ЕКСПЕДИЦІЯ У ВИСОКІ БАЙРАКИ

ВИСОКІ БАЙРАКИ

7 травня 2021 р. 169

Ніби  й рукою звідси подати до міста, а все тут по-інакшому. І краєвиди, і люди, й історії, від яких хочеться помовчати.

 

Першою, з ким намагалися заговорити у Високих Байраках, стала старовинна церква початку ХХ століття. Зі слідами часу, що добре познущався над будівлею, і людськими відбитками, які здалися ще безжальнішими. Церква святих Адріана і Наталії зустріла нас запахом свіжих дощок – місцевий фермер виділив кошти на ремонт даху, будівельні матеріали вже лежать посередині церкви, перебиваючи традиційний церковний запах. У радянські часи будівлю понівечили – зруйнували дзвіницю, зняли куполи. Наша агентка у Високих Байраках Наталія Брайченко показує чорно-білу світлину, на якій можна роздивитися, якою у дорадянські часи була церква Святих Адріана і Наталії. Тут будівля ще з куполами і без прибудови, де розташовувався кінозал.

До речі, із цегли, з якої була збудована церковна дзвіниця, згодом збудували приміщення клубу на 450 місць та бібліотеки – вони й зараз прикріплені неприродними наростами до церкви.

«Дідусь розказував, що коли знімали куполи, люди були проти, ніхто не хотів цього робити, всі боялися лізти,  погодилося лише двоє чоловіків. Тракторами тягнули… Куполи поламати вдалося, а хрести не ламалися, то вони прикривали їх плакатами Леніна і Карла Маркса. А ті люди, які ламали церкву, один за одним швидко повмирали…» – згадує пані Наталя.

А ще місцеві розповіли  і показали справжнє диво. Ніхто не знає, звідки у високобайрацькій церкві з’явилася ікона Казанської Божої Матері. У радянські часи вона зникла з церкви (точніше, з клубу), а у 90-х хтось приніс її назад. Місцеві жителі згадують, що раніше на місці обличчя Божої Матері була темна пляма, лише інтуїтивно можна було зрозуміти, що зображено на іконі. Як тільки культова споруда почала функціонувати за призначенням – лик ікони посвітлів...

У церкві Святих мучеників Адріана та Наталії у 20-х роках ХХ століття служив преподобний Варсонофій Херсонський (Василь Григорович Юрченко).

Він народився у 1880 році в селі Лозоватка (Єлисаветградський уїзд Херсонської губернії, нині – Кропивницьки район). У 1923 році єпископ призначив його у Олександрію, де на той час вже не було жодного православного храму. Згодом відбувся перший арешт - у селі Високій Буєраки. В Олександрійській тюрмі він пробув до початку посту у 1924 році.

У 1931 році знову був арештований – його тримали в одиночній камері, не давали спати по п’ять діб, не дозволяли приймати передачі, залишали у герметично закритій камері, кілька разів виводячи на розстріл. Всього преподобний Варсонофій провів у таборах (у Алатирських та Темниковських, а також на Колимі) десять років. У таборах священника розміщували в камерах із кримінальними злочинцями, які через деякий час так підпадали під вплив духівника, що після звільнення намагалися знайти його, писали листи, змінювали своє життя. У таборах він принципово відмовлявся від будь-якої роботи у неділю, тільки насильно йому стригли бороду, добровільно він не давав цього робити. Ув’язнені намагалися отримати благословення від преподобного, оскільки ходили легенди, що навіть зустріч із ним і його погляд допомагали звільнитися від тягарадушевних мук. Під час перебування у таборах він ледь не помер від тифу, після виходу із табору був інвалідом, який ледь пересувався за допомогою палиць.

У 1936 році його знову арештував НКВС, священник знову потрапив на Колиму. До табору його транспортували кілька місяців у холодних вагонах. Прибувши на Камчатку, він дуже захворів, не міг рухатися, тому ледь тепле тіло вирішили викинути. Вранці отця Варсонофія знайшли сидячим біля інших трупів. За його спогадами, він отямився вночі, відчувши тепло і світло, нібито сам Христос простягнув йому руку і сказав: «Прокидайся, ти мені потрібен на землі для проповідування Євангелія». У 1941 році преподобний Варсонофій звільнився з-під арешту. По 1943 рік він пролежав у Магаданській лікарні... Одна нога не згиналася, на іншій згиналися лише пальці. У 1950 році його призначили настоятелем Греко-Софіївської церкви у Херсоні. Помер у 1954 році.

«Ніхто не баче, чи сміюсь, чи плачу...»

Катерина Леонтіївна Демченко чекає на нас біля хвіртки, яка веде до хати її батьків. Два обійстя – батьківське і баби Каті – розташовуються поряд. В обидвох ніби застиг час. У першому – законсервувалися сорокові, у другому – 80-ті. Щоб пройти у двір, треба вгадати, скільки років господині. 75? 80? Ні, дев’яносто! У сережках і кучерях, бабуся Катя радіє гостям і просить зняти з облич маски, запевняючи, що ніякого короновірусу вона не боїться і сама здорова. «Ходімо до хати, я вам книжечку покажу, що я учасник війни, що мені вже 90 год! А живу одна тут на дві хати… Кажуть мені, у тебе ж є соціальний працівник. Та ніхто не знає, чи сміюсь, чи плачу я тут», – розповідає про свою долю Катерина Леонтіївна.

Доля не дала бабі Каті дітей – через пережиту в молоді роки аварію вона не змогла стати матір’ю. Чоловіка у селі  називали Бровкіним, бо він часто їздив на цілину, але Катерина Леонтіївна вела активне громадське життя – кілька скликань поспіль була депутатом сільської ради, жодного весілля без неї не обходилося, до Леонтіївни й досі приходять за порадою, прислухаються до її думки.

«Мені було 24 годи, коли я заміж виходила... Чортйознає... Забула я, в якому году...! Як весілля було, то три-чотирі дні точно гуляли. Передівалися, на другий день цигани, на третій день кури несли, а на четвертий пекли блинчики і замітали хату, де весілля гуляли. Водочки наварили, самогоночки поназносили... А зараз день один погуляли, та й то. А є й зовсім не гуляють, бо за що справлять ту свайбу?» – ділиться спогадами й емоціями бабуся Катя. Коли ми розпитуємо її про Голодомор, не можемо не згадати про портрет Сталіна, який запримітили у неї в серванті. «Це мій вождь! – каже баба Катя: – Десь там ще й Енгельс захований!» – а через хвилину вже згадує, як у 40-х пухли з голоду її брати.

– А чому ж Голод в Україні був, як ви думаєте?

– Був для того, щоб ви зараз, діти, добре жили, – ділиться власними висновками Катерина Леонтіївна. Ми не сперечаємося з нею, а просимо заспівати. І тут вона видає фантастичну «Щуку-рибу», яку ми не чули в жодному із сіл, де вже побували:

Ой ходила та дівчина

По крутій горі,

Набачила рибу-щуку

На тихій воді.

– Пливи, пливи, риба-щука,

По тихій воді,

Прибудь, прибуть,мій батенько,

Тепер же мені!

– Пливи, пливи, риба-щука,

По тихій воді,

Прибудь, прибуть,  мій батенько,

Тепер же мені!

– Ой рад би ж я, дочко (твоя) моя,

Прибути тобі,

Насипано сирой землі

На груди мені.

Єсть у тебе, дочко моя,

Рідненький дядько,

Нехай же він дає

Тобі порядку.

Гармонія в березі

Вітер підхоплює тонкий голос Катерини Анатоліївни Халмрадової, і ми розуміємо, що натрапили на високобайрацький скарб. За сцену нам править берег у кінці городу, за декорації – копиця скошеної осоки, рядки тюльпанів і копанка із ряскою. Підспівують численні зозулі, одуди, припутні та інше птаство, гудуть жуки, сусіди зі своїх городів дивуються журналістам у такому несподіваному місці... Бабуся Катя несе за собою маленький стільчик, який дивним чином повторює кольорову гаму її спідниці і тапок. Всідаємося: ми – у ногах, на соковитій траві, бабуся Катя – на узвишші. Гармонія у всьому!

– Бабусю Катю, а повитухи у вашому селі були?

– Да, але вже як я родилася, їх не було.

– Ну мама ваша, мабуть, ще в хаті народжувалася?

– В якій хаті? Під копою! Думаєте, раньче дітей де народжували? Під копою народила, а дитина так і лежить. Пішла, покормила і назад.

– А коли купали дитинку, то що у вас прийнято класти у ночви?

– Якшо дівчинку первий раз купають, обично калину кладуть. А хлопчика як купають, дубовий лист, шоб він був сильний, і любисток – шоб любили дівчата.

– А пам’ятаєте, коли ви були малою, старші жінки наряджалися?

– Сережки і намисто були обов’язковими, У мами моєї було червоне. Можливо, і коралі, я не знаю. Дукачів у нас не носили, а сережки вдягали із срібла, лунниці.

Бабуся Катя то співала пісні своїх предків, то розповідала-розповідала про все, що знала. Того дня ми дізналися від неї багато жіночих таємниць: про вишитий фартух, який уберігає жіноче єство від вроків, про вогнище, яке у Високих Байраках мали перестрибнути наречені, коли приходили до свекрушиного двору, про дві свічки, які після обряду вінчання мали зашити у свої подушки молоді. («А ви теж так робили? – Аякже! – І що, і досі спите на цих подушках? – Спимо! Тільки в різних кімнатах!»).

Коровайниця Людмила Гуцало

«Ба, а коли вони приїдуть? Ба, а вони будуть у масках? А як вони будуть брати інтерв’ю? Ох, вони й мене замучили», – сміється 80-річна Людмила Гуцало, сидячи на лавці біля хати. Не відомо, хто більше чекав на «Бабу Єльку» – її онуки чи сама бабуся Люда. Вона – знана у Високих Байраках коровайниця. Колись у селі жодне весілля не обходилося без її короваїв та шишок. А зараз і печі не знайдеш – коли у село проводили газ, печі повикидали.

«У матері було нас троє,  у бідних і голодних 40-х вижити поміг млинок, який батько залишив нам, коли його на війну забрали. Коли люди приходили щось до нас змолоть, то залишали консервну коробочку зерна, а мати вже його увечері молола і щось нам із нього варила. Ми після тої голодовки ходили по стерні босі, збирали колоски, шоб вижить. А ще пам’ятаю, був у нас дід Пракуня, і як він зайшов у хату – що побачив, те й забрав», – згадує роки голодного дитинства бабуся Люда. Та було що й хороше розказати зі свого минулого, наприклад, як у Байраках гуляли весілля. Обов’язково з усіма атрибутами – шишками, короваями, у традиційному вбранні і з піснями: «Пам’ятаю,  замісили діжу, тоді брали ту діжу носили її по кругу, співали… я вже їх позабувала, щас же ніхто не співає. А тоді одні робили зубчики, а другі робили поясочки. Ви ж знаєте, як шишки робляться? Короваї пекли в одній печі, шишки в іншій, бо все ж не вмістилося. Вийняли, а тих, хто пекли – їх вгощали. Раньче ж була як свайба – молода у вінку з дружками по селу з шишками запрошували на весілля. Я і по Байраках, і в Кандаурово до родичів ходила запрошувала... А за нами ще й дружки ходили, весело було, співаємо…»

Байраки взяли нас на гачок. Неймовірними піснями і людьми, готовими відкривати душу, видобувати із закапелків пам’яті найпотаємніші спогади, ділитися піснями.  Повернемося сюди ще!

Фото Олександра Майорова