ЕКСПЕДИЦІЯ 43-ТЯ. НА ПЕТРОКОРБІВКУ ЧЕРЕЗ ВЕРБЛЮЖКУ

ПЕТРОКОРБІВКА ТА ВЕРБЛЮЖКА

13 серпня 2020 р. 142

Спекотний кінець липня. Автівка із учасниками проєкту «Баба Єлька» знову мчить безкраїми степами Новгородківщини. Цього разу ми вдруге завітаємо до Верблюжки, вперше – до Петрокорбівки.  Як і тоді, подорож розпочалася із дому художниці Лариси Зоріної в Новгородці. І цього разу на нас очікувала приємна несподіванка. Саме того дня у Лариси і мами гостював її брат Олександр Босий – відомий науковець-етнограф. Зрозуміло, що ми не змогли не скористатися нагодою запросити його поїхати із нами.  

 

У Верблюжці нас цікавлять двоє людей, з якими не вдалося поспілкуватися у червні. Перший – Григорій Андрійович Павленко 1934 року народження – місцева легенда. Багаторічний вчитель музики, керівник верблюзького пісенного колективу «Дивограй», в діяльності якого бере участь і досі, незважаючи на поважний вік. «Дуже добра і порядна людина», – не раз ми чули про нього від земляків. Григорій Андрійович, як сам каже, полюбив пісню з колиски. Його мама Мотря Григорівна Кузьменко 1911 р.н. була виводчиця.

– А чого так... Мені подобалося, як моя мама співала. Раніше гуляли весілля, проводи в армію, іменини – все, що не проводилося, великими сім’ями... Багато людей було – одна виводила. А решта всі – вторили.

Неабияку роль у цьому відіграла домашня піч.

– А як же ми жили. Де ми спали? На печі. Оце піч мама протопила, залазимо на піч усі, мама – од комина, ми – рядом, я і два брати. Мама заводе пісню, співаємо удвох – вона і я. І оце, можливо, мені передалась любов до пісні.... А з четвертого класу, коли вже батько приїхав із Германії і привіз акордеон, то я його схватив обома руками і за три дні вже пісні співав під нього... Мама, було, маже сарай або хату. А я ходю: «Мамо! Ти мені співай пісні!». А тоді я ходю підбираю (мелодію)...

Отак малий Гриша удвох із однокласником Миколою, якому батько теж привіз із Німеччини трофейних акордеон, стали головними музиками на кутку. На вигоні, бувало, грали до опівночі, а то й довше.

Андрійович розтягує міхи баяна – і лунає пісня...

Весілля без короваю

93-річна Марія Ященко живе на околиці Верблюжки у надзвичайно мальовничому місці: крайня хата спиною стоїть до річки, ліворуч від неї ростуть хащі, в одному місці видніються берези. До них, до слова, бабуся щоранку прогулюється із ціпком – робить зарядку. Ще й на городі порається. 

Гостей Марія Петрівна зустрічає на порозі. Проходимо до великої кімнати, господиня сідає на металеве ліжко із витіюватими бильцями, яке нині вже майже не зустрінеш, хіба що саме у таких хатах.

Уже в перших фразах її розповіді про дитинство Марія згадує Голодомор.    

– Оце дитинство все проходило те, шак ми їли із землі. Ото виросте бур’ян, насушать нам, раньше старі хати були такі, плитки були в калідорах і там – кабиці називались. Насушать нам того листя, баба нам молоте, пече нам такі ляпушки. Збирали все ото, де лобода, де лобода, саме цим питалися... Це началась голодовка. А тоді вже було таке врем’я, що не було де чого взять. Уже мої батьки ходять десь шукають по степу. Я колективізацію не знаю, ну тоді сіяли по степах, шо вже там можна було шось під скиртою намолотить. Вони намолотять того зернечка, принесуть, ступи раньше були, не знаєте ви ступ. І бабуся нам такі ляпушки спече, і ото ми тим пользувалися.

А вже люди... Голод був... Уже люди мруть. А моя бабуся, мого тата мати, спекла оці ляпушечки, маторженики називаються. І каже: дітки, понесіть бабусі, через дві хати вона живе. Ми ж ті оладочки взяли та й понесли тій бабусі. А та бабуся лежить серед долу геть негодна та каже: «Дітки, з’їжте самі, я вже їсти його не буду». А ми ж ті маторженики в руках несемо своїй бабусі.

А бабуся каже: «Мої діти, ну поїжте самі, а ті, що я спекла, я буду тим ділить, бо й ті ж їстки хотять». А ті тоже з батьками теж ідуть шукать собі їсти.

А тоді на другий день бабуся нам каже: «Дітки, нема вже нашої сусідки». «А де ж вона?» «Та вона вже померла». А в цієї бабусі був чоловік, пішов він на заробітки. Не на заробітки, а десь шось якась тряпка була в бабусі і вона хотіла, щоб він виміняв харчі. А він пішов, на дорозі помер...

Навіть згадуючи своє весілля із Степаном Панасовичем, що щойно повернувся із війни, тему голоду бабуся Марія не може оминути.

– Яке було весілля? А тут якраз у 47-м годі друга голодовка началась. Ну ця голодовка, я вам скажу, вона не така страшна була... Ми познакомились, год прогуляли із 46-го года до 47-го.

Щоб пошити плаття, батько продав телицю на ярмарку у сусідньому Спасовому і купив тканини у смужку. Весілля на гОрі – так називає Марія свою «свайбу».  Бо навіть коровай не змогли спекти – не було із чого! Стіл був відповідний: варені капуста, картопля, огірки, кури зварили, компот із дички та цукрового буряка замість цукру.    

– А вінок у вас був?

– Віночок у мене був, тільки який віночок. Не той, шо мені хотілося. Мені хотілося красівий вінок, білий. А мені принесла одна сусідка якийсь такий старенький віночок, наділи його на голову, а фату зробили з марлії.

– А з чого він був зроблений?

– Ну як віночок, із воску. Ну цвіточків там мало було. Ото таке моє весілля, діти, було...

Смакота, музей і пісні Петрокорбівки

Відвідини цього села розпочалися із місцевого історичного музею. У його будівлі на нас вже чекають чотири жінки: директорка музею на громадських засадах, історик, заслужений вчитель України Марія Буйваленко, директорка Будинку культури, засновниця жіночого фольклорного колективу «Чарівниці» Тетяна Гончаренко, учасниця цього колективу Варвара Дорошенко та сільський голова Зоя Шепеленко. Марія Василівна, до речі, зараз не живе у Петрокорбівці, але приїхала спеціально до нашого візиту.

– Люди будувалися – Спасове, Дубівка (сусідні села – Ред.), Петрокорбівка – і всі старі меблі просто викидали, – розповідає вона про історію музею. – Нам колгосп давав автобус, і ми їздили – попід хатами збирали оце все. Все, що можна було зібрати, що було старовинне.

Ідея музею належить колишньому директору школи Павлу Дорошенку, покійному чоловікові згаданої Варвари Демидівни. І саме завдяки його наполегливості й старанням він і відкрився 1986 року. Звісно, не без допомоги педколективу й односельців.   

Марія Буйваленко розповіла легенду про створення села і його назву. Петрокорбівка заснована на місці козацького зимівника. Поселився тут козак Корба. І було в нього три сини: Микола, Петро й Олексій.

– От він їх оженив і поселив навколо себе, – переказує директорка музею. – Там – Олексіївка, немає вже того села, там – Корбомиколаївка, а тут – Петрокорбівка, де оселився старший син Петро.

На ці землі за царських часів, каже директорка, переселяли людей з інших країв. Наприклад, у Корбомиколаївці досі є куток Київка – там жили малоземельні переселенці із Київської губернії. До слова, й сама Марія Василівна з родини переселених сюди 1945 року польських лемків.  

Ми переходимо до місцевого Будинку культури, де на нас чекає справжній сюрприз. Варвара Дорошенко 1928 р.н. – майстриня кулінарії. Рідко яке свято у селі обходиться без її участі. Крім того, вона співає у «Чарівницях» і бере активну участь у громадському житті Петрокорбівки. І це при її то роках!

На столах уже стоять наїдки, а Варвара Демидівна розповідає їхні рецепти. Основна страва на столі – ковбаса із пшоняно-м’ясною начинкою.

– Свинячу кишку з товстого кишківника добре вимити кип’ячою водою, – розповідає майстриня.  – Приготувати фарш із зажаркою. Відварити пшоно до готовності. Зажарка: жирне м’ясо піджарене до готовності, цибуля піджарена. Добавити сиру картошку, натерту на крупній тертці, і добавити до основної зажарки. Все разом піджарити недовго і перемішати із пшоняною кашою і додати приправи. Начинили кишку, зав’язали. Піджарити на сковороді або в духовці до готовності.

Перед пригощанням розпитуємо і про вареники із солоним сиром, що також на столі. Робить вона їх так.

Взяти 50 гр холодної кип’яченої води, 2 яйця, сіль, борошно. Місити твердо і довго, аж поки не буде на тісті пузирків (360-400 разів) і щоб тісто тяглося. Потім тісто розкачати качалкою дуже тонко і ліпити вареники. Вкинути у киплячу воду, швидко вийняти і охолодити, заправити маслом. Подавати зі  сметаною.

Після «хліба» нам влаштовують «видовище». Варвара Демидівна приєднується до Тетяни Василівни й Марії Василівни для співу...

Жінки співають натхненно. Одну пісню, другу, третю.... Кілька із них записуємо до нашої скарбнички. Ось одна із них, лемківська. 

 

Ой там долов на долині (2 р.)

Чорний голуб, чорний (2 р.)

Воду пиє, воду пиє.

 

Пиє, пиє в велькім жалю, (2 р.)

Же має миленьку (2 р.)

В чужім краю, в чужім краю.

 

Хто єй видів на мій повіст, (2 р.)

Най моє серденько (2 р.)

Розвелелит, розвеселит. 

 

Я єй видів за потичком, (2 р.)

Жава травку, жава (2 р.)

Правом ручком, правом ручком.

 

Жава, жава і нажава, (2 р.)

І на миленького (2 р.)

Завовава, завовава.

 

Мивий, мивий, стам то странний  (2 р.)

Двигай подже, подже  (2 р.)

В’язку трави, в’язку трави.

 

Баба Мотря. Фільм про молоко

Із Петрокорбівки ми повертаємося... у Верблюжку. Тут на нас чекає зустріч із уже знайомою Наталією Терещенко – ми домовилися, що вона на відеокамеру покаже весь процес того самого зливаного молока, про яке ми дізналися минулих відвідин. А поки до вечірнього доїння є час, Лариса Зоріна з Олександром Босим запрошують експедицію до їхньої родички, яка може багато чого розказати про давнину. І вони не помилилися.

– Я Мотря Сидорівна Кушнір, – дєвіча моя фамілія Троян, сорок першого року я, – представляється бабуся, сидячи на лавці під своєю хатою. – Дуже була велика сім’я – тринадцять дітей родилося в сім’ї. 

Гомонимо про те, про се... Хто ми, що ми робимо, чого приїхали. Лариса Зоріна просить показати вишивані речі, а баба Мотя каже: шукай отам-то і там... у хаті нічого не знаходимо.

– А на горищі, може, щось лежить?

– То лізьте!

Ліземо. Купа клунків. Витрушуємо із них купу речей, перебираємо. І в одному із пакетів знаходимо два рушники. Не в дуже гарному стані, ще й... мокрі. Треба ж такому статися, що саме над цією торбою тріснула покрівля і, вочевидь, дощ попсував нашу знахідку. Вишивала їх, дізнаємося, мама Мотрі Євфросинія Арсентіївна Троян (1896 р.н.) на початку ХХ ст.      

Поки рушники сушаться, бабуся пригадує своє тяжке дитинство, юність. Як гралися у цурки, як танці танцювали на вигоні: «Польку, гопак, кроков’як». Заміж вийшла за кореспондента Федора Кушніра із «Новгородківських вістей», який приїхав робити репортаж про місцеве господарство.

Розпитуємо у неї про дитячі роки. Тема вертає на немовлят, як їх купали, оберігали від поганого ока.

– А що кидали в купіль немовлятам?

– Чепчик, любисток і шось іше третє...

– Чорнобривці?

– От не помню, я знаю що оце любисток і цей..

– Череду?

– Да! А череда, шоб не було ніяких вавок. Це, казали, лєчебна, череда.

– А любисток для чого?

– Шоб хлопці любили і дівчата любили. А чепчик, щоб Бог охраняв.

– А коли дитинку купали, міряли її?

– Да.

– А як?

– А як. Осьо лікоть і колінце (показує, як їх зводили).

– А навіщо?

– А вдруг звихнули дитину – шоб ставало все на мєсто.

– І це помагало?

– Канєшно! Дитина ж мала, а нас же багато – тягаємо (її). Воно звихнулося, кричить, дитина синіє, і не знають чого. Покупали, розпарили дитину, поміряли – і все стало на мєсто.

А коли дитину зурочували, продовжує бабуся Мотря, то її спльовували.

– З лобика... Ну це ж вєра, вєра – це ж большоє дєло!

– А як саме ту порчу знімали?

– З лобика спльовували. Я помню, оце ж мати показувала мені. Оце покупали дитину, а тоді з лобика так язиком злизували – тьху, тьху, тьху (показує і спльовує набік).

– Приказували щось при цьому?

– Не знаю оце, шо приказували. Знаю, шо оце три рази. Три рази плюнув і три рази оце язиком. І дитина засинала як...

І тут слово бере Олександр Босий, який звертає нашу увагу на унікальність знайдених рушників. За видом – кілкові, тобто  висіли на кілку між вікнами, прикрашаючи хату.

– Є про що поговорити, – каже науковець. – Орнамент – рідкісної композиції. Це дуже архаїчна конструкція.

Він все більше й більше заглиблюється у незвідані нами світи символіки рушника й світогляду українців – і ми, роззявивши роти, вислуховуємо цілу лекцію і ще сильніше тішимося знайденим скарбом. Тим більше – нам його подарували! Через брак газетної площі переповісти слова Олександра не маємо змоги, але всі охочі можуть ознайомитися із нею на сторінках проєкту «Баба Єлька» у Facebook і Youtube. 

 

Вже вечір вечоріє... Нам час до Наталі на зливане молоко. Її ми застаємо саме перед доїнням. Зрозуміло, що зафільмувати за вечір весь процес вигоотовлення страви, що готується упродовж тривалого часу, – неможливо. Тож Наталя Вікторівна приготувала всі інгредієнти заздалегідь, щоб в «кіно» весь процес виглядав у хронологічному порядку.

– Щойно здоєне свіже парне молоко наливаємо у чугунну або керамічну посудину, наприклад, казан, – розповідає вона у літній кухні, де все відбувається. – Потім упродовж чотирьох-п’яти годин його треба томити на малесенькому вогні, а можна й у духовці, – щоб воно прялося. Ми отримали пряжене молоко, з якого випарувалася вода, а залишилися вітаміни й жири. Із приблизно п’яти літрів повинна залишитися половина або ж три літри – до такого об’єму треба упарити. Воно матиме вигляд такого коричневого молока із особливим смаком.

Наталія Терещенко зауважує, що страву можна готувати, заливши коричневе пряжене молоко у велику посудину, але краще його розлити по менш об’ємних, наприклад, півлітрових баночках, горнятках, навіть чашках. Адже якщо пряжене молоко буде у великому посуді, то під час відбирання зливаного чашкою чи ополоником усю масу переколотиш і продукт буде вже не такий…

– Його треба розлить по оцих порційних посудинах, причому – трохи більше половини – на палець-два, продовжує Наталя. – Потім це молоко… Якщо ви його звечора спарили і у вас не було сили продовжити приготування і у вас воно захололо – можете й холодне порозливать. Тоді його треба поставить у гаряченьку воду – як водяна баня, як пастеризація. Коли воно нагріється, на ньому знову оці кірочки, шкурочка, які були всередині, – її треба розділить у кожну посудину, того шо це – смаколики. А така шкурочка нова, під яку ми будемо запускать заправку, вона підійде тоді, коли оце молоко буде стоять у гарячій воді. Тоді на ньому з’явиться шкірочка. Далі. Ви його нагріли – воно добре тепле, до сорока градусів, – не більше. От тепер ми його запускаємо. Для цього беремо свіже парне молоко… Якщо ми у літрову банку налили шістсот грам пряженого молока, то вся заправка буде чотириста грамів. Заправка: приблизно стакан молока, а все остальне буде складать сметана, вершки і кисломолочний сир, які розколотили. І, відгорнувши шкурку на пряженому молоці, цю заправку вливаємо в нього, щоб шкурка випливла наверх. Оце ми, називається, запустили. При цьому не бовтаємо, нічого. І кришечкою (капроновою – БЄ) щільно не закриваємо, прикриваємо або накриваємо перевернутою, тоді воно не спарюється. Шкірочка закрила – ставимо його в тепло. Якщо є плитка – на плитку, немає – поставить у каструлю із теплою, добре теплою водою. Якщо йому буде тепло – воно швиденько звернеться і буде якісне, не перекисле. Процес приготування-скисання займає шість-сім годин – не більше. Тоді його, коли вже дивишся, ага – кусочками взялося, – хилитнув, воно ж видно в банці, що звернулось, треба поставить у холод: охолодити у холодній воді і поставить у холодильник. Зливане молоко – готове! Більше двох діб тримати у холодильнику не варто – перекисне.

Завершується наш експедиційний день ще однією дегустацією. Їдемо додому. В  багажнику авто – рушники і ряднина від баби Мотрі, в записах – пісні, а в душах – лоскотливе відчуття ейфорії.

Фото автора