ЕКСПЕДИЦІЯ В ГЛИНСЬК. ПЕРШІ ДУКАЧІ І СІМ ПЕРЛИН

У село Глинськ Великоандрусівської ОТГ Олександрійського району (донедавна – Світловодський) нас покликало випадкове знайомство однієї нашої учасниці із Анною Пироговою, донькою бабусі, яка вирішила подарувати «Бабі Єльці» скриню. Її ми так і не забрали, натомість вивезли інші скарби...

 

Берегиня пам’яті роду

Власниця тієї скрині – Ольга Пирогова (Залюбовська у дівоцтві) 1948 року народження. Вона зустрічає нас у хвіртці і запрошує до хати, що стоїть у центрі села. У кімнаті, в якій ми розташувалися, затишно, половина приміщення – у килимах і ряднинах, витканих мамою хазяйки Лідією Трохимівною (1926 р.н.). – попередньою хазяйкою хати. Самі Пирогови – Ольга і її чоловік Олександр – чимало прожили у Світловодську, але в літньому віці перебралися до Глинська.

– Мама, коли помирала, дуже просила не кидати хату рік, «щоб на роковини прилетіла моя душечка і з вами попрощалася». От ми й залишилися на рік, а за цей час внучка заміж вийшла, то ми їй – квартиру, та й залишилися тут. А тепер і не шкодуємо, – розповідає Ольга Федорівна.   

Сама вона також родом із цих країв.

– Я народилася на хуторі Оновому – чотири кілометри звідси. Приймала мене бабуся, бо я так спішила появиться, що поки батько пішов шукати якусь підводу, щоб відвезти в лікарню, то я вже сказала «Добрий день!». Була на хуторі спадкова бабуся-повитуха, яка ловила діток, Явдоха її звали.

Продовжуючи розповідь, Ольга Федорівна згадує традицію розв’язування пупа.

– Коли мені виповнилося сім років, мені мама дала глечик молока, платочок і пупа мого, пупа, який колись там відпав, вона його зберегла. І послала до цеї бабусі-повитухи. Я прийшла до неї, принесла це все, а вона мені дає пупа і каже: «Розв’язуй». Ну я його розв’язала, і вона сказала: «Будеш розумною». Вона говорила, що рідко хто розв’язує свого пупа. А тоді вірьовочкою із коноплі воно все було зав’язане. Я його принесла назад додому, і мама його закопала під деревом.

– А носили у вашому селі вишиті сорочки?

– Носили, – відповідає пані Ольга. – Вишивали здебільшого хрестиком, чорно-білими узорами. У мене є частина сорочки моєї бабусі Анастасії Мірошник  1899 року народження. Вона шита так, як зараз не шиють. Це зразок того, як шили раніше.

За цими словами хазяйка дістає її зі сховку і пояснює особливості давнього крою. Вишита вона справді чорними нитками, підтичка обірвалася. Питаємо, чи збереглося хоча б одне фото бабусі Насті, і, на подив, господиня дістає його із альбому. На світлині, зробленій у Кривому Розі (там вона в юності наймитувала), – двоє: Настя із невідомою жінкою, такою ж заробітчанкою. Друге фото, що кладеться на стіл, – родини  чоловіка.

– Тут на фотографії – чоловікова бабуся Галя, тобто Клименко Ганна Андріївна 1889 року народження. Вона народилася в селі Сніжковому. І на фото вона із братом із його дружиною і донькою. Ми знайшли цю фотографію чисто випадково на горищі і зберегли її, і вже потім я узнала, що це бабусин брат.

Мама нашої співбесідниці Лідія була великою трудівницею і рукодільницею. Тож не дивно, що у цій оселі бережуть масу рушників. Та й сама Ольга Федорівна в’язала й вишивала з десяти років.

– Мама навчала, – пояснює вона. – У неї був такий девіз: «Ти – жінка, ти повинна знать і уміть виконувати всю жіночу роботу: прясти, ткать, шить, вишивать, готувать, сапать, мазать, доїть. Ти підеш до чужих людей, і свекруха не повинна тобі в око штрикнуть, шо ти – неумьоха».

Нам показують спідню сорочку батька Федота, рушники й мережива маминої роботи, її ж сорочку, кофтину, що хазяйка пошила собі у сьомому класі, і купу рушників різних періодів та родин, адже, як виявилося, пані Ольга береже їх у пам'ять про близьких і навіть просто добрих знайомих. Захват від баченого розмаїття змушує нас притишити голоси. А на пам'ять про наші відвідини родини Пирогових нам дарують два мальованих (вибійчаних) рушники. До речі, виготовляла їх місцева майстриня у 70-их, ім’я якої пам’ять не залишила.

Збереглася й перша серйозна робота пані Ольги, коли у 1958 році їй мама довірила вишити половину рушника. Коли запитуємо, що означають узори на ньому, вона пояснює:

– Оце (вказує на малюнок, що нагадує розлогий куш квітів) – дерево життя роду.  Коли ми вишивали, вона мені говорила: оце шиємо наш двір, нашу оселю, оце шиєм дядька Петра, оце шиєм дядька Івана, оце шиєм тітку Катерину, оце – тітку Параску, оце батька вишиєм із дядьком Василем, а оце – ми тут причепилися. А внизу вона називала «отвєс», я не знаю, що він значив, може, вона розповідала, але я вже не пам’ятаю. Вона говорила, що отвєс – у кожного рушника повинен бути отвєс. Так воно називалося, я не знаю, як перевести українською мовою. Рушник починається з отвєса, а потім уже ідея, яку ти хочеш передать. 

 

Гомонимо про давнину, про традиції і звичаї. Мова заходить про весілля.

Згадуючи про своє, Ольга Федорівна показує фото, де зафіксований один з його моментів. Застілля, на столі – бутель, від якого в боки розходяться прив’язані до горлечка стрічки. Ця «композиція» привертає нашу увагу, тож допитуємося, що вона означає.

За тутешньою традицією, коментує світлину жінка, на другий день весілля готують варенуху. Це – горілка, заправлена соком калини. Бутель із хмільним напоєм уквітчують калиною і колосками на знак того, що молода, наречена, була цнотливою. Поруч із бутлем сидять охоронці – чоловіки оберігають його, а жінки намагаються вкрасти. Готують напій «після 12-ї ночі, як сьогодні весілля, то після 12-ї роблять варенуху». А потім розливають і розпивають. Така традиція зберігалася у ті часи у селах, а коли гуляли у міських ресторанах – усього цього не було. «Тоді, це був 67-й рік, тоді було поширене».  

Скриня, по яку ми власне й приїхали, попри її поважний вік – щонайменше сто років – належала бабусі Ольги Федорівни, батьковій мамі, Залюбовській Марії Андріївні. Нині вона стоїть у сіннику, прикрита сіном. Незважаючи на умови, вона збереглася досить пристойно. Та забрати її до музею... нам не вдалося – у багажник нашої автівки вона просто не помістилася. Тож маємо привід відвідати Глинськ ще раз.

Записали ми від пані Ольги ще й цікаві рецепти страв: зельцю, бурячника, десерту – запеченого у печі цілого гарбуза з яблуками та буряком. Познайомитися із ними ви зможете на сторінці у Фейсбук «Смачна Кіровоградщина» та «Баба Єлька».

А родзинкою цієї зустрічі стали... дукачі бабусі Ольги Федорівни! Справжні дукачі, на які нам не вдалося натрапити за всі 50 попередніх експедицій!     

– Все це мені – дороге. Хочеться, щоб бачили діти й онуки, як воно було раніше, – дуже тепло й проникливо каже пані Ольга про артефакти музею своєї родини. 

В гостях у «Криниченьки»

Із центра села ми перебираємося на околицю. У натопленій хаті мами Наталії Водяної, яка стала нашою агенткою у Глинську, на нас уже чекають шестеро красиво вбраних із такої нагоди жіночок. Усі вони – Валентина Паращук (1946 р.н.), Ольга Стояновська (1948 р.н.), Антоніна Кожуховська  (1960 р.н.), Надія Обермот (1953 р.н.), Любов Григулич (1936 р.н.) і Лазоренко Павліна (1945 р.н.) – учасники самодіяльного співочого колективу «Криниченька».

– Оця пандемія нас трохи розлучила – ми цілий рік не бачилися. У кожного свої причини. Той тим боліє, той тим хворіє. Але як зійшлися, то вже й плакали, і обнімалися... Ми сходимося для того, щоб і поспілкуватися, поділитися своїми бідами й радощами, – «скаржиться» нам Антоніна Кожуховська.   

Від прози переходимо до поезії. Співаної. Першою для нас виконують «Ой вийшов місяць із-за хмари». Мало яка поїздка обходиться без знаменитої «Ой там на горі», і Глинськ не став винятком. Довгу й дивовижно гарну пісню змінює не менш красива «Чорна хмара». Одна з наступних привертає увагу. Класична «Усі гори зеленіють» тут звучить як «Усі ниви зеленіють», і в її тексті є чималі місцеві відмінності.

Та найцікавіше нам відкривається, коли ми починаємо «розкручувати» Любу Григулич. Данилівна пісня за піснею починає видавати перлини. Дует їй складає Ольга Стояновська.

«Ой у лісі густа ліщина. Там пастухи стадо пасли, сталася й новина», – затягує вона колядку, а ми розуміємо, що в особі бабусі Люби натрапили на скарбницю.

Потім співає «Та нема гірш нікому». Ця пісня, каже Данилівна, за її пам’яті звучала на вечорницях.

– А де ви їх проводили?

– У хаті Досенюк Паші Євсеївни збиралися, – згадує вона.       

– А шо ж на вечорницях робили. Пряли, вишивали, лампа горіла, кажда сідає, шось бере там той, і співають-вишивають, хлопці гиржать, – додає Ольга Стояновська.   

Обоє продовжують весільними, жартівливими й іншими. У підсумку, на превелику нашу радість, цілих сім пісень ми почули вперше! Ось одна із них.

 

Ой у полі криниця новая,

Ой та й у полі криниця новая,

Ой там дівка та й воду брала.

 

Ой там дівка та й воду брала,

Та й ой там дівка та й воду брала,

Улан коня та й напував.

 

Улан коня та й напуває,

Та улан коня та й напуває,

З собой дівку та й підмовляє:

 

– Пойдьом, дєвка, та поїдем з нами,

Та підем, дівко, та й підем з нами,

З молодими та й уланами.

 

А в нас гори, гори золотії,

А в нас гори, гори золотії,

Та в нас рєчки, рєчки медовії.

 

Дурна дівка та й послухала.

Та дурна ж дівка та й послухала,

З уланами та й поїхала.

 

Доїжджають та й до половини,

Та доїжджають та й до половини,

А на другу стали повертать.

 

А на другу стали повертати,

Ой та й на другу стали повертати,

Стала дівка в уланів питати:

 

– Ой, де ж ваші гори золотії,

Та й ой де ж ваші гори золотії,

Ой де ж ваші рєчки медовії?

 

– Гори були, гори розійшлися,

Та гори ж були, гори розійшлися,

Рєчки ж були, рєчки розтеклися.

Як і з кожної експедиції, повертаємося з цього прекрасного села чудових людей із гамою щемливих почуттів у душах. Повертаємося у метушливе і скупе на щирість місто як у паралельний світ, несучи часточку душі наших предків, сподіваючись ці паралелі хоч трішки поріднити.

 Інна Тільнова, Ігор Крушеницький, фото Олександра Майорова