ЕКСПЕДИЦІЯ У СЕЛО ГОЛИКОВЕ: «РЯБА КАРТОПЛЯ», ДВА КОЖУХИ І ШЕВЧЕНКО НА СТІНІ ТА В СЕРЦІ

ГОЛИКОВЕ

8 липня 2020 р. 40

ЕКСПЕДИЦІЯ У СЕЛО ГОЛИКОВЕ: «РЯБА КАРТОПЛЯ», ДВА КОЖУХИ І ШЕВЧЕНКО НА СТІНІ ТА В СЕРЦІ

  • Друк 
  • E-mail

КАТЕГОРІЯ: БАБА ЄЛЬКА

Опубліковано: Середа, 08 липня 2020, 11:25

Автор: Інна Тільнова

Інна Тільнова
Автор: Інна Тільнова

 

Це був наш серйозний намір: виїхати в експедицію на світанку. І ми не пошкодували, адже по дорозі з Кропивницького насолоджувалися незбагненною красою, раз по раз зупиняючись, щоб сфотографувати мить то біля івангородського ставу, то над полями із тугими соняшниками. Чи то промені сонця, що ледь піднялося над горизонтом, мають магічні властивості, чи то ми так любимо те, що робимо, та 26 червня 2020 року була одна з найщасливіших експедицій, наповнена прекрасними знайомствами, знахідками, звуками, запахами і смаками Кіровоградщини.

 

О шостій ранку ми в’їхали у село, до якого нас запросив пан Володимир Шабанов – у минулому житель столиці, а сьогодні – справжній голиківчанин.

«Якби мені десять років тому хтось сказав, що я житиму в селі, триматиму корів і кіз і тут у мене народиться ще троє синів і донька, я б щиро розсміявся», – розповідає Володимир. Але доля склалася так, що гостюючи у друзів, які жили в селі, Володимир з дружиною вирішили, що тут їхній сім’ї буде комфортніше, ніж у Києві. Старший син залишився в мегаполісі, молодші діти ходять до школи тут, в Голиковому і Олександрівці.

У супроводі найрізноманітніших звуків села – солов’їв, півнів, мукання і мекання – ми йшли до обійстя Шабанових. Володимир серйозно підготувався до нашого приїзду. Крім того, що особисто обійшов і «промоніторив» усіх старожилів, домовившись про зустрічі та інтерв’ю, він підготував для нас сюрприз – візит до старезної хатини, якій майже сто років. Отож першою, кого ми відвідали в Голиковому, була «брошенка». Так наш агент називає хатиночку в заростях дикого винограду, розташовану на території його обійстя. Побудована приблизно в 30-х роках, свідок Другої світової, нині вона доживає свої останні дні, врісши в землю по самі вікна-очі.

Ця хаточка погодилася віддати нам свої скарби: решета, дві дерев’яні довбанки, глечик та ікону кінця ХІХ - поч. ХХ століття. А ще залишила в наших душах спогади про тихий смуток і невідворотність буття.

Олена Щирбул: мама нас виховувала піснями

76-річна Олена Григорівна Щирбул понад 40 років пропрацювала вчителькою початкових класів, випустила 11 випусків. До нашого приїзду вона готувалася теж по-вчительськи, занотувавши усе, що нас цікавить: тексти пісень, кулінарні рецепти, назви страв, приправ, опис одягу та рушників і узорів, законспектувала правила дитячих ігор, пригадала розповіді свого діда Адама про розкуркулення та Голодомор... Мама пані Олени Марія (1915 – 1989 рр.) єдина з 10 дітей у сім’ї вивчилися на вчительку, але працювати за фахом не змогла: батько Адам Шостак (поручик царської армії, 1880 – 1966 рр.) не дозволив вступати у комсомол, після такого дорога до вчителювання для Марії була закрита. Тому й пропрацювала десятки років у колгоспі дояркою.

Від неї пані Олена перейняла любов до вишивки, до української пісні та традиційної кулінарії. Саме з її уст ми вперше почули цікавий рецепт «рябої картоплі» – картоплі з маком та вишневою підливою, цю страву вона куштувала у подруги, сім’я якої бідно жила і не могла собі дозволити м'ясо чи навіть сало.

А ось рецепт пшоняних млинців подаємо цитатою, щоб дати змогу відчути колорит тих часів:

«Було мама каже: «Лєна, вставай, поможеш мені млинці пекти». Ну це ж мнять їх нада. Вона замочує пшоно звечора, … сідаю я на долівку, ложу макітерку, беру заминачку. Прийде попробує: ага, вже. Забрала те пшоно, промила на сито, та водичка збігла, знов висипає в макітерку. І так тру-тру, поки воно все потреться. Що лишається тільки або кукіль і непотовчене просо. А тоді вона  як є яєчко, то вбиває яєчко, розколотить все, посолить. І пекла у печі. Зверху челюсть його піджарювала, а зі споду жар. Так на припічок виложе, тоді шкварочку покладе, загортає конвертиком і в макітерку, і в макітерку. Уже батько приходить з наряду і оце виймає і до супу це ж такі млинці».

Після таких смачних спогадів ми вирушили… на екскурсію городом бабусі Олени. Нас зацікавила спеція під назвою «канупер», яку серед інших згадала Олена Григорівна («Приправи на городі були: петрушка, кріп, канупер, ганус, чорнушка, гірчиця. Петрушка – до супів, кріп – до борщів, канупер – до компоту, ганус – до тіста. А гірчиця використовувалася до кваснини», – ось так вчила її мама). Ми знайшли той канупер серед розмаїття городини, і до наших перших вражень від Голикового додалося ще одне: приємний аромат не то м’яти, не то лимону.

А після городу, позаглядавши у всі шпаринки («А як оце називається? А покажіть скриню! Ой, які глечики!»), ми отримали від пані Олени неймовірний подарунок: кожух її свекрухи. Правда, бабуся Олена назвала його «шкуркою» (бо це і справді так – зберіглася лише верхня частина, саме шкіра, проте за цією частиною можна простежити крій і навіть розгледіти декоративні строчки на манжетах).

 

«Усе народне було, а не так, як тепер»

Ми всідаємося на теплому шпориші посеред двору Надії Довгої. Дивимося на бабуньок знизу вгору, дивуючись, як стильно і органічно вони виглядають на фоні білої хати з синьою оздобою.

«Бабуся Галя, був у Голиковому голод?» – запитуємо бабусю, вбрану в синю хусточку в білий горошок і червоне плаття в такий самий горошок.

– Ну аякже! – відповідає Галина Максименко 1947 р.н., наче по-іншому бути не могло.

– А в нас не було. І в 47-му році не було, з усіх областей люди приїжджали, їм допомагали і щось там давали їсти, – доповнює розмову Надя Довга, яка родом із містечка Степань, що на Рівненщині. У Голикове вона переїхала у 1961 році, але зберегла спогади про свою батьківщину до сьогодні.

– А голод тут був, – продовжує бабця Галина. – Мати казала, навіть з печі вигортали усе на світі. Не сховаєш нічого, хіба що закопаєш у землю. І була дівчинка Галя у одного чоловіка, він жив отамого де Рудьове поле. І пішла десь чи до тітки, чи куди. Ішла додому, і він її взяв і порубав, поскладав і посолив на їжу.

Оскільки на Рівненщину радянська влада прийшла пізніше, ніж на територію центральної України, дитинство бабусі Надії було більш наповнене давнішими українськими традиціями, не винищеними стандартними сільськими клубами і духовими оркестрами. Вона пригадала жнивні пісні, веснянки, купальські, різдвяні ворожіння. Уявіть, у часи її дитинства (а це 40-ті роки) ще було прийнято шукати квітку папороті!

«Ми вже такі величенькі ішли в ліс і шукали ту папороть. Опівночі… Далеко було, а ходили. – А для чого ви її шукали? – Ну як для чого? Вона приносила щастя!»

У домашньому архіві бабусі Надії ми побачили цікавезну весільну світлину: дві майже однаково вбрані дівчини у керсетах і височенних вінках. Це сестра нашої співрозмовниці з подругою на її весіллі. Книгу про свою рідну Степань Надія Довга береже як Біблію: на її сторінках розміщені світлини її родичів. Навіть подушки вишиті не «нашим» хрестиком…

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Бабусина сорочка і мамина трагедія

Пів години розмови з подружжям Малишків стали дуже цінними для нашого проєкту. Ми ще раз зафіксували факти, що свідчать про трагедію українців. Про сталінський терор, про дискримінацію селян, які без паспортів не мали права виїхати з села, про Голодомор, який нищив українське і українців тихою косою.

– А як вас звати?

– Звуть Перервуть, фамілія – Лупня, – сміявся з нас Микола Іванович Малишко. Ми всідаємося в хаті, бабуся Віра ставить на стіл букет із щойно зрізаними трояндами. Вони пахнуть, і нам хочеться подовше тут залишитися, та подружжя Малишків поспішає у справах, тому перше, про що ми запитуємо, – це одяг. Хвилина – Віра Петрівна виносить нам сорочку-куцик, яку вишивала ще її бабуся Зінаїда орієнтовно 1880 року народження. Тут все, що притаманне Кіровоградщині: крій, червоно-чорний хрестик, «букети». Сорочка родом із села Шпакове (Новомиргородський район) – звідти родом Віра Малишко. За родинними переказами, колись щоб врятувати родину, дід  перевіз усіх членів із Шпакового до тодішнього Кіровограда. Там працюючи на конях, отримував пайок, також вижити допомагало… зіпсоване тісто, яке він підбирав на смітнику. Потім, коли голод відступив, родина знову переїхала у Шпакове. Сільським дітям було важко отримати вищу освіту, тому за допомогою родичів Віру влаштували в інтернат. Та Вірина бабця намовила дівчинку… втекти звідти і залишитися в селі.

«Тоді ж із села нікого не приймали, щоб хтось десь поступив, паспортів не було. Я вчилась дуже харашо, а ми ж своєю бабкою договорилися: не дай Бог. І вона мені сказала: утічеш ти звідтіля. Поїхала я і забрала документи. І осталася в селі, і 20 год доїла корови», – розповідає пані Віра.

Історія життя Миколи Івановича не менш драматична. Він рано залишився напівсиротою – батька «засудив Сталін», через рік після цього мама померла прямо в полі, на буряках. 

«За що засудили? А тоді не розбирали за що. Тройка приїхала, забрала ноччю та й усьо. Це був десь 45-46 рік, він робив головою колгоспу після війни, а там пропало 15 кілограмів картошки. І п’ять лєт, пішов білі ведмеді пасти. А ми осталися усімох. Сім мужиків і одна дівчинка. Вперед померла сестра Галя. А мамка пожила трохи і померла у 47-ім. І оце ми самі осталися вшістьох», – пригадує дід Микола. А далі – моторошна історія про те, як хлопці самі хоронили свою маму, везучи її тіло волами на цвинтар. (У домашньому архіві навіть збереглося фото цієї процесії…). Дитинство Миколи важко назвати дитинством – збирав колоски, з 10 років працював на тракторі («сутки сидів на желізякі»). У 49-му повернувся батько, згодом сини роз’їхалися хто куди…

«Люблю своїх дітей і Шевченка»

Коронавірус відправив на канікули до 69-річної Надії Стороженко семеро онуків. З усіма ними вона давала собі раду як справжня українська традиційна бабуся: енергійна, невтомна, молода душею. Онуків забрали, приїхала «Баба Єлька», яка теж захотіла уваги. З перших хвилин нашої розмови виявилося, що в пані Надії бережеться чимало скарбів (принаймні для нас це скарби). Перший – вишитий портрет Шевченка. Ніби й нічого екстраординарного, та нас підкорило пояснення пані Надії, чому саме його вона вирішила вишити.

 

«Бо я його люблю. Я з маленького, оце сиджу на лежанці, мамка засвітить каганець і читає мені і братові «Кобзаря». І вона нас змалечку вивчила: і мені, і братові привила любов до нього. І оце якщо п’єса, я все кидаю і біжу слухати, бо це Шевченко. І читаю, і діти мої читають «Кобзаря».

Другий скарб – це вишита сорочка, в якій у 1948 році одружувався її батько Григорій Підлубний (1925 р.н.).

Третій – скарб, який став експонатом нашої етнолабораторії – це кожух, в якому ходила тітка пані Надії Ольга Підлубна 1927 р.н., рудий, із смушевими вставками, красивенного покрою…

Четвертий скарб – це маленькі ночовки з липи, в яких купали чоловіка бабусі Наді… Їх бабуся Надя не віддала до музею, та ми не засмутилися, адже дуже часто візит членів проєкту дає початок створенню власного сімейного музею...

 

Монолог, вартий документального фільму

Зустріч із Ніною Василівною Яровою запам’ятається нам її натхненним і надзвичайно щирим монологом. У ньому – весь біль, уся історія України крізь призму історії однієї великої родини. Упевнені, що її монолог вартий окремого документального фільму

«Діда мого називали «куркулем», бо він мав свою машину-молотарку, корову, коні, а тракторів тоді ж не було, люди трудилися. У мого діда була дуже велика сім’я. Як прийшла колективізація у 30-му році, він не хотів іти в колгосп, бо боявся – як це землю кидати? Мати казала: ми не знали, як це виспатися і наїстися. Ніч приходить – жнуть, косять, в’яжуть… А дітей багато, треба їсти наварити. Це ж не так, як зараз: пішов у  магазин та й купив. Моя мати кожен день пекла хліб, мололи жорнами, руками крутили, засипали… Бігаємо голодні, забігли в хату, взяли шматок хліба та й гай надвір. А нас десятеро, узуться нема в що, нема в чому надвір вийти. Оце таке життя в нас було. Дуже важкі года були. А голодні були… А празник як прийде – батько наріже сало, а ми його їмо, бо ж ніколи не бачили. Бо ж і м’ясо треба здать, і молоко, і яїчка, оце таке було правітєльство. Такі года важкі були… 

А вошей! Сидять коло кожної хати і боють воші. У третій клас я ходила, мене обстригли наголо, як макогінчик. Мама в нас трудяща, робила, але ж вона бідна, заневолена. Яка та жінка-мучениця! Оце в печі отакі казани, оце ж звари на десять душ їсти. І це тільки те й робиш, що в піч та з печі. А война, а голод!

Оце йде Денікін, а оце тобі Петлюра. Хай Бог милує і заступа…

А з сіл не випускали людей, нарождаємость була, а паспортів не давали. А у війну мій батько розказував, оце ми вижили, бо в нас корівка була. Я весь час колоски збирали – я ні кіна не знала, ні радіо, ні телевізора. Ох, не дай Боже… Але люди були веселі. Співааають! Ідуть співають такі пісні українські.

А тепер наче розвиднилося, то воюють. …

Хліб є, до хліба є. Аби тільки мир був…»

Ми поверталися до Кропивницького з відчуттям переповненості. Природа і люди навколо ніби шепотіли: дивись, це твоя земля – красива і вільна, щаслива й нещасна (бо все ж тут більше вмирають, ніж народжуються). Її варто берегти, про неї варто дізнаватися. Її варто любити!

Інна Тільнова, фото Олександра Майорова