ПОПЕЛЬНАСТЕ - СТЕПОВА ПЕРЛИНА

Попельнасте

1 жовтня 2021 р. 881

Зізнаюся: ставлюся скептично до подібних формулювань, адже дуже часто далі штучних афоризмів, які мали б характеризувати якийсь населений пункт, справа не йде. «Перлин на папері» вистачає, і не тільки на Кіровоградщині. Але з Попельнастим сталося все інакше.

 

Що перше кидається в око – оновлений чи навіть новий вказівник із назвою села. Без «шароварних» козаків та молодиць із короваями. Про те, що козаччина таки має стосунок до Попельнастого, свідчить нещодавно змонтована козацька сторожова вежа, розташована на кургані посеред поля.

Минувши адміністративну будівлю з банером «Попельнасте – козацький край», їдемо вулицею Красною повз магазин «Хороший». Проїжджаємо повз дві сторічні хати (око вже «нагострене» і по віконницях, даху і покрівлі вже можемо робити висновки про їхній вік), вголос мріємо: от сюди б зайти… 

У центрі села – 25 національних прапорів, тут же – стела із викарбуваними прізвищами воїнів, які віддали життя за цю землю в різних війнах. Отак проїхавши через усі смислові маркери українства, опинилися в культурно-освітньому центрі «Толока», яким курує Валерій Жванко.

«Нікуди не йдіть! Нічого не питайте!»

Відділ культури Попельнастівської ОТГ розміщений в історичному приміщенні. Власне, тут – мозковий центр культурної сфери Попельнастого. На чорній гранітній вивісці викарбуваний напис: «Українському селянству, яке зберегло вірність рідним мові та традиціям, незважаючи на складні та трагічні історичні обставини». Валерій Жванко пояснює: намагалися зробити таке формулювання, щоб воно було настільки широке, щоб кожен міг вкласти свою суть, адже й зараз, після усіх голодоморів і геноцидів, трапляються в Україні люди, які не визнають то одного, то іншого.

З першого кроку всередину розумієш, що кожна річ, кожна ілюстрація чи експонат – на своєму місці. «Це ми не спеціально для вас тут все облаштували, у нас так завжди», – кажуть усміхнені співробітниці відділу культури та сільської бібліотеки. «Завжди» тут книги братів Капранових, «100 найвідоміших українців», біографія Богдана Ступки, «Невідоме розстріляне Відродження» Юрія Винничука, «Українська отаманщина» Юрія Митрофаненка, книги з історії Української революції, з історії села Попельнастого. Жодної тобі Донцової чи Устінової. Посередині – круглий стіл, де так і хочеться всістися з якоюсь із цих книжок.

Проте наша екскурсія селом почалася на березі річки, що протікає за двісті метрів від «Толоки». Десь тут, у балці Княжі Байраки, у 1648 році військо Богдана Хмельницького спільно з кримськотатарським розгромили поляків, почавши таким чином національно-визвольну війну. Битва отримала назву Жовтоводська, проте жодного стосунку до сучасного міста Жовті Води цей онім не має. За словами Валерія Жванка, запис про якусь водойму Жовті Води було зафіксовано у щоденнику одного із воїнів, насправді об’єкт уже зник, проте балка Княжі Байраки, згадана в історичних джерелах, існує – вона завершується на околиці села.  Саме тому на гербі Попельнастого і зображена козацька шабля – як нагадування про причетність цієї землі до важливих історичних подій.

Центр «Толока» розміщений в історичному приміщенні, якому більше ста років. Тут була німецька комендатура, а після війни –  аптека. Аптекар із своєю сім’єю жили у внутрішньому приміщенні, також тут була торговельна зала та невеличка лабораторія. Частина речей, якими він користувався в роботі, перетворилася на експонати, їх можна побачити, але не помацати – пил сторічної давнини не менш цінний за скляні колбочки. В одній із кімнат збереглася і груба, обкладена давньою керамічною плиткою.

– Коли почали робити ремонт, хлопці випадково зняли шар фарби і побачили кераміку та частково збережену ліпнину. Він (аптекар – Ред.), напевно, і сам не знав – думали, грубка… Вирішили залишити. Коли я вигрібав попіл із оцих дверцят, виявилося, що глибина плити – до метра. Ніяких семочок і брикета – туди запихали дрючок і воно напікало оцю керамічну масу, – розповідає Валерій Жванко про продуманість і «добротність» будівлі.  Згодом ми переконаємося, що він здатен розповідати про кожен метр території «Толоки».

Ось жорна до механічного та домашнього млинів. Саме за ними полювали активісти, саме їх розбивали ломами, щоб знищити надію на виживання українського селянина. Їх наші пра склеювали тістом і папером, щоб оживити... А ось трохи старша зернотертка – всього-на-всього якихось 10 тисяч років. Валерій Іванович дозволяє провести рукою – витертий часом камінь холодний і гладкий. Важко уявити, що зараз я повторюю рухи своїх предків, які тисячі років тому тільки пізнавали технологію виготовлення хліба.

У коридорі над жорнами – велика фотографія української родини початку ХХ століття – мама і двоє дітей, гарно вбрані, взуті (це важливо, адже через кілька десятків років їх роззують совєти). Хлопчик підперезаний поясом, щойно вийнятим зі скрині, мама – в доброму намисті. Для того, щоб потрапити до наступного залу – треба дати відповідь на питання, де їхній тато. «Найсмішніша відповідь, яку мені доводилося чути:  «Стоїть ось тут із фотоапаратом, – каже Валерій Жванко, який пропустив через цей квест сотні дітей з різних куточків Кіровоградщини. – Але насправді він або обробляє землю, або захищає її. Українці тисячу років її або обробляють, або захищають…»

 

Марна справа переповідати, що відбувається з вами в кожній кімнаті. Єдина порада: відключіть усі справи і вслухайтеся в кожне слово. Навіть якщо вас спантеличить портрет Леніна чи годинник з годинниками, ви захочете поділитися враженнями, можете почути «нікуди не йдіть» і «нічого не питайте»! Тому що це особливий простір, де кожному слову і кожній дії – свій час і своє місце. Та наприкінці екскурсії ви і ваші діти чітко закарбуєте собі: земля наша – найбільший скарб, за який боролися і віддавали життя і продовжують це робити не одне покоління.

Під одним дахом в синергії живуть музей, галерея, кінозал, дитячий ляльковий театр, бібліотека, квест-кімната. І як нам здалося – головна тут – дитина, її світогляд і усвідомлення себе українцем. Принаймні так відчула його «Баба Єлька».

«Польові» дослідження Попельнастого

Під час експедиції у Попельнасте ми записали рецепти трьох страв: капусняку, цибуляних галушок та яблучних млинців (а останні навіть скуштували). Ще одну «смакоту», але вже таку, яку навряд чи збережуть і передадуть наступним поколінням на відміну від страв, показав нам Валерій Іванович у трьох найстарших хатах Попельнастого – саме тих, про які ми мріяли, в’їжджаючи до села. Вони бережуть те, що вже завтра буде втрачене: особливий запах глиняних стін, ковані лямки, тяжкі «добротні» двері із облущеною фарбою, сволоки з оберегами та закладними монетами, печі і скрині…

У хаті, яку відкрив нам пан Микола Білик, жили колись його батьки. Шукаємо очима кільце для колиски – ще один енергетичний центр, який, крім печі, гріє нам душу. Біля кільця на сволоці вирізблений оберіг – шестираменний хрест, який у давнину мав стерегти від пожежі та злих сил. Сволоки у хатах, в яких нам вдалося побувати – найміцніші осердя давніх будівель – пофарбовані коричневою фарбою (один такий, правда, без фарби, лежить на подвір’ї «Толоки» вже як музейний експонат). Груба і плита ніби розділяють хату на дві половини. Вона доживає свої останні дні, проситься осісти в землю, наче втомившись від існування. Пан Микола бідкається, нарікає на плин життя… Запитую, чи не знає, звідки у нього ця ікона з’явилася? «Може, від бабусі Мамаріки», – висловлює припущення господар. Заплутавшись у спогадах, вилазить на ліжко і… вирішує її віддати нам. Подаємо йому важкі ковані ножиці, і ось вона опиняється в наших руках (нині це експонат етнолабораторії «Баба Єлька» у Кропивницькому).

Друга хата, Валерій Жванко називає її куркульською, вражає своїми віконницями – справжнім шедевром, якого наші діти, що виросли в епоху пластикових вікон, не побачать на сучасних будівлях. Тут фіксуємо схожу конструкцію печі і груби і схожу біду – майже вгрузла в землю, обплетена диким виноградом, доживає останні роки, як і її сусідка, що вже майже в обіймах із землею.

І навіщо ми наважилися протиснутися у її ледь привідкриті двері? Мабуть, для того, щоб у темряві, і щохвилини ризикуючи бути приваленим рештками даху, розгледіти неймовірної краси скриню, на внутрішній стінці кришки якої хтось колись написав слово «воля». Хто автор цього напису? Чи здобув він її і чи не втратив, волю, про яку мріяли всі, хто населяв і боронив цю землю.

І досі здається, що ми були акторами в якомусь фантастичному фільмі про скарбошукачів. Тільки сценарій нам писала вже міфічна баба Єлька (або ж Валерій Жванко – наш агент у Попельнастому), а скарбами були не золото й коштовності, а домоткані сорочки, рушники, дзеркала, скрині... Щось знайшли, щось побачили, до чого торкнулися. Головне, нам вже ніхто не скаже, що цього не було – бо ми бачили чотири букви слова «Воля» на цій фантастичній живій скрині у мертвій хаті.

Відчуття втрати і розпачу, але водночас і надії переповнювало нас дорогою до Кропивницького. Того дня ми торкнулися до історії. Хоч і їхали без пісень (поки що) та записів, та вже знали точно дві речі: Попельнасте – справді перлина і ми сюди обов’язково повернемося.