ЛЮДИ-ЛЕГЕНДИ ЦВІТНЯНСЬКОГО КРАЮ

ЦВІТНЕ

2 лютого 2020 р. 103

Колись село Цвітне Олександрівського району славилося на всю Україну своїми керамічними виробами. У кожному дворі була власна родинна майстерня: самі глину з шурфів добували, очищали, посуд ліпили, обпалювали, плавили свинець і робили поливу. Тому ми їхали сюди з надією наповнити музей «Баби Єльки» знаменитою цвітнянською керамікою. Натомість знайшли зовсім інші скарби.

 

І музей, і читальня, і клуб…

Місцеві керамічні майстерні зникли у 90-х роках минулого століття. Директорка Цвітненської сільської бібліотеки Галина Танська зібрала в односельців безліч фото і зразків продукції, що нагадують про масштаби виробництва і талановитих цвітнянців.

До речі, під її керівництвом маленька бібліотека стала культурною оазою Олександрівського району. Тут і нова доросла й дитяча література, і сучасна оргтехніка, і багата методична база. А головне – чудові люди!

Галина Андріївна організувала клуб за інтересами «Посиденьки». Не на папері, а в дійсності (щосереди) більше десятка місцевих жіночок збираються в бібліотеці.

«Ми сидимо і слухаємо цікаві лекції, і обговорюємо різні теми, що нам Андріївна приготовить… А найдужче чекаємо другої частини зборів – чаювання!» – сміються учасниці клубу, бо тут вони вже можуть поговорити про своє, радісне чи наболіле.

Та не тільки бесідами тішать себе жіночки. Якось зібралися вони з думками і вирішили відродити традиційний весільних обряд Цвітного. Підключили односельців, залучили молодь і організували справжнісінькі народні гуляння, відтворивши кожен крок весільного обряду. А щоб праця не пропала дарма – записали все на відео. Погодьтеся, дуже мудрий і доречний вчинок, бо тепер кожен охочий може на власні очі побачити, як у давнину народ святкував і які традиції мав. І ми тепер знаємо, бо не одну годину провели в бібліотеці, заслухавши десятки обрядових пісень цвітнянців, дізналися про дійства, які відбувалися кожного дня весілля, про ігри «Водити журавля» і «Млин», купання і переодягання батьків, «прання» одягу і багато іншого.

Поділилися учасниці клубу і сімейними рецептами вареників і лайфхаками з їх приготування на пару на сковорідці.

Побувавши у такій бібліотеці, познайомившись із її колективом і читачками, ми переконалися в хибності тези, що в селах немає культури, нікуди піти і чим розважитися. Є! Все є, якщо є люди, які готові працювати не тільки для себе, а й для односельців.

Переживши рабство «совєтів»

Доки у Кропивницькому від снігу були лише спогади (і то минулорічні), у Цвітному буянила справжня хуртовина. Снігу намело стільки, що водій «Нової газети» не на жарт хвилювався – чи зможемо ми виїхати додому, якщо так местиме й далі. А попереду ж був ще цілий день!

Засніженим подвір’ям наша делегація попрямувала до хатинки бабці Олі.

Маленька зігнута бабусенька вийшла у веранду зустрічати гостей. Здавалося, що вона не сама йде, а то повітря несе її худеньке вироблене роками тіло. Тоді ми ще не знали, скільки сили криється в цій чудовій людині!

Ольга Амвросіївна Вількановська народилася далекого 1926 року, хоч за документами – 1928-го. Два роки їй «відняли» під час Другої світової, щоб врятувати від вивезення на примусові роботи в Німеччину. І хоч ця хитрість зберегла жінці життя, зізнається – соромно, що довелося обманювати, бо ж багато односельців таки потрапили в німецьку неволю.

Їй же життя підготувало інше рабство – радянське.

Її батько покинув дружину і п’ятьох дітей, шукаючи чогось веселішого. Та сім’я лишилася не лише без годувальника, а й без даху над головою – хата згоріла. Сільський голова дав їм інше житло – розкуркулених односельців. Вони, до речі, якось поверталися до своєї хати, але побачили нових пожильців, пожаліли їх і пішли геть. Хто то був і куди дівся – Ольга Амвросіївна не знає, але в їхній хаті Вількановські прожили все життя.

Тут пережили і голодні часи. Бабуся пригадує:

«Сильно тяжолий Голодомор. То ми з братом оцим Афанасієм ходили в ліс, рвали липове листя і бруньки на ліщині. І мама їх одварювала, а тоді сушили, товкли в ступі і лушпиння з картоплі, котре, яке вже там лушпиння, товкли, сушили і пекли оладки. От я не могла їх їсти. Здохну, але не буду їсти. І пекли мама ті оладки. Муки куплять два стакани на базарі і домішають в оцю смєсь, бруньки, листя липове, воно ото липуче. І лушпайки, оце все, і мука. Ну може вони трохи молочком розбавляли. А потім стали гірчаки. Ми гірчаки їли...

«Гірчак-молочак

На капусті сидів,

Усі черви поїв,

Одного не доїв,

Бо живіт заболів», - було приказуємо і їмо той гірчак. Він почиститься і ми їли. А потім шовковиця нападала...»

А селом їздила гарба, биками запряжена, збирала і вже мертві тіла, і тих, хто спускав останній подих. Усіх в одну яму скидали і землею присипали.

У 1947-му році голод був не такий страшний – прогодували і себе, і корову. Варили борщ з меленою кукурудзою. А молоко пили, лише якщо лишалося щось після виконання радянських норм:

«Коли появилася совецька влада, то принесли повідомлення на 700 літрів молока. Годуй як хочеш, чим хочеш... А й копійки не давали за те молоко. Оте віяне може колись та й дадуть. Віяне - у колгосп свиням. Обрат називався, обрат... Оце Гриша крутив у молочарні, і того обрату давали. А мама було витоплять у печі і поставлять у макітрі, і воно зробиться червоненька шкурка, і ми тоді це пили, обрат. А молоко забирала влада совецька. Я її ненавіжу і я вам от душі, от серця кажу. Вона мене угробила, та влада. Проробила в колгоспі, на руках я копійки не бачила!».

Дитиною Оля дуже хотіла вчитися, але їй довелося рано покинути школу і піти в колгосп, щоб «комуністи не відтяли землю». Погрожували, що так зроблять, бо матір злягла і не могла відпрацьовувати свою норму. Жінка мала хворі легені й навіть ходити довго не могла – задихалася.

«За ці 9 років у колгоспі я й посивіла…» – розповіла бабуся.

Сини теж рано навчилися працювати – одні в колгоспі гарували, інші вдома керамічний посуд ліпили і носили в сусідні села продавати чи міняти на продукти.

Коли мама трохи стала на ноги, відправила дочку у школу – довчатися. З дівчини-переростка, яка вчилася разом з малими, діти сміялися. Та й односельці з колгоспу засуджували її вчинок – не працює, мовляв, а час марнує:

 «Чого я попала між діти учиться... Судили, що я покинула колгосп, судили! Я чуть не отруїлася, взяла пачку спічок, чула, що от сірки можна погибнуть...».

Але школу вона таки закінчила і навіть вступила в культурно-освітній технікум. У Цвітному жінка не знайшла роботи за спеціальністю. Влаштуватися змогла лише в ліс. 

«40 рублів в місяць за каторжну роботу получала!» – бідкається бабуся. А коли ж члени бригади поскаржилися перевіряючому з Києва на важку працю і копійчану платню, той сказав: «Така зелень, така красота, шо можна і безплатно робити!».

І це, і всі ті біди, які довелося пережити людям в радянські часи, бабка Оля добре пам’ятає. «Отака була власть совєцька, якшо ви не вірите! Ненавіжу її!» – вкотре повторювала вона. 

Щоб трохи відволікти її від болючих спогадів, розпитуємо про хороше – як весілля гуляли, які страви готували, які пісні співали. 

Ольга Амвросіївна пригадала, як мама запікала в макітрі цукровий буряк, запарювала товчену макуху, сухий терен з буряком, варили січену капусту з пшоном. А на весілля в селі квасили в діжці терен з дикими грушами.

«Бабусю Олю, а збереглися рушники вашої мами чи бабусі?» – питаємо.

«Та які там рушники? Як нас мама сама п’ятьох ростила і ніякої помочі, то які там рушники. Но в мене десь є рушники тітки Христі. Вона померла, а рушники мені лишилися...» - приказує вона, шаркаючи у сусідню кімнату – холодну. Тут, мов у музеї, меблі й підлога прибрані плетеними килимками, домотканими доріжками, вишитими і тканими картинами і рушниками. А найбільше – портретів її братів, єдиних рідних людей в житті бабусі, яка власної сім’ї так і не створила.

Серед цих народних скарбів Ольга Амвросіївна віднайшла рушники своєї тітки Христі Тимофіївни Вількановської, яка народилася у Цвітному у 1890-х. Один з них вона подарувала музею «Баби Єльки».

А наостанок заспівала нам такої пісні, від якої слізьми вмилися і очі, і серця:

Ой там на горі, Ой там на крутій,

Ой там сиділа Пара голубів.

Вони сиділи Любувалися,

Сизими крильми Обнімалися.

А десь узявся Стрілець-молодець,

Убив, розлучив Пару голубів.

Він голуба вбив, Голубку зловив,

Узяв під сполу, Приніс додому.

Насипав пшенця Аж по колінця,

Налив водиці Аж по крилеці.

Голубка не їсть, Голубка не п’є,

На крутую гору Плакати іде.

- Голубко ж моя Сизокрилая,

Чого ти такая Клопотливая?

- А як же мені Не клопотатись,

Була я в парі, Осталась одна.

- Ой голубко моя Сизокрилая,

Єсть у мене Сім пар голубів.

Єсть у мене Сім пар голубів,

Біжи, вибирай, Може ж там І твій.

- Ой я ходила, Вуркотала,

Нема такого Як я втиряла.

І пір’ячко те, І той же пушок,

Та не так гуде, Не той голосок...

Бог батьком наказав, а чоловіком – обдарував

Ми раніше бачили багато круглих плетених килимків. Але так багато...!

Це перше, що впало в очі, щойно «Баба Єлька» переступила поріг затишної оселі Раїси Косенко. Тут було тепло, дуже світло і барвисто, а підлога і стільці в усіх кімнатах вкриті десятками різнобарвних килимків – великих і маленьких.

Раїса Юхимівна плете їх сама. Така праця спочатку відволікала жінку від туги за чоловіком (його нестало два роки тому), а потім перетворилася на хобі і своєрідний щоденний ритуал. Свої вироби пані Раїса дарує всім охочим – і гостям, і сусідам, і листоноші…

А назвати її бабусею язик не повертається, бо у свої 73 вона вельми дужа і жвавенька, з гарним почуттям гумору і багатим запасом життєвої енергії. Їх жінка черпає від своїх синів-двійняток. Дивишся на сімейні світлини Косенків і переконуєшся, що вони дійсно щасливі, а їхні сини виховувалися в любові і турботі, тому і стали Людьми.

Раїса Юхимівна росла без тата, який покинув молоду дружину з дитинкою і подався до іншої жінки. Доньці не помагав, матеріально не підтримував, ще й відсудив у колишньої гроші за недобудовану хату, у якій та зосталася після розлучення. І це попри те, що дружина чекала його з війни, 11 місяців виходжувала тяжкопораненого (горів у танку і отримав сильні опіки) на чужій землі – у Польщі.

Залишившись одною, її мама Анна працювала в лікарні санітаркою. Бідність не дозволила Раї отримати освіти й бажаної роботи. Дівчинкою вона мріяла… вдосталь наїстися хліба і цукру-рафінаду. Натомість була змушена важко трудитися – спочатку ще малою ходила попід хатами і помагала людям городи сапати, а  після шкільної лави подалася в колгосп.

 «Вище, як на горищі, і нижче, як у погрібі, ніде я не була. Все життя корови продоїла, тей заробила пенсію, шо щас пів пенсії на ліки, а пів – як хочеш, так і живи. Бо ж які ж зараз пенсії?! Оце один промінчик, що, слава тобі Господи, не обділив нормальними дітьми!» – зізнається пані Раїса.

«Бог мене наказав батьком, а чоловіком – наградив!» – каже жінка. Маючи бідне й нещасне дитинство, вона всіма силами старалася збудувати міцну і щасливу сім’ю, намагалася дати якомога більше своїм синам. У цьому Раїса Юхимівна брала приклад зі своїх бабусі Олени і дідуся Василя, яких згадує дуже добрими і теплими словами.

Дід Василь не називав свою дружину інакше, як лагідно – Оленкою. Дуже набожний, спокійний, ніколи не вживав «гострих слів». Сам був сиротою, з дитинства наймитував і вже своїм дітям і онукам часто співав пісню, яку спробувала пригадати бабка Рая:

«Хто не служив, браття, в багатого,

Той горенька не знає,

А я бідний безталанний,

я горенько знаю.

У будній день багацький син

білу сорочку одягає,

А наймит бідний сонечко стрічає».

З її спогадів постають і вбрання, які носили її рідні в минулому столітті:

«У бабусі Оленки (1880 р.н.) українські сорочки були повишивані. Вона і дідусь були дуже набожні. Дідусь Василь Антонович… Чимерка була в дідуся, як зараз помню. Красива така була! Як верхній одяг з рукавами. Довга. Коліно було видно. Застібалося рівно-рівно. Без бортиків, без нічого. Із шевйота. Як сукно, тільки воно тоненьке, не товсте було. А в бабусі було багато сорочок вишитих. Вишивали хрестиком. І обов'язково бабуся носила спідниці широкі. Вишнева спідниця, і отуто (внизу - показує, Ред.) чорна тако лєнта. І обов’язково в бабусі фартух був».

Одна з сорочок бабусі Оленки дійшла до наших днів – лежала на горищі, мабуть, чекаючи на «Бабу Єльку». Цю сорочку Олена Свороба сама зіткала, пошила і вишила прадавніми візерунками-оберегами у 1920-х. Одягала її лише до церкви.

А від своєї тітки Ликерії пані Рая перейняла чимало цікавих рецептів і кулінарних хитрощів.

От щоб варенички були гарненькими і не злипалися, бабуся готує їх на пару, а не у воді, а потім викладає на чистенький рушник, щоб просохли. Тоді і не злипатимуться. 

«А у тісто обов’язково трошечки олії. Вода (лучче сироватка або кисле молоко!), мука… і обов’язково трошки олії», – наголошує жінка.

Ділиться і своїм таємним рецептом хліба з картоплею: «Дрібку сахару, трошечки водички тепленької, дріжджі. Щоб підійшло гарненько. Опару туди. Вимісила. Обов’язково туди (я так роблю, шоб не черствіло) дві-три мундєрки зварила і на терточку у тісто, коли вже замішую. І він довше не черствіє».

Робить і особливу зажарку до борщу: «Уже зажарка майже готова (морква і цибуля на салі чи олії). Із борщу витягаю 2-3 картошинки, розминаю у зажарці і шоб воно пережарилося. Попробуйте – буде смачніший борщ! – запевняє бабця Рая. – А бурячок! Я не кидаю бурячок ніколи соломкою – ціленький. Почистила і вкинула цілий в борщ. А коли він вже скипів, картошка готова, то витягла той бурячок і порізала, і назад вкинула».

Записавши низку рецептів і спогадів, ми подякували Раїсі Юхимівні за гостинність, килимки і вареники й подалися далі. А бабуся вийшла аж на засніжену вулицю, щоб благословити нас в дорогу. На її плечі й чоло лягали дрібні сніжинки, а ми все думали – скільки ж всього за життя винесли ці худенькі плічки…

Із козацького роду!

Олександра Ромащенка (1939 р.н.) у Цвітному знають як козака Карболу. Він – нащадок козаків із ватаги отамана Пилипа Хмари.

Про волелюбних пращурів Олександр Павлович ніколи не забуває. Його дім, двір, ворота, прикрашають Тризуби, портрети Шевченка, зображення козаків, українські вишивки. Більшість з цього – справа рук покійної дружини Шури. 

Є й власний іконостас, де поряд зі святими зберігаються світлини дружини і загиблого в АТО воїна зі Знам’янки – Віктора Голого, який служив у 42 батальйоні територіальної оборони. Сам Віктор був природженим козаком і патріотом України, отримав звання гармаша Чорноліської сотні Чорноліського куреня Буго-Гардівського округу. Він був фанатом Чорного лісу та історії Холодноярської республіки, за що його й шанує козак Ромащенко. 

До речі, сам дід Олександр щороку приймає у своїй хаті по кілька десятків побратимів-козаків, які приїжджають у Холодний Яр. У нього не раз гостював і відомий письменник Василь Шкляр.

Він же доклав зусиль і до встановлення в селі пам’ятника Пилипу Хмарі, нащадки якого досі козакують на Кіровоградщині.

За свій довгий вік Олександр Павлович і добував глину для керамічної майстерні, і працював трактористом у колгоспі, і підіймав цілину в Казахстані, і будував Кремгес (так у 1960-х іменували Світловодськ) на кручах Табурищанського мису.

Весь цей час поряд була кохана дружина, з якою вони познайомилися на центральній площі Кропивницького перед виїздом у Казахстан.

«Оце моє щастя – одне в мирі!» – примовляє дідусь, показуючи портрет своєї Шури. Вона пішла з життя 13 років тому, забравши з собою частинку серця невгамовного козака.  

У їхньому сімейному альбомі поряд зі світлинами трьох синів, численних родичів і друзів зберігається безліч стародавніх фото дідів-прадідів, які також жили у Цвітному. Лише заради цього скарбу варто було їхати у Цвітне.

Хоча тут куди не глянь – що не людина – то скарб. Такі вони, цвітнянці!

 

Світлана Листюк, фото Олександра МАЙОРОВА