"БАБА ЄЛЬКА" В БАБИ ПАРАСКИ

Кропивницький

18 січня 2021 р. 60

 

«А як же ризик коронавірусу? – Бабуся каже, що спілкування їй важливіше», – відповіла нам донька нашої майбутньої співрозмовниці. Приблизно так почалася наша експедиція у… Кропивницький.

 

92-річна Параска Семенівна Тернова живе у Кропивницькому вже 12-й рік, проте своє бовтиське коріння береже і шанує не тільки вона, а й її родина. Разом із старенькою мамою донька Валентина Гирлян з села Бовтишки Олександрівського району перевезла до міста її скриню, десятки вишитих рушників, картини, альбоми зі світлинами. Ми гостювали в бабусі Параски на Щедрий вечір, тому перше, що попросили, – чи не пам’ятає вона щедрівок. Пам’ятає! І не лише щедрівку, а й пісню літературного походження «Стоїть гора високая», дитячу приспівку про чижика, яка вже підкорила соцмережі, а ще й фантастичну чумацьку «Косарики косять»:

Косарики сіно косять,

Ой косарики, ой да сіно косять,

Аж кривавий піт з ніх ллється.

Аж кривавий піт з ніх ллється.

Ой лежить чумак під возом

Та й з косариків сміється.

– Ох, не смійсь, не смійсь,

Провражий чумаче,

За сміх тобі горе буде!

За сміх тобі ж горе буде,

Прийде зима, лютиї ж морози,

А в тебе сіна й не буде!

Ох, прийшла ж зіма, лютиї морози,

Волів нічим годувати,

Іде чумак сіно купувати.

– Ой превражий ти дядьку,

Продай сіна хоть на в'язку,

Хоч не сіна, житньої соломи,

А я дам тобі хуру солі!

– Нашо мені хура солі,

Оддай свої воли!

З розповідей Параски Семенівни дізнаємося багато цікавого про Бовтишку початку ХХ століття, намагаємося уявити, яким було село до появи в ньому радянської влади.  Ось якими красивими були предки бабусі Параски: мама Варвара і бабуся Тетяна носили кам’яні червоні намиста, дукачі, стрічки, вишивані сорочки: «Мама вдягала сорочку, спідницю таку в складку. Зверху свита була, кожух був, о. А свита така чорна, у складах, у складах. І кожух у мами був. У баби моєї кожух був білий, довгий такий, а тут, на полі – отака квітка наліплена. Чобітки були високі, на шнурках. А в мами був теж кожух, червоний, длінний... І теж із квіткою, уже з білою. Красиво… Вже й не знаю, де вони їх брали. Ну знаю, що в мами був і в баби був, а де подівалося...». Звісно, ні прикрас, ні описаних кожухів до нашого часу не вдалося зберегти – час безжальний до всього,  проте як ми здивувалися, коли раптом донька бабусі Параски винесла з кімнати трохи пожовтілу сорочку… Її вишила у Бовтишці мама бабусі Параски Варвара Юхимівна 1907 р.н. приблизно у 40-х роках. Сорочка була додільною, але Параска Семенівна вирішила відрізати підтичку, коли якось вдягнула і з неї почали сміятися, мовляв, хто таку носить, вона ж довга. Не тільки ця сорочка – реліквія родини Тернових, а й десятки рушників, підузорників, наподушників, вишитих руками Параски Семенівни та її мами. Усе це пильно береже донька Валентина Гирлян, яка так захопилася дослідженням свого роду, що об’їздила у пошуках коріння чимало сіл Олександрівського району. По крупинках збираючи відомості, вона дослідила свій родовід аж до 1700-х років! У цьому їй допомагала мама, яка у такому поважному віці має світлий розум і пам’ять.

Не могли не запитувати бабусю Параску про народні традиції, зокрема ворожіння, адже в роки її молодості ця традиція була досить популярна. Виявилося, що наша спірозмовниця і сама ворожила на Андрія: «Балабушки пекли. Дівчата ідуть до криниці воду брать ротом, несуть ту воду, щоб заліпить балабушки. Кожна ліпить по дві балабушечки. Застеляють полотенцем стільчик длінний такий і ложать рядом свої балабушки. Заводять собаку, собака зайде і оце вибирає-вибирає, пройде, понюха-понюха, тіки хап, десь із середини схватить дві ці балабушки. То вже та перва дівчина, яка їх пекла, вийде заміж. Та собака схватила, обратно ходить-ходить, другу десь там уфатить. І ви знаєте, правда! Сходилось. А то ходила десь та собака і візьме тільки одну балабушку – то та дівчина і не виходила заміж, оставалася одна. А которі совсім не брали, то ті вобче дівчата заміж не виходили», – згадує Параска Семенівна. Весілля в Бовтишці святкували гучно і довго, з піснями та веселощами. Наречена вдягала вінок із воскових квітів, обов’язково намисто, стрічки різнокольорові і на праву руку кролевецький рушник. Також молодій пов’язували навколо пояса рушник. Пригощали пиріжками з капустою і картоплею, картоплею, кисілями, ряжанкою, варениками з сиром. А ще – варьохою – спеціальним напоєм із спецій та «жжоного» цукру.

Рецепт варьохи: в окріп додати червоний перець, перепалений цукор, лавровий лист.

Поділилася бабуся Параска і спогадами про німецьку окупацію. Їй було 15 років, коли над хатою пролетів перший німецький снаряд: «Евакуювались ми отсюда, де живемо, і до Розумівки, до родичів. Забрали з собою корову, одежу, хату закрили, оставили і пішли. А я й кажу: «Піду я в село, додому навідаюсь. Іду, коли пулі летять: «тюуууу, тюуууу», свистять! Із фронту стріляють. А солдати як закричать на мене матюком: «Лажиииись!» Я упала, перелякалася, ну все-таки до хати долізла. А потом сидимо у тітки Ярини, начали з Голикового бить снаряди. А я пішла корову подоїть у тітки, де ми були. Коли летить цей снаряд, через хати перелітає і ууууу-гух і в річку. А корова впала на коліна, а я під коровою… Наше село два рази переходило з рук в руки».

Ще одні скарби, якими поділилися з нами в родині Тернових, – це старовинні світлини 30-40-х років, на яких зображені жителі Бовтишки. Розглядаючи їх, ми отримали справжнє естетичне задоволення. Таке ж, як і при спілкуванні з цією неймовірною родиною.

Фото авторки