ЕКСПЕДИЦІЯ У СУМНИЙ І ВЕСЕЛИЙ КУТ

ВЕСЕЛИЙ КУТ

4 листопада 2020 р. 149

До Веселого Кута, що в Знам’янському районі, ми підбиралися через Цибулеве, адже в цьому селі живе наш агент – Василь Іванович Шевела, родом із Веселого Кута. Та перед тим ми заглянули у гості до жительки Цибулевого Валентини Шульгиної, яка запросила показати старовинні меблі, зроблені її дідом на початку ХХ століття.

 

Обійстя Валентини Дмитрівни варте окремого опису, а в хаті, здається, немає жодного куточка, який не був би «творчо осмисленим». Картина зі... старого покривала, полотно невідомого художника, подароване сто років тому дідові, швейна машинка бабусі, дерев’яне крісло, стіл, ліжко, змайстровані дідусем, бабусина вікона... Валентина Дмитрівна живе в красі і продукує красу. Власноруч вона облаштувала своє обійстя – пофарбувала будинок, розмалювала дрівник, виростила кущики самшиту... Для музею проєкту «Баба Єлька» вона погодилася віддати найцінніше – вироби свого діда Володимира Чухнова 1907-1964 рр., який закінчивши чотири класи місцевої школи, вивчився на майстра по роботі з деревом.

Про село, в якому народився і в якому нині залишилося зо п’ять десятків «живих» хат, Василь Шевела розповідає з радістю, та все в минулому часі, адже ні діючої школи чи церкви, ні фапу, ні бодай магазину тут немає.

До Веселого Кута їдемо польовими дорогами, минаючи пам’ять про Чутівку та слухаючи розповіді про Чорноліску… Лише ранковий серпанок, неймовірної краси краєвиди, лебеді на ставку і хрести на пагорбі – таким ми побачили цей край…

 Покровська церква – в очікуванні покровителя

Екскурсія по Веселому Куті почалася з вулиці, на якій жив Василь Іванович. Тон усьому, що відбувалося того дня, задала старезна глиняна хата під очеретом, точніше, її рештки, по яких, незважаючи на гостей, стрибала білочка. «У 70-му році тут построїлася тьоть Валя Ободовська, а там Зеленські, Баришники, а там Рибалки, баба Степка, Раїса Печена, Свириденки, Винокури, ми, тут Костенки, тут Федорови. А тут осьо жила Марина Козирка – була активістка, що розкуркулювала», – розповідає Василь Іванович. Згодом ми зайдемо до ще однієї хати під стріхою, її стіни виявилися міцнішими – сюди після розкуркулення переселили Ганну Ковбасюк із матір’ю. У 90-х роках вона попрощалася з останніми своїми мешканцями і тепер поступово вгрузає в землю, щоб ще трохи – і стати частиною веселокутських чорноземів.

Наступним пунктом нашої екскурсії селом стала церква. Тиха й таємнича, не схожа на всі інші, які нам доводилося бачити – бо дерев’яна, ззовні пофарбована синім, а всередині – біла. Попри красу, старовину, а значить, намоленість – не діюча. Опинитися на Покрову у Покровській церкві… Нам це здавалося символічним і знаковим. І ми не помилилися! Наш провідник Василь Іванович відмикає важезні амбарні, як казали раніше, замки – і ми опиняємося всередині храму. Тут – ніби вдома. І ось пан Василь нас ошелешує новиною, що громада кутян постановила подарувати «Бабі Єльці»… ікону. Далебі, ми трохи знітилися, бо ж подарунок незвичайний.

– Обирайте будь-яку, – ясніючи обличчям, наполягає Василь Іванович. А ми – в роздумах… Відмовити незручно. А нахабніти – це не про нас, тому просимо нашого агента обрати подарунок власноруч. …І тепер у проєкту є ікона Богоматері, яка, сподіваємося, стане нашою ПОКРОВителькою. А ще рушник, який її покривав. Коли ми його роздивилися, то трішки заціпеніли – один фрагмент своєю композицією нам ще не зустрічався. Мова про зображення півня поверх хреста. Звісно, ми ще не доки у таких речах.

Покопирсавшись у інетрях, вдалося дещо дізнатися. Отже, півень у вишивці: символізує перемогу добра над злом, дня над ніччю; зооморфне втілення сонця, небесного вогню; з ним пов’язана символіка воскресіння з мертвих, вічного життя, адже птах своїм вранішнім співом віщує відродження дня, світла після ночі…

 

Крізь великі загратовані вікна світло заливало церкву. Пахло деревом – місцеві жителі, попри відсутність батюшки, намірилися ремонтувати будівлю – вже й привезли для цього дошки. Та все ж церква потребує господаря. Порадившись, ми записуємо звернення до керуючого Кропивницькою єпархією ПЦУ владики Марка з проханням взяти під свою опіку храм у Веселому Куті. Адже зрозуміло, що без покровителя йому буде важко лишитися в живих. 

Меланія Гончаренко і рушники Запорожчихи

92-річна Меланія Гончаренко саме пораєтьcя по господартву, але готова все кинути, щоб розповісти «діткам», що вони захочуть. За мить ми вже в хаті. Тут вражають картини, стародавні рушники, підзорники, подушки – неперевершеної краси артефакти, що свідчать про українську народну традицію. Частина речей існувала в цій хаті до того, як Меланія Гончаренко в неї заселилася – наприклад, намальована невідомим художником картина, що належала колишньому господареві хати Леоніду Миронюку. Окремі рушники бабусі Меланії подарувала сестра Надія та «баба Запорожчиха», чиє ім’я ми чутимемо не один раз у цьому селі.

Бабуся Меланія – родом із Чигиринщини – пам’ятає два голодомори, тяжку працю в колгоспі, поневіряння її матері, що молодою лишилася без чоловіка.

«Я пам’ятаю, як мама одробляла, бідна, за стакан пшона, щоб квочечку погодувать. А я сидю-сидю, а їсти хочеться. Взяла та й те пшонце поїла. Їсти хотілося, дітки. А шо ж, прийшла мамка, покричала на мене. А шо ж таке... Та взяла, та на другий день, шоб я сама не була, та до матері хрещеної. А в неї там двоє діток було, старшенькі трошки були. А вона ж намочила кукурузи, шоб посадить весною. А ми потрошки, ходили по дві штуки брали, а потом побільше. Та й поїли ту пшіночку. А мене мама забрала, не била. А вона так своїх діток била, а сусіди зійшлися та кажуть: нашо ж ти б’єш? Дітки такі ж, вони ж їсти хотять. Вже склалися по пів стакана, та дали їй. Ой боже мій... Бідна та мама, шоб ми не померли з голоду, козочку держить. І сама бідна йде на норми, пів стакана молочка та крашаночку розколотить та нам дасть і сама вип’є. Кагати були, картоплю на зиму закопували. Та мама піде та назбирає як-небудь та шо-небудь заколоте, а молочком підбаве, та й ми поїмо так... Оце таке, дітки… Ох, мої діти, як ми прожили.... А січас, діти, жить нема вже коли. А січас дуже люди жорстокі. Якщо воно живе лучче, то воно вже на таку не дивиться...».

Попри страхіття, що довелося пережити, Меланія співала з дитинства. Була виводчицею, співала у церкві на крилосі, та з віком втратила сили до співу («видно, порвала всі жили») і пам’ять (позабувала, моя рибко, все»). Та все ж для нас бабуся пригадала кілька пісень, серед яких знайома нам «Била мене мати», «Одна гора зеленіє», «Кидай, Петре, жінку», та приспівки до танців:

- На городі будяк,

Полюбив мене дяк,

Купи мені черевички,

Закаблучки рип’ять.

Закаблучки рип’ять,

А підбори гнуться,

А за мною, молодою,

Усі хлопці б’ються.

І не бийтеся,

І не лайтеся,

Та за мною ж, молодою,

Женихайтеся!

Згодом, коли знову будемо проходити повз хату Меланії Гончаренко, до нас вибіжить її донька з трьома давніми рушниками в руках. Це рушники тієї самої Запорожчихи – Лідії Запорожець, які тепер зберігаються в колеції «Баби Єльки».

Ольга Компанієць: «Діліться кусочечком хліба»

«Розказуйте, діточки святі, що ви хочете», – піднімає до нас свої очі 87-річна Ольга Мехтодіївна. Росла сиротою, працювала у наймах, просила в людей хліба, до школи не ходила жодного дня… Зараз вона живе із доньчиною родиною – в теплі та добрі, має четверо онуків, дев’ятеро правнуків, та спогади про важке дитинство і досі викликають непрості емоції. Ми не змогли поговорити з бабусею Олею про намиста і сорочки, про пісні і смачні страви її дитинства. Бо цього всього в неї не було.

«Я знаю, як воно було і як воно є. І німців бачила, і голодувала. Так жить не дай, боже, нікому. Я пам’ятаю, 47-48-й... Я й хліба ходила просила в старших. Робила, а не давали тоді в колгоспі почті нічого. Усе, шо посадили на городі, те все оддали державі. Де цибулина, де картоплина, де яблучко, де крашаночка яка була, оддай державі. Це ж ми оддавали все на світі. Тоді ділилися кусочком хліба. Молотили ноччю, при місяці, при зорях, на молотарках. І косили, і в’язали, все вручну робили. Волочили коровами, кіньми, волами...».

Ольга Мехтодіївна не співала нам – у пам’яті не лишилося пісень. Тільки спогади про співоче село і дівчат, що співали, працюючи в полі. Проте цінним для нас став прикінцевий монолог бабусі, яка, отримавши таку нагоду, звернулася до всіх українців:

«Ви ж грамотні люди, та ви ж оберніться! Я не грамотна... Якби ви таке пережили, якби бачили, як Соснівка горіла, шо  німці творили... Вони ж палили, вони ж діточок кидали! А тепер ще гірше.... Ми ж свої, ми ж кровні! Україна своя! Що ж ви робите, українці? Якшо не буде любові всередині в каждій людині, не буде толку. А головне - любов. Любов і віра. Люби ближнього як самого себе, любіть батьків, не простягайте рук на матерів, дідів, бабів…  Ділись кусочечком хліба, добротою, материнською любов’ю, отоді мир буде. А так не буде миру.

Ми ж раз на цім світі живемо... Нашо ти брата продаєш, чого на батька йдеш? Святу земельку дав Бог, ми її перетоптали, перемняли... Як можна жить, як можна пережить?..»

Подарунки від кутян

Слухати веселокутських пісень ми зібралися у хаті 79-річної Валентини Тимофіївни Ободовської. Разом зі своїми подругами – Валентиною Ужвенко та Галиною Баришник – вони видали нам чимало цікавих пісень, серед яких і нечуті нами. Ось наприклад «Ой пряла б я куделицю»:

– Ой пряла б я куделицю,

Головка болить,

Ой пішла б я у шиночок

Та й муж не велить. (2)*

Як поїхав мій миленький

У поле орать,

А я тую куделицю

Та й об землю бряк. (2)*

Лежить моя куделиця,

Лежить надулась,

А я пішла й у шиночок

З горя напилась. (2)*

Як приїхав мій миленький

Із поля до хати,

Питається малих діток:

«А де ж наша мать?» (2)*

– Наша мати й у світлиці

Лежить вона, спить,

Бо й у неї, молодої,

Головка болить. (2)*

– Устань, устань, моя ж мила,

Устань, пробудись,

Ой на тобі карбованця,

Та йди ж похмелись! (2)*

– Не поможе карбованець,

Не поможе два,

Вчора пила за корову,

Сьогодні за вола. (2)*

Не за того вола пила,

Що в полі оре,

А за того чорнявого,

Що рано встає. (2)*

 

А ще поговорили з бабусями про відьом Саньку Кирдилиху та Дряпачку, про місцеві народні вірування (наприклад, у Веселому Куті кажуть, що не можна садити у дворі горіх, бо як виросте товщиною в руку, той, хто його садив, помре!). А Василь Шевела згадав, як після перегляду індійського кіна діти боялися йти додому повз двір Кудрихи, в якої було багато чорних котів, що безперестанку нявкали: «Ми всі збираємося, взялися за руки, перебігаємо, і коти переставали м’явкать», – пригадав Василь Іванович «пригоду» з дитинства.

Того дня ми записали рецепт (і продегустували!) голубців з пшоном, налисників і картоплі на… молоці. Усе приготовлене в печі, тож жоден словесний опис не пояснить смаку цих страв.

Громада Веселого Кута приготувала для «Баби Єльки» ще один подарунок – відчинила двері двох напіврозвалених хатів, де давно ніхто не живе. Тут посеред непотребу ми знайшли речі, які невдовзі після реставрації стануть експонатами нашого музею: жлукто, старовинний мисник, скриню…

Сьогодні місцеві жителі живуть спогадами, не вірячи, що село ще загомонить і заспіває. Ще недавно живі кутки села відмирають: уже немає Посьолка і Подлєсного, на Зеленому Гаю лишилося три хати… У списках виборців – 90 осіб, в реальності на місцевих виборах голосувало трохи більше п’ятдесяти. Рейсовий автобус у Веселий Кут заїжджає двічі на місяць. Щоб не закрили пошту, бабусі виписують по десять найменувань газет. Укрпошта – головний постачальник хліба та круп. Оскільки машина приїжджає раз на тиждень, то хліб купують мішками…

«Швидка» сюди теж не їздить. «Робимо уколи один одному, а як нє – ку-ку», – зовсім не смішно жартує Валентина
Тимофіївна.