ДВІ ВІРИ І ЛЮБОВ

Іванівка

26 березня 2021 р. 55

 

Директорка Іванівського будинку культури (Рівнянська ОТГ Новоукраїнського району) Оксана Гриценко давно стежить за «Бабою Єлькою» у соцмережах, давно мріяла, щоб ми прихали до Іванівки з експедицією. Отож на її запрошення 26 березня ми відкрили для себе це село  – мальовниче, співоче, оточене голубими ставками і насичене цікавими історіями.

 

Першим пунктом наших мандрів селом став величезний дуб, що росте біля сільради. У променях ранкового сонця (а то був чи не найперший по-справжньому сонячний день цієї весни) він ніби натякав, що якби умів говорити, розповів би чимало цікавого.

У Будинку культури на нас чекали художній керівник Олена Артеменко та директорка БК Оксана Гриценко. Вони вже знають, що цікавить нашу команду, тому ми відразу поринули в історію села та цікаві артефакти: вишиті рушники, старовинні фото, книги, документи 20-х років.  Одні з найцікавіших предметів, які показала нам пані Оксана – це речі, які належать жительці Іванівки Тамарі Гарькавій – вінок, у якому виходила заміж її мама Людмила Кононченко (1921-2008), дерев’яна скринька і старовинна світлина 1917 року.

У скриньці, закопаній у хаті в часи Другої світової, мама Тамари Леонідівни зберігала сімейні документи. А от світлину, на якій зображена бабуся Тамари Леонідівни, тепер буде експонуватися у етнолабораторії проєкту «Баба Єлька».

 

 

Про маму-бранку і «бідолашне» життя

Віра Климівна Гарькава зустрічає нас загадкою: просить, щоб ми вгадали, скільки їй років. Ми все ніяк не втрапимо – ні 70, ні 75 і навіть не 80, а цілих дев’яносто. Бабуся дуже гарно виглядає як на свій вік, має гарну пам’ять і почуття гумору. За ці довгі роки бабуся Віра побачила всякого, росла напівсиротою (батько помер під час Голодомору, мама лишилася одна з п’ятьма дітьми). До пісень ми переходимо після такої собі сповіді про важке дитинство:

«Ой... Ми в дранті всі ходили, шо мама, шо братіки мої, шо я. Шо сусіди давали нам ненужне, в тому ми ходили. Нас було в мами чотири хлопці, я п’ята, ше й татова доця.  Я, діточки, ходила в школу, сама напряла клоччя, вибілила в снігу його тонесенько, виплела крючком собі спідничку і кохточку. Іду в школу, а сквозняк, бо там, під тею спідничкою, нема нічого. Сквозняк, холодно… Черевики даже виплела. Мама телячу кожу нечиняну причепила, вона ж як нечиняна, та стирчить, а я намочу у водичку, воно обм’якне… Діти з папами, з мамами, понаряжувані, хлопці і дівчата. А я...».

 

А вона таки виросла, та ще й співочою – на кожне весілля в селі її запрошували в дружки. Одружившись із своїм Василем, прожила з ним 35 років. «Мене Вася тільки раз за 35 год вдарив – коли я пішла в індійське кіно без нього», – вразила зізнанням бабуся Віра. Пісні не розгубила і до дев’яноста літ – поділилася ними і з «Бабою Єлькою». Ось одна із них, яку ми не зустрічали в жодному селі:

 

– Я водку варила

Та в бутлі зливала,

Я свого свого синочка

З армії чекала.

З армії чекала,

Виглядать ходила,

Сьогодні ж до мене

Прийде уся родина.

Вся моя родина

Буде пить-гуляти,

А я з своїм синочком

Буду розмовляти.

Синочку ж мій, сину,

Сину дорогенький,

Скажи ж мені правдочку,

Хто ж тобі любенький?

Хто тобі любенький,

Хто тобі рідніший,

Чи жінка, чи теща,

Чи рідная мати?

– Жінка мені люба,

Бо моя дружина,

А теща мені мила,

Бо жінку зростила.

А ти, рідна мамо,

Мусиш вибачати,

Не так слово скажеш,

То я вижену з хати!

Мамо ж моя, мамо,

Таке твоє щастя,

Поший собі торбу,

Вона ж тобі здасться!

Поший собі торбу

Та ше й і торбину,

Бери ту торбину

Та й іди по миру!

 

Мама Віри Климівни була «бранкою» – так називали сільських народних акушерок. Уміння «приймати дітей їй передалося від її мами Анюти Сербин.

– А як це відбувалося, як вона до цього готувалася? – запитуємо в бабусі Віри.

– На піч соломки постеле, піч тепленька ж, а тоді якусь рядниночку простеле чи може та рожениця з собою принесе. На печі народжувала. Не в куток головою, не на край головою, а отуди, де віконечко. Гріла водичку, наверно, молилася, шось шептала, я чула.

– А що їй платили?

– А ми от того жили, нас кормили люди. Грошей не давали, грошей же ж не було. Гроші давали людям за роботу, як мій синочок появився на світ, в 61-му году, а як в жнива давали людям гроші, то люди брали їх, цілували й плакали...

Ще одна Віра

Віра Степанівна Кравченя народилася 1937 року у Старому Селі Рокітнянського району Рівненської області. Молодою залишилася вдовою з чотирма дітьми і вагітною на третьому місяці. До Іванівки переїхала у 1986-му – «як атомна стрельнула» - бо донька вийшла сюди заміж. З собою перевезла худобу і скриню, куди, крім іншого, поклала ковдрочку, якою вкривалася в дитинстві, і дві сорочки, в яких дівувала... Усе це вона показала нам, перед тим вийнявши із скрині два пакети «добра» – найрізноманітніших вишивок, картин, рушників і скатерок – усе вишите її золотими ручками. Роздивлятися цю красу Віра Степанівна запрошує нас до окремої хатинки, яку сміливо можна назвати музеєм.

Поки ми розвішуємо вишивки бабусі Віри, вона розкриває свій гардероб і дістає вузол. З нього виймає красивенний рушник із жовтогарячою вишивкою. Пояснює: «Це ТУДИ, на смерть. Як умру, то вишивок там не буде, то візьму з собою». Ми просимо жити ще довго і враз вже не можемо знайти слів від захвату. Вже з іншого вузлика бабуся виймає сорочки – давні, вишиті на домотканому полотні, з яскравими орнаментами… «Ходила в них на танці, як була молодою», – з усмішкою бабуся Віра згадує молодість, показуючи ще й спідницю своєї юності.

Майже завжди ми повертаємося з експедицій із важкою душею. Бо стаємо прямими свідками зникнення традицій, особливостей мовлення, імен, рецептів давніх страв, колискових, примовок і приспівок...

«Якби хто хотів, я б продала», – сказала бабуся Віра, тримаючи в руках свої сорочки, краєм думки усвідомлюючи, що вони нікому не треба будуть після її смерті. Ми вичистили свої гаманці. Вистачило на одну. Тепер її можна побачити в етнолабораторії «Баба Єлька».

«Бо я українка»

Любов Іванівна Сівак – знана в Іванівці вишивальниця. Вона брала участь у вишиванні рушника національної єдності, вона незмінно постачає вишиваним вбранням своїх онучок і дітей, прикрашає свою оселю і навіть готує подарунки для майбутніх випускників місцевої школи. Любов Іванівна фонтанує життєвим оптимізмом, хоча історія її сім’ї не проста. Після складних випробовувань її батьки були змушені виїхати з України, проте туга за рідною землею покликала назад.

Узори для рушників вигадує або ж вишиває по схемі, проте найбільше Любов Іванівна любить червоний і чорний хрестик. Один із найцікавіших рушників із її колекції – це рушник 1912 року, який вона знайшла серед ганчір’я в Будинку культури і... відтворила.

 

 

Фото Ігоря Крушеницького