ТРИМАЙ, ЩО МАЄШ

ЦИБУЛЕВЕ І ВЕСЕЛИЙ КУТ

28 квітня 2021 р. 69

Наші мандри цибулівськими околицями ми почали із візиту до зниклого села Чутівки. Щойно ми ступили на свіже різнотрав’я чутівських просторів, як над лісом вдарив перший квітневий грім. Під важкими краплями дощу піднімаємося на пагорб, де стоїть гранітна брила, тим часом наша «агентка» Наталя Єльник допомагає зливі звільняти від пилюки образ села, викарбуваний на чорному граніті. Мить і там з’являється «прижиттєва» світлина Чутівки та роки її «життя»: 1750-2008. На камені біліють хати, понад греблею видніються верби, здається, якщо заплющити очі, то можна почути гамір і навіть пісню про ту саму греблю і верби. Але ні, тут панують тільки шум дощу і клекіт вітру.

 

Пам’ятник зниклій Чутівці з’явився тут нещодавно – чутяни вперто не хочуть прощатися зі своїми рідними краями. Село Чутівка виключене з обліку населених пунктів рішенням Кіровоградської обласної ради у 2006 році. У різні роки у селі існувало близько 320 дворів. Сьогодні – жодного.

Минаючи вже неживу Чутівку, ми їдемо до ще живого Веселого Кута – тут ми вже бували в експедиції, записували пісні Валентини Ободовської та її подруг. «Дівчата» і цього разу зустрічають нас, та вже не так весело розповідають, як живеться їм: «Кругом їздять пільгові автобуси, а до нас взагалі і автобус не ходить. Як щось треба, наймаємо таксі, їдемо у Дмитрівку (центр ОТГ – ред.), це 200 гривень туди і назад. Укр-пошта привозить продукти – оце нам єдиний зв'язок із світом. Напишіть у газеті, хай би оце село бульдозер загорнув. Хіба так складно організувати, щоб медсестра раз у тиждень приїхала? Люди всі похилого віку, за 70-80 років... Одна одному робимо уколи, навчилися. Ми їздили, нам сказали: «Рішимо» – і досі рішають», – розповідають жінки, які зібралися на вулиці біля школи.

Здається, якби школа могла говорити, вона б теж гірко заплакала. Красива двоповерхова будівля (із ганком та фігурними вікнами, дерев’яними сходами всередині, пічним опаленням та затишними, «домашніми», класами) перестала діяти понад десять років тому (зараз веселокутських дітей возять автобусом до школи у Дмитрівку). Колишня земська школа 1898 року створення – пам’ятка архітектури місцевого значення. Сьогодні за її територією доглядають нечисленні місцеві жителі – обкошують бур’яни, бо вже й лисиці почали підбиратися, слідкують, щоб зайди не розтягли по цеглині, як це вже трапилося із десятками пам’яток на Кіровоградщині і Україні.

 

Подвір’я школи кінематографічне. Тут можна знімати фільми про українського Гаррі Поттера, тут був би чудовий санаторій, сюди могли б приїжджати туристи чи спраглі перезавантаження… Могли б, було б. Кілька років тому у приміщенні школи діяв реабілітаційний центр, від його «вихованців» у школі лишилося купа літератури на християнську тематику. В одному зошиті читаю рядок «Тримай, що маєш…». Чи втримаємо те, що маємо?

Сумні роздуми про занепад і відродження перериває дзвінкий голос Наталі Макарівни – вона була ученицею цієї школи з 1969 по 1975 рік. У часи школярства пані Наталі тут навчалося близько ста учнів.

«Школа завжди була гарною, тут були вазончики, клумбочки, спортивний майданчик, пришкільні ділянки, ми садили картоплю, квасолю, а ще тут було дуже багато смородини. Смородину продавали, і школа мала якісь кошти і використовували для своїх потреб. А ще були хризантеми, і по осені робили дерев’яні ящички, їх викопували і ставили у школі, і вся школа пахла хризантемами. Правда, Володимире?» – Наталя Макарівна звертається до чоловіка, який, побачивши людей на подвір’ї школи, прийшов перевірити, хто ми і що. Він – теж колишній учень Веселокутської школи, проте до четвертого класу ходив до маленької глиняної хатини, яка дивом збереглася неподалік (на її стіні, до речі, біліє інвентарний номер. Цікаво, хто звітуватиме за її збереження?).

«Сьогодні навіть мого життєвого оптимізму не вистачає, щоб сказати щось обнадійливе про долю цієї школи. Тут така місцина, дуже далеко від цивілізацій, поряд Чорний ліс і Чутянський, Інгулець протікає, до залізниці кілометрів 15. Якщо знайдеться меценат… Будемо надіятися…» – резюмує Наталя Макарівна.

Ми ще довго стоїмо біля її вікон, забувши, що надворі дощ. Прощаємося, ніби відчуваючи, що ці зйомки, ці записи біля її стін, ці вікна і кремезну акацію бачимо востаннє.

Гроза таки не дає здійснити задумане – розм’якла польова дорога не дає заїхати до Чорноліски. Останньою з цього села виїжджала мама Наталі Макарівни у 2003 році.

«Ви спізнилися… Ми ще стільки ходили, тут ще стояли порожні хати», – каже нам Світлана Головатенко, наша добра подруга, що разом із Наталею Макарівною стала поводирем по цих красивих і чомусь сумних для «Баби Єльки» місцях. Повертаємося у наповнене життям і піснями Цибулеве.

Цибулівські берегині – Марія Ємченко та Ганна Скляренко

І в Марії Ємченко, і в Ганни Скляренко ми вже бували в гостях, та й не раз. Цього разу Марія Дмитрівна вчила нас… ліпити вареники. Здавалося б, простіше простого – замісити тісто, натушкувати капусти. Але в Дмитрівни вареники із секретом (принаймні для нас) – капусту вона присипає цукром, варенички ліпить пузатими і готує на пару. Наліпивши, ми займаємо безпечну дистанцію і знімаємо маски, щоб скуштувати. Поки наминаємо, Марія Дмитрівна розповідає про своє життя.

Історію про те, як батько Марії Дмитрівни через переслідування був змушений змінити прізвище з Гупало на Осику ми вже розповідали (він і його брати виступали проти колективізації, один із братів – Денис Гупало – боровся проти більшовиків у складі загону чорноліського отамана Миколи Кібця-Бондаренка). Коли Дмитра Осику забрали на війну, маленька Марія разом із мамою виживали як могли.

«Пам’ятаю, ми жили удвох з матір’ю, приїхала зелена машина з драбинкою, матір на машину, а мене, як жабу, кинули додолу… Як нас відпустили, прийшли, а на місці нашої хати купа глини – німці розвалили нашу хату. За що? Не знаю, ми жили над яром, може приходили партизани, мама мені нічого ніколи не розказувала. Після цього взяв нас на квартиру Іван Марченко. Якось я сплю, коли за вікном сіріє і я чую: так якось шорох-шорох, я мац-мац – матері немає. Бачу – того Марченка ведуть, а збоку німці. Потім уже в книжках я прочитала, що його розстріляли, бо він був зв’язковим із партизанами», – пригадує Марія Дмитрівна. Після розстрілу Марченка матері знову довелося шукати житло для себе і для доньки, адже діти Марченка заявили про своє право на житло.  За корову вдалося виміняти маленьку хатку, отак і виживали… У своїй хаті Марія спочатку мріяла про стіл, тоді – про дзеркало:

«Мати пішла одробила дошку, забили два кілки – уже одна мебель є. Потім одробила стіл на три дошки. І ото я або навколішки стою біля нього, або на печі навлежки. А потім оцей стіл я вже купила сама… А ще я так завжди дзеркала хотіла, та в мене його ніколи не було. Тож тепер у мене кругом дзеркала… Може кому компоту?»

Крім рецептів та спогадів, Марія Ємченко нагородила нас ще одним скарбом – вовняним рядном, яке виткав її дід Пантелеймон приблизно 1870-х років. У голод це рядно відрізали по шматочку і носили продавати на базар.

Бабуся Ганна саме солила сало, як ми з гамором увійшли до її хати. Вже втретє просили нашого цибулівського соловейка співати, і втретє вона нам не відмовила. На лавці під хатою ми записали кілька пісень, ось одна із них:

 

ОЙ ЯК ВИЙДУ НА ТУ ГОРУ

– Ой як вийду на ту гору,

Крикну, свисну ще й гукну,

Ой якже я, мій миленький,

Та й без тебе привикну?

– Привикай же, моя мила,

У вишневому саду,

А я сяду та й поїду,

Кращу Галочку знайду!

Як проїхав я всі села.

Кращой Галі не знайшов,

Повернувся на Вкраїну,

Живой Галі не застав.

Лежить Галя на дивані,

Вся в сірєнєвих цвітах,

Вся в сірєнєвих цвіточках,

Білі чулки на ногах.

Ой хто ж тобі, моя Галю,

Білі чулки надівав,

А хто ж тобі, моя Галю,

Любов щиру розлучав?

– Білі чулки надівала

Та й подруженька моя,

Любов щиру розлучила

Полюбовниця твоя!

 

Прощалися з нашими цибулівськими друзями біля пам’ятника Мамаю. У супроводі щебету, сонця і запахів нарешті-весни. З вірою у світле майбутнє цього села, нашого проєкту і … з новим девізом: «Тримай, що маєш».