ЕКСПЕДИЦІЯ 71-ША. СКАРБОНОСНА ОЛЕКСІЇВКА

Олексіївка

23 вересня 2021 р. 545

Перша експедиція «Баби Єльки» до Бобринеччини припала на перше осіннє похолодання. Та зустріли нас в Олексіївці напрочуд тепло.

Наша агентка – місцева староста Світлана Бондаренко – приготувала для нас тут цілих п’ять локацій. І кожна з них нам подарувала свою родзинку.

«Залізняк – наш!» і кулінарні скарби

Станіслава Велика і Наталія Драченко – педагоги на пенсії. Однак навіть вихід на відпочинок для них не привід скласти руки. Обоє віднедавна взялися досліджувати історію рідного села. Нас проводять до будинку Слави Василівни, де вона на нас вже чекає.  

– Тепер ми на пенсії, немає що робити... І – ностальгія, хочеться своє родове коріння узнати. От і зайнялися із Славою, – починає розмову із нами Наталія Валентинівна.

Однією з причин інтересу саме до краєзнавства стала ідея їхнього земляка військового пенсіонера Гури видати книгу про історію Олексіївки. Живе він за кордоном, тож жіночки й допомагають йому збирати матеріали із місцевих джерел. Нині пошуки спрощує інтернет з його соцмережами. Хоча традиційні методи (архівні дані тощо) Слава з Наталею, звісно, не оминають. Не соромляться звертатися й до місцевих краєзнавців – бобринчан Лашкула та Литвака. 

Цікавимося, що найціннішого вдалося знайти під час досліджень.

– Що найбільш вірогідно, що Максим Залізняк* народився тут, – відповідає пані Наталія.

– Те, що народився тут – то й мови немає, – переконано додає Станіслава Василівна.

Жінки навперебій розповідають, завдяки кому й чому це вдалося встановити, а також історію престарої церкви (досі ціла, але потребує ремонту), збудованої із каолінової глини на яєчних білках, і ще цілу низку цікавезних історій села та про давно зниклі суконну фабрику, кінний і цегельний заводи. 

Раптом в руках господині опиняється фотоальбом. Ми завмираємо в очікуванні дива. І немарно.

– Хто на цій фотографії, не знаю точно, ну оце – двоюрідний дід мого чоловіка Іван Давиборщ. Його рік народження на знаю, але фотографія  12 січня 1909 року, – розповідає Слава Василівна про світлину, тримаючи її в руках.

Ще на двох старих фото – батьки свекрухи Ольга і Остап Слобідські приблизно 1896-1897 р.н., і Великий Сидір з жінкою Теклою (обоє 1896 р.н.) – чоловікові дід і баба...

Ми спілкуємося вже понад годину, натякаємо, що на нас вже чекають на наступній «точці», але хазяйка нас так запрошує на кухню, що відмовити несила. І за чаєм-кавою з пампушками і плачиндою ми раптом згадуємо, що ще не «допитали» жінок на предмет старовинних рецептів. Добре, що затрималися: пані Станіслава видає нам низку рецептів страв і напоїв, котрі нам ще не траплялися. Один із них – пісний борщ.

– Чоловік розказував. Дід Остап, отой, шо на фотографії показувала, та наловлював... Як їх? Бубирів. Нажарять отих бубирів, ціла сковорода. А тут вариться борщ, звичайний, без м’яса. А тоді оту сковороду з бубирями – туди. Борщ – неймовірний! – із захватом переповідає рецепт Василівна.      

Ну а як вам куліш із... в’яленою рибою? А пампушки з гарбузом? А як вам десерт кришеники? Ми не в змозі розповісти про них в одній статті, але познайомитися із такими оригінальними рецептами можна на сторінці Баби Єльки і Смачної Кропивниччини у ФБ – стежте. Там же ви знайдете і розповіді наших співрозмовниць про те, як в Олексіївці полювали на дрохв, як зберігали продукти, як робили солонину і що таке льодники, а також про тамтешню традицію вуличних прізвиськ, збережену дотепер.   

«...а в фундаменті ложили гроші»

На цій самій вулиці ми відвідуємо Надію Жук (1941 р.н.). Їй важко ходити,  вона помітно соромиться і хвилюється перед гостями «з області». Її батька забрали на фронт, коли мама були при надії. Повоював недовго – похоронка надійшла 2 лютого 1942-го... 

– Я народилася на Надеждівці (куток села), – розповідає про себе Надія Андріївна. – Там сама-сама крайня хата, оце там я народилася. А Надеждівка... Моя бабуся – Надежда. Вона жила сто один рік. Це батькова мати. Ми ж вуличні діти – після войни. І била нас, і матюкала...  

Сувора й гонориста Надежда з чоловіком оселилися на новому місці одні з перших, тож коли постало питання, як назвати куток, назвали її іменем. Так бабуся Надія Надії Андріївни увійшла в історію. 

«Позабувалася... Все з голови вилетіло», – відповідає внучка Надежди, коли ми просимо пригадати пісні її бабусь. Вона намагається затягнути «Ой  гаю мій, гаю», але на другому куплеті зупиняється, продовжує текст без співу, при цьому на її очі часом навертаються сльози – вочевидь, спогади про «щасливе» дитинство... 

Та без «родзинки» з хати Андріївни ми не вийшли. Коли розпитуємо її про давні традиції помочі в громаді, вона видає:

– А як толока була... Оце ж завозять глину, солому, коні місять заміс. На неділю. На неділю сходяться люди, валькують, мужики викидають на стелю, мужики топчуть. Ше й сипали попіл, шоб було тепло. Посипали попіл, а тоді поверх попелу ложать ті ж вальки... Це така була толока. А мазали ж тоже ж, то це ж ходили, бо строїлися багато. То кожну неділю оце. У цьої обкидали. Тоді на другий день кізяки конячі собираємо, понамісювала такі це. Дощечки і гладимо.

– Багато людей сходилося?

– Да, чоловік десять тільки на мазку. А як толока, то чоловік 20 і даже до 30-ти. І мужики, і жінки за один день оце роблять вальки і все, і викидають. Тоді накриваєм стіл, п’янки, пісні, гулянки до вечора.

– А були якісь забобони, коли толока?

– Я знаю, я молода була, і там лили хату. Оце ставили отакі-го ці... Колотять чамур, береться чамур і зверху – солома. А людей – це все село – і це ходять топчать. То тоді, як оце фундамент заложений, а в фундаменті ложили гроші, копійки ложили. Цю хату ми купили в 64-му, дід Федька мені казав, шо тут жив, якийсь Гладкий, – це хата з 29-го року, то в нього була на городі майстерня.

- А як правильно - лита чи топтана?

- Правильно топтана. Зато хата крепка. Я знаю, там вони, аж там живуть... Я ж кажу, усе село. І це за день стіни виходили.

 

Дві «бандерівки» і нечувані «Цвіточки»

Валентина Бондаренко зятів гараж перетворила на літню кухню. Хоча тут і стоїть крутий мотоцикл, пахне не бензином, а панують пахощі  пиріжків з яблуками. Ними нас і пригощає господиня. Поки чекаємо на місцеву співачку Лілію Ковтун, дізнаємося рецепт квашених яблук – кілька бутлів саме квасяться на кухонному столі. Розсіл на 3-літровий бутель: по дві столові ложки цукру й меду і одна – солі, закрити капроновою кришкою – і чекати готовності.

З’являється пані Лілія, і разом рушаємо до бабусі Паші (Єфросинії) Вербової, майстрині з вишивки. Навчилася цій справі сама, вишила чимало, її роботи можна зустріти у багатьох регіонах України. Народилася вона 1937 року на Рівненщині, а на Кіровоградщину потрапила «по вербовці» – сюди на початку 50-их років минулого століття «западенців» запрошували на заробітки.

Ми намагаємося «розкрутити» пані Пашу на пісні (вона, казали нам, добре співає), але бабуся лиш хитро усміхається і відказує: «забула», «не пам’ятаю». І лише завдяки напору присутніх разом із Лілією Ковтун, Світланою Антоненко й Ольгою Стрелецькою баба Паша заспівує дві пісні. Одна із них – «Маланка».

Ми вже зазбиралися до наступної хати, аж якось звернули увагу на красу під ногами.

– Мати ткала на кроснах, – розповідає Паша про пілку, яка привернула нашу увагу. – То отож у сінях постеляне, а цю я держу на нари положить, як умру (сміється). Мама – Логацька Оксана чотирнадцятого году. Вона ще там, на Рівненщині, виткала.

Слово за слово – і нам дарують цю пілку, виткану у, найімовірніше, сорокових роках.

– Беріть, на нари у мене ще одна така є, – крізь сміх говорить бабуся.

Крайня локація нашої експедиції – хата ще однієї «бандерівки» Галини Гури 1940 року народження із Франківщини. Тут на нас чекали вже знайомі Валентина Бондаренко й Ольга Стрелецька 1967 р.н., а також Лідія Кукілевська (1944 р.н.) й Валентина Сіренко 1944 р.н.

Знайомимося й одразу налаштовуємо співачок на те, щоб згадували пісні своїх мам і бабусь. Це – непросто, дівчата щось проспівують по куплету, згадуючи та вивіряючи слова й мелодії. І перша ж пісня нас вражає, досі такої нам не траплялося.

– Цвіточки ж ви, цвіточки,

Ромашечка ж й одна.

Колись було серденько,

Тепер його й нема! (2)

Колись було серденько,

Тепер його нема.

Не йдьот, не йдьот мой милой,

Пайду к нєму сама! (2)

Захожу я в кімнату,

Де з милим був совєт,

Сидить милой у креслі,

Держить з рози букєт. (2)

Сидить милой у креслі,

А я в дверях стою,

Він держе, ой да на рученьках,

Подружечку мою. (2)

Подружка ти, подружка,

Суперниця моя,

Одбила, ой, мого ж друга,

Люби його як я! (2)

Одбила мого друга,

Люби його як я,

Вистіривай платочки,

Виглаживай, як я! (2)

 

Ці приємні веселі бабусі співають ще і ще, підтверджуючи аксіому – у кожному селі одну й ту ж пісню виконували по-своєму. Із десяток наступних пісень поповнюють колекцію «Баби Єльки» завдяки місцевим варіантам у мелодіях та текстах. Ну а «Цвіточки» – справжня олексіївська перлина – увійде в «золоті хіти» пісенної скарбниці Кіровоградщини.

*  Максим Залізняк, керівник гайдамацького повстання (1768–1769 років), відомого під назвою Коліївщина, козацький отаман.

Фото Альони Малашини

ТЕМИ: Баба Єлька, Олексіївка, Нова газета, Бобринеччина, Голодомор