ЕКСПЕДИЦІЯ У ТРИЛІСИ І КИТАЙГОРОД. КОЛИСЬ ТУТ БУЛО ВСЕ

 

Ми вже ніби й загартовані подібними картинками, але експедиція у Триліси і Китайгород, що в Олександрівській громаді, була для нас суцільною тугою і суцільним щастям водночас. Можливо, причиною цього був мокрий листопад, а можливо – картинка, яку ми обачили в обох селах.

Китайгород = «катай на гору»

«У народі вважають, що назва Китайгород походить від слів «катай на гору». Коли комусь із жителів потрібно було звернутися до начальства за порадою чи скаргою, тій людині казали: «Катай на гору!».  Таку інформацію про походження назви села ми знайшли у книзі «У плині часу (енциклопедія Олександрівщини)».

Ще 20 років тому у Китайгороді жило 140 жителів. Зараз – мабуть, на сто менше. Ні школи, ні бібліотеки, ні магазину, ні пошти. Одна з головних турбот тут – якось зремонтувати дорогу на кладовище – місце, яке збирає в Китайгороді найбільше відвідувачів бодай раз на рік.

Жменька людей мають привід побачитися і поспілкуватися двічі на тиждень – у вівторок і четвер, коли з Олександрії (не з Олександрівки) приїжджає машина з хлібом.

Стали в чергу за хлібом і ми, щоб підслухати, про що говорять місцеві жителі (враження від підслуханого ви могли читати в колонці редактора у позаминулому номері «НГ»).

У Китайгороді ми побували в гостях у Галини Гнатівни Таран. Вона народилася у селі Тарасівці (Чигиринщина, Черкаська область), після початку будівництва Кременчуцької ГЕС її рідне село увійшло до переліку населених пунктів, які мали бути затоплені в ім’я прогресу.

Бабуся Галя пригадує важкі повоєнні часи. Крім голоду 47-го, їхня родина пережила переселення. Спочатку, у 55-м році – разом із 25 іншими сім’ями у село Димине (колишній Новоукраїнський район), згодом – у Китайгород.

Страшного голоду бабуся Галя не бачила – мама була у радгоспі на заробітках,  тож заробила проса і ячменю. Згадує тільки, як будували хату і на толоку сходилися голодні люді, ладні працювати за їжу.

– Батько не прийшов з фронту, там женився десь. Схотілось мені, то поїхала побачила, який він. А так...

– А ви не привезли з Тарасівки чи Адамівки якихось речей?

– У позапрошлім році з Києва приїхав знайомий, то позабирав усе. І прядки, і гребінь. І ночви дерев’яні… Він зразу у нас духовки возив. І так ото ми з ним познайомилися. Володя звали його, – згадує пані Галина.

Заміж Галина Гнатівна (у дівоцтві Сліпченко) ішла 20-тирічною з позиченою скринею – власну не було за що купити. «Шкафи ж не було тоді. А скриня… дві подушки щоб було, одіяло ватяне...» – пояснює вона потребу в цьому елементі інтер’єру. Пізніше цю позичену скриню «відкупили», вона й зараз стоїть у хаті бабусі Галі. 

У її старенькій оселі все, як в етнографічному музеї – в рушниках та іконах. На дивані – вишиті подушки та підзорники, на стінах – фотографії… Мама бабусі Галі Параска Сліпченко 1915 р.н. вишивала переважно «хрестом», а Галина Гнатівна – гладдю. Один із рушників, які вишивала Параска – із зображеною буквою «П» – перейшов до нашої колекції. Ще один скарб, яким поділилася бабуся – пісні. Одна з них – весільна, яку співали до молодої-сироти – «Ой летіла зозуленька».

 

Ой летіла зозуленька

Та й попід горою,

Вибила пшениченьку,

Лишила полову. (2)

– Нащо ж мені та полова,

Як зерна немає,

Нащо ж мені та родина,

Як неньки немає? (2)

Усі дівки матір мають,

Я ж її не маю,

Сім раз води приносила

З тихого Дунаю. (2)

Сім раз води приносила,

Восьмий – напилася,

Якби ж була ненька жива,

Я б не журилася. (2)

Ой піду я на ту гору

Та й стану гукати:

«Прийди, прийди, моя ненько,

Косу розплітати!» (2)

– Ой не прийду ж, моя доню,

Дороги немає,

Є у тебе рідний батько,

Нехай розплітає! (2)

– Нащо ж мені та полова,

Як зерна немає,

Нащо ж мені та родина,

Як неньки немає? (2)

Триліси. Колись  тут було все

Нашою агенткою у сусідньому селі Трилісах стала Зіна Крикун, яка попри те, що «числиться» у клубі прибиральницею на пів ставки, є фактично його хранительницею. За пиріжками з капустою і липовим чаєм ми дізналися про історію села, про прекрасну школу, про пісні і про людей. На жаль – майже про все у минулому часі.

У триліському клубі нині порожньо і холодно. Зіна Володимирівна перенесла сюди з колишньої школи альбоми з фотографіями випускників, матеріали про ветеранів Другої світової війни, списки жертв Голодомору. Тут вона організувала експозицію з вишитими картинами та рушниками.

В одній кімнаті з рушниками – кабінки для голосування з жовто-блакитними шторками. «Можете проголосувати», – жартома каже пані Зінаїда.

До клубу Зіна Володимирівна принесла старовинні світлини та сорочку своєї бабусі Марини Байбуз 1901 р.н. Традиційна, з пишними рукавами та вишитою підтичкою. У ній пані Зінаїда ходила колядувати на святки, а зараз зберігає як сімейну реліквію.

Антоніна Коваленко  і «філія БЄ»

Антоніна Петрівна Коваленко зустрічає нас на порозі своєї хати як давно знайомих друзів, хоча знає про «Бабу Єльку» лише з переказів.

Вона хвилюється, а ми ледь не втрачаємо свідомість від побаченого. Бо споглядаємо розвішану на дивані стародавню сорочку, купу старовинних фотографій, рушник із вишитим «1907», піраміди альбомів, рукописів… Не знаємо, з чого почати і вже хочемо оселитися тут на кілька днів, щоб усе переслухати, перемацати. 

Пані Антоніна – колишня вчителька народознавства та української мови й літератури колишньої Триліської школи (зараз дітей возять до Олександрівки).  Колись за власним бажанням вона створила в школі світлицю, де разом із дітьми з Триліс та навколишніх сіл зібрала етнографічні скарби. Згадує, колись там навіть очіпок був! Після закриття школи у 2016 році частину колекції забрала, частина лишилася в приміщенні школи.

Одним із найбільших скарбів, що зберігає пані Антоніна, є дитяча сорочечка, яку вишивала їй мама. Її вона називає оберегом. «У нашій родині панував культ народознавства. Оце все, все вишите руками моєї мами. Ось її перші рушники, які вона вишила ще дівчиною...»

Нашу увагу привертає сорочка із домотканого полотна, яка належала прабабусі Ганні Єрко 1896 року народження. Такої багатої вишивки на рукавах ми не зустрічали в жодній експедиції.

Від Антоніни Петрівни до етнолабораторії «Баба Єлька» приїхали п’ять сорочок, 30 рушників (один із них – той самий, 1907 року!), свитка, яка належала Олиті Скічко 1860 р.н., чумарка (верхній чоловічий одяг) і червоний пояс!

Спогади Антоніни Коваленко про приготування кваші:

«Гречане, житнє борошно і можна трошки пшеничного туди вкинуть. Все це ставиться в тепле місце, щоб воно трошки прокисло наче. А ще я знаю, шо бабуся робила солод із буряків і вливала туди. Все у теплі трошки прокисне, а тоді вже туди кидали сливи або сухі вишні. І настоювали. Потім суміш переварювали і одержувалася дуже смачна рідка страва. Дуже смачно… У мене бабуся Галя постійно робила квашу, а дід Прокіп казав таку приказку: «Наша кваша трохи не вдалася, трохи перекисла. А в нашої Тоні губа перевисла». І завжди сміялися вони із цього, бо я дуже любила квашу. А як я вже приїхала у Триліси, то розказую за квашу, а чоловік мені каже: «О, такої кваші, як баба Олита, ніхто не робив! Ми завжди йшли в школу, зупинялися біля її хати, і баба наливала нам у череп’яні кухлі кваші, ми пили і йшли в школу».

Пряма трансляція з лавочки

Лідія Іванівна Крикун (у дівоцтві Сторчак) 1943 р.н. із подругою Раїсою Василівною Дяковою (у дівоцтві Скічко) 1939 р.н. ніби приготувалися до фотосесії, повбиравшись у свої прості, але такі гармонійні сільські наряди. Бабуся Ліда – в зеленій хустці і зеленій спідниці плісе, її подруга – у фіолетових тонах. Вони возсідають на своїй лавці під парканом на початку вулиці, киваючи то в один бік, то в інший. «Яка довга вулиця була колись – їхали буряки сапать, то в машину люди з однієї вулиці не вміщалися, а зараз…».

Бабуся Рая – корінна жителька Триліс. Її батько загинув на війні, мама лишилася одна із шістьома дітьми.

– Шестеро було, і всі манюні, батька в 41-м годі забрали, не вернувся із фронту. Мати одна була… Голодовка була, ми жили у батькової матері. Ой, подла була, падлюка з бабою. Так вона нас обіжала, а кому ми нужні були, шестеро дітей і одна мати?...Не було чого їсти! Макуху їли бавовняну... Колгоспи ж тільки організовувалися, давали по 300 г на трудодень. Багато заробиш? Підемо отак з клуночками, получим, принесемо. Урожай був, а тіки щоб усе ж вивозили. Крашанки здавали, в кого кури були, яблука здавали, картоплю здавали. Все це здавали в державу. Із сельсовета бумажки нам приносили, і ми здавали. А в сельсовет же приходило із держави.

– А як ви думаєте, хто був винний у цьому голоді?

–- Война. Подумать тіки, скільки перебило людей. А отуто в селі скіки перебило...

– А в 33-ому хто винний?

– У 33-м я, діти, вам не скажу, бо я ж не знаю. Забирали зерно і вже після війни. Особенно з сельсовета приходили забирали. Ну це держава, я думаю, шо це тільки держава…

Під час розмови із бабусями трапилася одна магічна річ – ми випадково вгадали прізвисько місцевої відьми. Просто сконструювали в голові навмання набір звуків – КАЛАЦЮБИХА – і виявилося, що жінка з прізвищем КАРАЦЮБИХА справді жила.

– Ну розкажіть, як їх називали? Якась там баба Калацюбиха...

– Карацюбиха! Та вона й не вєдьма була по-моєму. Хто це вам таке казав, шо Карацюбиха була відьмою? Нє-нє, хто це вам таке сказав? Марія Москаленко - оце вєдьма була, аж отам у краю жила. Таке вона могла зробить, шо корова тікала додому і молока не давала... Люся Скічиха також знала.

– А оце кажуть, як відьма вмирає, то треба стелю розбирать. Робили у вас таке?

– Оце, дівчата, треба було вам поїхать до діда, який отам коло кладовища живе. Бо в нього жінка така була знахурка. У його там по-сусідськи жінка там умирала та довго шось мучиться, а він каже їй: «Ти мені, Галько, тіки розріши шо зробить, я тобі поможу. Я тобі прорубаю стелю і вмреш ти».

Організатором нашої експедиції став Сергій Даниленко –  староста Китайгорода і Триліс. Хоча живе в Олександрівці, у Трилісах тримає автентичну хатинку та пасіку з розмальованими і утепленими очеретом вуликами.

Від Сергія Дмитровича ми привезли до Кропивницького кілька рушників: один вишитий червоно-чорним хрестиком із птахами та ініціалами, інший – божник, а ще... лоточки в дорогу із козацькою кашею та печеною картоплею (приготовленою у дворі на вогнищі, поки ми брали інтерв’ю у старожилів).

З експедиціями «Баби Єльки» ми об’їздили понад 80 сіл і в кожному з них побачили любов. До клаптику землі, до пам’яті, до обійстя, яке пам’ятає босі ноги прадіда. Комусь щастить, і ця любов взаємна – тоді ці села квітнуть і багатіють, а  комусь, як би не тужив, не вдається зберегти те, що любив – стару сільську школу, маленький клуб, магазинчик, де міняв яйця на цукерки…

Фото Мирослави Липи