вже після війни батько каже: «Заберу»…

Ще одна скриня у хаті Миколи Олександровича – його другої дружини, яка традиційно перебралася до чоловіка із приданим у ній.

Спогади про дитинство пана Миколи – суцільні страждання. Війну й горе, що вона принесла, він пам’ятає добре. Як німці вигнали із хати, як переховували чоловіків від репресій та висилки на каторжні робити до Німеччини тощо.

– Післявоєнний період теж важкий був, – каже господар, – у 47-му тоже була голодовка (Микола Олександрович не може зупинити сліз). Не було шо їсти. Був такий суровий режим. Оце ж осінню були ж такі мишоловки на полі, туди миші насіння з мишійки носили. І ми туди ходили собирали оце насіння. У нас були жорна – жорнували оце насіння, і покойна мама пекла нам такі блинці із того насіння. А навесні, коли вже появлялося листя на деревах, листя із берестків рвали… 

Від голодної смерті рятувала й річка Велика Вись, що тече в селі. Рибалили вудками із ліщини, поплавці майстрували із кукурудзиння або рогози. І тканицею – це сітка із невеликими вічками, по боках якої кріпилися держаки. У теплу пору удвох її занурювали у воду і тягли, притискаючи низ сітки до дна.

Пан Микола пригадує і розповіді свого батька про  Голодомор 32-33 років.

– Покойний батько мій їздив поїздом-товарняком зверху на вагонах і возив отакі ряднинки. Отам шо якісь, ну такі, шо потреба була. Аж у Росію він їздив і міняв на хліб. От. Тоже – сестра була в нього Люся, от, то вона померла з голоду. Так шо це був тоже страшний період у ціх роках Голодомору. Ну розказували, шо багато людей помирало з голоду, не було даже кому ховать, копать ями не кладбищах, шоб ховать. Викидали на підводу і возили туди на кладбища, а там уже, як там їх ховали, я… Ну я тоді, правда, не дуже улвєкався цим ділом, ну чув, шо батько так розказував. Як там десь ховали це зерно – викопували ями. Але ж там і шукали, там вони якимись лопатами і якимись ці красноармєйці штиками штурхали там і в соломах, і в землі, і по коморах, і так дальші. І якшо находили, то вони все забирали, а цих людей репресілували і отправляли туди, в Сібірь. Оце такі були розкази…

Незважаючи на пережите, Микола Бельдіян вважає своє життя щасливим. Адже, каже, «усе, що запланував, все збулося».

Просимо показати старі фото. На них – батькові брати й сестри, Миколині сестри й дружина. Особливе захоплення у нас викликають світлини батьків Олександра й Єльки, а також двох батькових братів у військових одностроях – фото 1914 року.     

Весела «Петрощанка»

Так називається місцевий самодіяльний вокальний гурт. Того дня він зібрався у хаті однієї з його учасниць – Ольги Неруш 1940 року народження. Нас зустрічають шестеро жінок й один чоловік, вік яких коливається від 35 до 80 років. Веселі й бадьорі, жартують, сміються, ніби їм по 16 років. Тепла й щира бесіда перетікає в пісню. Розпочинають із «Тече річечка». Потім Ольга Чорноус, Ольга Неруш та Зінаїда Прибіш затягують «По садочку я ходила». А тоді всім колективом – «Ой у полі озеречко». 

Коли ж зазвучала «Найшла чорна хмара», наш співочий експерт Світлана Буланова напружується, а після закінчення співу її обличчя осяює щастя: цю пісню своєї баби Єлі вона знала, але її текст був не повний і початок дещо відрізнявся. Тепер завдяки  «Петрощанці» цей пробіл заповнений, і ми знаємо вже кілька варіантів пісні.  

 

Найшла чорна хмара,

А за нею сива.

– Чи є така друга

Як я нещаслива? (2)*

 

Скажи мені, мати,

Де терен ламати.

Скажи, де є щастя, –

Я піду шукати. (2)*

 

– Терен зеленький

Не треба ламати,

Щастя саме прийде,

Не треба шукати. (2)*

 

– Чи ти ж мене, мати,

В куплі не купала,

Чи ти мені, мати,

Щастя не бажала? (2).

 

Не раз тебе, доню,

В куплі купувала,

Не раз лиха доля

В купіль заглядала  (2).

 

– Найшла чорна хмара,

А за нею сива.

Всім дівчатам доля,

А я нещаслива (2).

 

 

За кілька годин ми чуємо ще «Ой вишенько, черешенько», «А в полі береза», «Ой у полі криниченька»… Загалом  того дня наша скарбничка поповнилася дев’ятьма оригінальними піснями від «Петрощанки».

– Та в нас багато пісень, – каже Ольга Неруш, – та тільки позабували.

Поки жіночки намагаються пригадати старовинні перли, єдиний чоловік гурту Василь Царалунга повідав нам легенду про те, як з’явилося село Петроострів. Її розповідав його дід Григорій 1883 року народження.

– У нашому селі є одне місце, яка називається «брама». Одного разу я спитав у діда, що воно означає, звідки воно взялося. Він і розказав. Люди із Миргорода, з Полтавщини, переселялися сюди, де тепер Новомиргород. Там же стояв кавалерійський гусарський полк, який теж сюди переслали. Річка Вись слугувала кордоном із турками, поляками, татарами. Це було за часів Катерини ІІ. Полком командував Давид Звенигородський. Цариця дала йому таку вказівку, щоб він строїв крепості по Висі. Їздили вони аж до Синюхи по Висі і вібірали міста. І натрапили на стару грушу. Виміряли вони – і виявилося, що це місце – якраз середина між Новомиргородом і Новоархангельськом. Вони отдихали, припасали коні. А поля були дикі, неорані. І одного разу коні пускають, ті відійшли. Полковник посилає кучера знайти коней по сліду. Коні дійшли до прирви, найбільша по Висі. Це там, де зараз центральне кладовище в нас. Коні повернули, а там яр ше, от. І вони знов повернули попід яр. Кучер по сліду дійшов сюди, як глянув з теї гори, прірви, і побачив острів або півострів.

Звенигородський, каже легенда устами Василя Івановича, запросив заселити острів людей із Надлака, який старший за Петроострів років на 15. Мовляв, лише завдяки рибі можна гарно жити там, та ще й земля вільна та багата. Почалося заселення острова, який спочатку називався слобода Давидівка. Першим збудував хату якийсь Петро. «Куди їдеш?». «До Петра на острів». Так і утворилася теперішня назва. Із боку, де річище вужче, збудували міст із брамами, які на ніч замикали. Тож те місце, де був міст, за старою пам’яттю збереглося як «брама».   

У паузах між піснями Василь Іванович все бідкається: «Не можу я співати без гармошки!». І ось коли ми вже закінчили запис гуртового співу, він дістає зі своєї автівки інструмент і бубон. Розпочинаються танці, звучать приспівки, в тому числі авторства пана Царалунги. Згодом, вже у центрі села, ми окремо записуємо його пісні під гармошку. Ось фрагмент однієї із них:

 

А у пана кобила

Поросяток водила,

Поросятка пищать,

Вони їсти хотять.

Вони їсти похотіли,

Ізнялись та й полетіли,

Посідали на дуба,

Апельсини їдять.

Чудо-родіна моя!

  Денисівна, Хомівна
і хати-пустки

До Лізи Денисівни Люльки 1945 року народження ми їхали, щоб побачити її вишивані картини. Однак знайшли не лише ці шедеври. Бабуся родом із села Хміль Рокитнівського району (Рівненщина). На Кіровоградщину потрапила «по вербовці» – в часи її молодості на степову Україну запрошували працювати із Західної. Тож і привезла із собою пісні, які співала її мама. А от манера вишивки – її власна. На стінах у хатинці десятки вишиваних картин на біблійні мотиви, а ще – чарівні птахи і квіти. Чимало цих творів вона подарувала.

– Я дуже люблю природу, – пояснює зміст своїх творів бабуся. – Так, шо побачила, придумала – і то воно якось, я знаю… Вишивала так: шо з пам’яті, що там… там квіточку, там листочка – шо я його скомбінірувала – і получається таке.

І співати, і вишивати її навчила мама – Антоніна Семенівна Ковалевич (1922 – 2010 рр.).

– Та вона багато знала. Знаю, зимою вона сидить при каганці і вишиває, співає, а я слухаю...

А ми послухали таку пісню, що проймає до сліз:

 

Запалила, закурила

Сирими дровами.

Горіть, горіть, сирі дрова,

Бо заллю сльозами (2).

Горіть, горіть, сирі дрова,

Бо заллю сльозами.

Лежить милий, лежить любий,

З чорними бровами (2).

Устань, милий, устань, любий,

Годі тобі спати,

Стоять воли у загоні,

Пора напувати (2).

* (Із повним текстом пісні можна ознайомитися на сайті проєкту «Баба Єлька»)

Клавдія Хомівна Заєць 1939 року народження теж знана вишивальниця. Вона все ховається від наших камер, мовляв, «стара, негарна…». Хоча даремно – їй не даси вісімдесят.

Нелегка доля їй випала. Мама померла, коли Клаві ще й року не виповнилося.

– Батько остався сам, – згадує бабуся ті часи. – Кого не возьме, а нас тройко (дітей ), кого не возьме.. Він нужен (жінці), а нас... Ну кому треба чужі діти?! Спасіба йому, хто йому шо не казав, а він говорив: «Я буду пропадать, ну дітей нікому не оддам. Нехай вони коло мене пропадають... Тяжко трудився на наш кусочок хліба, ох, пережив він із нами, та й пішов рано, молодим.

Під розповідь про своє нерадісне дитинство переглядаємо старі фото, розглядаємо вишивку. Бачачи в наших очах захват, бабуся Клава дарує нам вишиту нею наволочку... 

За традицією не можемо проїхати чи пройти повз кинуті хати. На вулиці, де значна частина – пустки, керівниця громади Тетяна Миколаївна знайомить із унікальною хатою-мазанкою, що досі стоїть під очеретяною стріхою. Поруч із нею – добротний цегляний будинок.

– Кажуть, колись стріха була солом’яною, – говорить пані Тетяна. – Коли вона згнила, замінили на очерет. Зараз господарі рідко відвідують цю свою дачу. Але прекрасно, що стареньку хату бережуть, доглядають як можуть.  

Це, мабуть, уперше, коли голова сільради настільки зацікавлена у роботі «Баби Єльки» в селі. Тетяна Єфіменко (Бельдіян) на 100% відчула ідею нашого проєкту, була нашим гідом, консультантом, поводирем протягом усього дня, перед тим обійшовши і обдзвонивши все село, проаналізувавши кожну вулицю і кожну хату, щиро намагаючись дати нам по максимуму інформації, жодним чином не втручаючись в роботу.

Завдяки їй ми не витрачали час на «намацування» респондентів, а кожне наше знайомство і кожен візит був потраплянням у «яблучко».

У Петроострові поки що немає музейної кімнати, але після нашого візиту, ми впевнені, вона з’явиться. Бо зберігати є кому і є що.