"БАБА ЄЛЬКА" У ПРИЯТРАННІ

ТАБАНОВЕ І ЛАЩІВКА

10 квітня 2021 р. 16

Вона прокинулася разом з сонечком, управилася коло худоби, приготувала татові сніданок, одягнулася тепленько, бо зранку був приморозок, і рушила в дорогу. Попереду було 6 км пішки. Та це краплина в морі! Адже напередодні вона здолала значно більше, обійшовши десяток хатів у трьох селах – Табановому, Лебединці і рідній Лещівці.

 

Це Таня. Вона йде зустрічати команду «Баби Єльки».

Для нас Тетяна Пташник – кропивницька журналістка. Для жителів Приятрання – сусідська дівчина і надійна помічниця! У кожній хаті її зустрічають з теплом і радістю. І вона так само щиро любить свій край і його жителів. Саме тому вирішила запросити сюди «Бабу Єльку».

Чиї голоси бринять понад Ятранню

Над селом Табанове клубився ранковий туман, а на узбіччі доріг виструнчились «бідончики» зі свіжим молоком (тут прийнято здавати молоко заготівельникам). Ми ішли до клубу, єдиного на всю округу. Тут виливають душу у пісні місцеві співачки Галина Мамалига, Таїса Скрипник, Надія Глінка, Тетяна Шестакова, Ольга Конончук і єдиний в колективі чоловік Сергій Рибак. Вони ще зберігають пам'ять про народні пісні й обряди, але передати їх вже практично нікому – у селі живе трохи більше сотні людей, а кількох діток возять в школу в інше село.

Жіночки бідкаються, що на святах в райцентрі виступали, а на конкурси в область їх не беруть. «У нас немає художнього керівника, розумієте. І нас ніхто нікуди не брав, бо отакий недостаток. Ми пісні самі, як знаємо, так і співаємо», – пояснюють. А ми слухаємо і дивуємося. Розуміємо: «не беруть», бо не кожен начальник «культури» доріс до їхнього рівня. «Це ми ше не співаємо! От був би тут Трохимович!» – перемовляються жінки. Кажуть: як він сяде на лавці під хатою, як заспіває! А його підтримає дружина Таїса. А до них приєднається сусідка Надія. Та як заведуть утрьох! Їх голоси бринять понад Ятранню, дзвінко лунаючи над її водами і кручами. Колись так звучало все село.

Один край заводив, інший підхоплював і так далі. Тепер співають тільки Скрипники – Леонід Трохимович (1945 р.н.) і Таїса Артемівна (1949 р.н.). 

Ми напросилися до них у гості, і чуття нас не підвело! Цього дня ми записали стільки душевної лірики – і купальських, і весільних, і тужливих, і святкових! Усі їхні пісні вже виклали у соцмережах, і найбільше читачам сподобався «Чорноморчик» (відео за два тижні набрало 360 тисяч переглядів)

Чорноморчик, матінко,

Чорноморчик,

Вивів мене, босую,

На морозець. (2)*

Вивів мене, босую,

Та й питає:

«Чи є мороз, дівчино,

Чи немає?» (2)*

 

Ой нема морозчику,

Тільки роса,

А я, молодесенька,

Стою боса.(2)*

 

Простояла ніченьку,

Та й байдуже,

Люблю чорноморчика,

Люблю дуже! (2)*

 

*останні два рядки кожного куплета повторюються двічі

 

А в родинному альбомі Скрипників ми знайшли прекрасні фотографії мами і баби (!) пана Леоніда. Бабусю звали Марія Фартушна, 1888 року народження. Вона була «бранкою» (повитухою). «Бабка-бранка» приймала пологи у всіх жінок в селі й окрузі. А на різдвяні святки всі батьки сходилися зі своїми дітками до її хати – приносили вечерю на знак вдячності за життя. Як розповідає Трохимович, бабина хата ніколи не пустувала. Жінка була ще й знахаркою –  переляк викачувала, зуби замовляла, бешиху (рожа ще кажуть) і різні хвороби.

Ми покидали подвір’я Скрипників, будучи цілком упевненими, що ця родина житиме довго і дуже щасливо. Адже їх вже понад 50 років бережуть… лелеки. Вони вперше прилетіли до оселі Леоніда і Таїсії у рік їхнього одруження і звили тут гніздечко. Щовесни птахи вертаються, виводять 4-5 лелеченят, вигодовують їх і разом відлітають у теплі краї. І так вже 52 роки! 

Прекрасна і спустошена

Дорогою до наступного пункту призначення ми заїхали у село з мальовничою назвою – Лебединка. Сюди нас манили не люди, а школа! Добротна будівля з чималою територією потрапила у категорію малокомплектних і зачинилась. Останній дзвінок тут пролунав у 2017-му для вісьмох випускників. Відтоді в одному крилі облаштували дитсадочок, а решта будівлі пустує. А всередині є щось неймовірно красиве!

Стіни школи прикрашають велетенські картини, які у 1991 році намалювали місцеві художники Тетяна Вдовиченко і Михайло Пташник. Українські села, казкові сюжети, невтомні землероби і відважні козаки, таємнича будова світу і безкінечне дерево життя – мотиви, які з кожним роком стають все актуальнішими. Але споглядати їх нікому. Колишній директор школи Сергій Корчум вже й не сподівається, що сюди повернуться школярі. Але вірить: приміщення можна перетворити, наприклад, на табір відпочинку. Бо лише наповнене дитячим гаміром воно житиме.

В автівку ми пакувалися з тужливими думками про колишню велич і непевне сьогодення українських сіл. А в торбі «Баби Єльки» зручно улігся чарівний сюжетний рушничок, вишитий бабусею Сергія Корчума – Фросиною Пташник 1913 року народження.

 

Як у Лещівці «комунізм» будували

Лещівка чи Лащівка, як її іменували ще років 30 тому, розкинулася на обох берегах Ятрані, мов розділені кручами і лісочками окремі хутори. Колись село було таке велелюдне, що практично не можливо було знайти вільне місце і поставити хату. А тепер тут на все село живе 33 людини.

Серед них подружжя Прохніцьких – Іван і Валентина, до оселі яких ще з вулиці вів стійкий аромат випічки. Пані Валентина ледь не щодня пече дивовижні пиріжки, рецептом яких поповнилася наша кулінарна скарбничка.

Дід Іван (1929 р.н.) зовсім не схожий на діда! Він зберіг мужню статуру і світлий розум, незважаючи на всі тяготи, якими його «нагородило» життя. «Коли все захватив Голод, було не 12 місяців, а 13, – пригадує, як тоді люди  казали. – Бо ше був пухлень і був смертень. У 32 був пухлень, а в 33-му був уже смертень – вмирали люди».

Розповів, що у його батька була земля (давали наділ на душу населення), а дід за життя надбав пару волів, корови, вівці, свині, клуню і комору, плуга, борони, сівалку. Добрий був господар, тільки помер у 1928 році. Баба лишилася сама з господарством і сімома дітьми. І тут прийшли совєти. Як каже дід Іван, у комуністи йшли ледарі, які самі робити не хотіли, а з інших шкуру дерли. Обібрали і вдову. І це зробив не хто-небуть, а її ж далекий родич, який теж пішов у «команду актівістів».

«Кажуть, що це москалі і Сталін. Який там Сталін? Свої! Хто його заставляв того Горбатого (родича, Ред.), шоб він рився? Як пройшло це все, а баба каже: «Ти помниш, як ти рився в тій каструльці, знайшов жменьку фасолі і ту забрав?» – «Ну то время таке було, время...» А мозги шо, міняються, як время таке було? Як був дурний, то й здохне дурним», – каже дід, і з ним важко не погодитися. В будь-який час треба перш за все залишатися людьми! 

Зв'язок села з цивілізацією

Юлія Мицюк 1935 року народження живе у хаті 1905 року «народження». Вона поіменно знає всіх своїх односельців. Пам’ятає, хто ще живий, хто коли помер, хто куди виїхав. Сама ж рідну хату не збирається покидати. Навпаки – постійно кличе в гості внуків, а ті з задоволенням приїжджають. Для них баба Юля пече смачний домашній хліб! І для нас спекла свіженький.

«У нас магазінів немає, ніде, шоб купити. Колись мені купила поштарка, я Тані кажу: а я дівчат угощу пічєням. Подивилася, а його трошки. Я не полінувалася, розвела ложечку чайну сухих дрождєй, ложечку чайну сахару. Ну поклала його, воно підійшло. А потом нагріла водичку, неповну банку півлітрову. Вбила яїчко, замісила, воно зійшло. Виробила і поклала в духовку. Нагріла духовку і спекла. М’якенький такий, може якраз удався», – примовляє бабуся, доки ми щедро мастимо хлібчик маслом, присипаємо сіллю і смакуємо, як у своєму сільському дитинстві!

Зі слів баби Юлі дізнаємося, що поштарка – це чи не єдиний зв'язок з цивілізацією для таких маленьких сіл, як Лещівка. Автобуси сюди не їздять, молоді немає зовсім, самі пенсіонери. Магазину нема. Про водопровід чи газ годі й мріяти. Мобільний зв'язок ловить де-не-де. Зате російське телебачення працює безперебійно! Бабка Юля дивиться там різні мелодрами і «Поле чудес», бо новини показують «страшні». Чим живе Кіровоградщина, дізнається з «Нової газети», а місцеві новини переказує поштарка. Вона ж приносить бабці пенсію, купує ліки, сірники, продукти і привозить в село кілька разів на місяць.

Отак і живе Лещівка. В основному завдяки зв’язку з Укрпоштою. І то – чи на довго з нашими «ДІЄвими» реформами?

 Життєві уроки з хатинки на кручі

Хатинка Ксенії Олександрівни Баранець (1942 р.н.) височіє на приятранських кручах, з одного боку оперезана городами і річкою, а з іншого – підперта густим лісом.

Ми дерлися на гірку не дарма – пані Ксенія детально описала нам весільний обряд розплітання коси і покривання голови, співала пісні своєї бабусі Єфросинії (1896 р.н.). Розказала як оббирали і катували селян «совєцькі актівісти», як пухли з голоду її односельці. Як ще живих, але вже безсилих людей скидали на вози-грабарки і вивозили за село у братські ями-могили. Як у 47-му році їли перетерті жолуді з лободою, а сестричка вже й після голоду ще довго за звичкою збирала і жувала траву. Як їх годувала єдина кізонька, спеціально для якої вони хату розбирали – сніпками з даху годували.

За порятунком ходили люди у Межирічку на спиртзавод. 17 кілометрів йшли з коромислами і відрами. Набирали брагу, розводили водою, їли, пили. А були випадки, що безтямні від голоду люди прямо там, біля заводу, напивалися і вмирали.

Та найбільше нас вразили спогади бабусі про те, як вони з іншими дітьми пасли корів і наввипередки бігли до калюжі гарячої сечі, щоб нагріти змерзлі ноженята. А коли маленька Ксеня ішла до школи, мама купила їй … труси! І дівчинка так раділа, що спеціально ходила, припіднявши платтячко, щоб усі бачили – у неї вже є трусики!

Ви тільки вдумайтеся: коли в США люди вже 50 років користувалися холодильниками, пилососами і пральними машинками, коли діти Америки і Європи вже як мінімум 30 років дивилися на телевізорах мультфільми геніального Діснея, а світ шаленів від музики Елвіса Преслі, у «щасливих» селах могучого Радянського Союзу діти гріли ноги у коров’ячій сечі і раділи першим у житті трусам!

Це, мабуть, чи не найважливіший урок, який ми винесли з цієї експедиції. 

Фото «Нової газети»