КАПІТАНІВКА. ЮВІЛЕЙНА ЕКСПЕДИЦІЯ

КАПІТАНІВКА

3 лютого 2022 р. 385

75-та експедиція «Баби Єльки» привела нас у селище на межі з Черкащиною. Капітанівка зустрічає гидокапосною погодою – холодний вологий вітер пронизує все і всіх. Однак додому ми поверталися сповнені душевним теплом, бо селище подарувало нам неймовірні враження і переживання, знайомство із непересічними особистостями й духовні артефакти.


«Капітановка гримить, бо на Басківці – свайба!»  

Перша точка зустрічі – хата 83-річної Євдокії Чміленко. Господиня на нас чекає із подругою – Раїсою Гончаренко 1942-го року народження. Обидві – корінні капітанівці.

Аби налаштувати бабусь на спогади їхнього дитинства й юності, цікавимося, де вони тоді жили, історією вулиці й села. До їхніх спогадів додаються краєзнавчі вкраплення нашої агентки, вчительки й організатора місцевого шкільного етнографічного музею Валентини Білокрис.

– Існує легенда, – говорить вона, – їхав цими краями якийсь відставний капітан, шукаючи пристанище. І вподобав наш ліс, а тут ще й річечка Капітанка з чистою водою тече. Їхав баским конем, трави вволю для коня було. І побудував тут собі біленьку хатинку, і залишився жить. І по вуличному цю вулицю місцеві називають Басківкою – від баского коня. Ця вулиця найперша з’явилася, з неї все село пішло.

– Ми хочемо дізнатися від вас, як ваші батьки, діди й бабусі жили й розважалися, яке вбрання й прикраси носили, які танці танцювали й пісні співали, – намагаємося підвести бабусь до того, по що приїхали.

– Їм не до цього було, – охолоджує наш запал Раїса Федотівна, хвилин із сім розповідаючи про «щасливе» колгоспне життя, голодовку й високі податки в повоєнні часи (1200 рублів податку на город у пів гектара, 150 яєць, 150 л молока, 3 кг топленого масла – норми здачі). – А як ми вже начали підростать, то при каганці – помню батько [робив] отака-го гільза, і вставляється фітіль, на карасіні… І сходяться. Один вечір – до нас. Багато в нас молодьожі було, в’яжуть кружева, вишивають і співа-а-а-ли, так співали! Я із сестрою, лежанка, піч у нас – лежимо й слухаємо…

Коло шламбови (так тут називають місце в лісі, де шлагбаум) лісники поставили бєсєдки такі, і ми [там] сходилися, на гармошках хлопці грали, а один – на баяні, Сергій Бондаренко. Співали, танцювали!

– А які танці танцювали?

– Кроков’як, карепєт, яблучко, падіспанець, вальс, фокстрот, – перелічує Раїса. – Отіх не було бугі-вугі… То співали… А весільних! То це як свайба на нашій вулиці в кого… Всі йдуть до сільсовєта, як будуть розписуваться,– як ми будем співать весільні. А ми ж як вийдем тіки з розписі, як начнем співать – до самого лісу ми так співали, шо, мабуть, ніхто так нігде не співав… Капітановка гримить, бо на Басківці – свайба!  

Як виявилося, Рая співала в молодості «тонко» – так у Капітанівці називають високий голос. Ми просимо пояснити цей новий для нас термін, натомість бабусі заводять рідкісну весільну пісню, а тонко виводить саме Раїса:

– Ой ви люди, люди, вороги,

Та не переходьте дороги!

Та нехай перейде родина,

Дорога листом стелиться!

Та нехай перейде чоловік,

Щоб нашій родині

Довгий вік!

– Чом ти мене, моя ненько не спитала,

Чи у мене свекруха угощала?

– Дала мені хліба й солі, ще й води,

Та сказала: «Більш до мне не ходи!»

Дала мені хліба й солі, ще й м’яти,

Та сказала: «Вийди з хати!»

Наступні пісні, поміж яких трапляються справжні перлини, ми чуємо навпереміш із цікавими розповідя-ми й переглядом старовинних світлин. Одна з історій – бувальщина про смерть місцевого ясновидця – із розряду «мурашки по шкірі».

– А ви нічого не можете розказать, отут, де Білокриси жили, – над ставком перша хата, там колись жив... Він як провидець був, – просить загадати пані Валентина. 

– Це дід Крупський! – пригадує Раїса Гончаренко. – Хатка була маленька, він з бабою і наймит був. І перелаз сплетяний. І Мотря ішла... В Оситняжкі був базар, і сюди привозили дрожді, були такі люди, шо чи то з Москви... «Піду куплю дрождів – хліба пекти». А ця ж баба його дала їй гроші, рубль: «Купиш і мені, – каже, – дрожді». А вночі пройшла сильна злива, дорога ґрунтова – і вона не пішла на той базар. «Понесу бабі рубль!» Приходю, каже, хвірточка открита, як вона открила двері, то вона як заверещала! А вони лежать у ряд у калюжах крові і поодрубувані чи поодрізувані голови. І наймит оцей, шо там був, вони вже старенькі були. Думали, шо в нього там і золото....

За спогадами бабунь, дід Крупський передбачив війну – «будуть жилізні птиці літать», інтернетта електрифікацію – «буде світ обснований проводами як павутинням», а ще свою й жінчину смерть – «Ми з бабою в один день помремо, тіки не своєю смертю»…     

– Предсказував, – додає Євдокія. – Він шо казав. Шо буде плохо жить, особено матерям з малими дітьми. «А коли ж буде харашо жить?» – моя бабушка питає. А він каже: «Буде тоді харашо жить, як буде командувать жінка державою!»

– А в які ігри бавилися в дитинстві? – цікавимося з надією почути незнайомі назви. Однак першою нам називають віднедавна (з експедиції в с. Помічну)  знайомі «кремушки».  І не тільки описали, а й продемонстрували, як грати, на горіхах (див. ФБ-сторінку «Баби Єльки»)

– У «платочка» гуляли, «третього лишнього», «пасика», «жмурки», «любиш-не любиш», – нагадує й інші ігри Євдокія Чміленко.

Майже кожна експедиція – відкриття невідомої раніше страви. Капітанівка не стала винятком.

– Я скажу, чим мама годувала, – говорить Дуня, коли мова заходить про їжу їхнього дитинства. – У нас була піч, то це всігда борщ, молоко гріте і пшоняна каша. Хто хотів – із молоком кашу їв, а хто хотів – із цим борщом. То я до сіх пор люблю борщ із кашею. А як неділя була, то це мама варила вареники. Макітерка була, в ту макітерку, а тоді сметаною заллє, а тоді витягне – вони аж коричневі, ой, таке... А вже на закуску мама пекла пиріжки із гарбузом, тіки чогось, оце січас, як я скажу, що оце гарбуз жарений, а тоді ше й цибулі, і ту цибулю в гарбуз, а дівчата кажуть: «Ми такого не знаєм».

Гончар, бубоніст, «Душі криниця»

Кінцевою точкою відвідин Капітанівки має стати етнографічний музей у школі, де працює Валентина Білокрис. Однак на шляху до нього ми «напрошуємося» у гості до двох цікавих чоловіків.

Так ми й познайомилися з Василем Ковітою – будівельником, гончарем, художником, пасічником, колекціонером, майстром лозоплетіння і навіть вишивальником. Його майстерня – надзвичайно атмосферне місце, в якому кожен куточок пропах цілющими травами, які зберігає дружина пана Василя.     

За годину спілкування про перипетії нелегкого життя людини, яка живе, як нам здалося, за принципом «троянди й винограду», ми знов переконалися, що всього бажаного можна досягти трудом з натхненням. Його досвід, а ще його весела вдача, працьовитість і, здається, незнищенний оптимізм – тема для окремої публікації.

Неподалік Василя мешкає людина, яка володіє «ремеслом», що у нас викликає особливий пієтет. 72-річний Віктор Бараненко – теж людина не однієї професії – працював на місцевому цукрозаводі, керував селищною громадою.

– Я з восьми років почав грати у духовому оркестрі, – розповідає Віктор Мефодійович про ще один свій фах, – 42 роки відіграв, аж поки не розвіяло його. Іноді постукував на бубоні. І років, напевно, з 15-ти, в сімдесяті-вісімдесяті роки, був у мене такий товариш Гриша Зацарєв – і ми свайби по селах грали. І в нас календар такий був, заповнений на рік наперед – дати обведені червоним: у кого і коли свайба. Я на бубоні, він – на баяні, і обоє співали. Ох, який в нього голос був…

https://a.radikal.ru/a02/2201/d6/24d1efda6714.jpg– А зіграйте нам на бубоні, – просимо Віктора, вказуючи на бубон, що його Валентина Білокрис принесла із собою.

– Нє, не той бубон, – відказує він. – Розумієте, різниця велика між тамбуринчиком і цим.

– А де ж ви свій поділи?

– Років п’ять тому я одіграв послєдню свайбу, і подарував його молодому. На жаль, не можу на вашому зіграти.  

Нам цікаво хоч побачити світлини часів музикування Василя Мефодійовича. Він дістає сімейний альбом, ми разом переглядаємо фото, він знаходить кілька світлин, на яких він із бубоном. А ж тут натрапляємо на дві явно старовинні фотографії  чоловіка й жінки, вбраних небідно. На жаль, господар не зміг назвати, хто на них, але цілком можливо, за його припущенням, на них зафіксовані дід і бабуся дружини Ольги.

Дім Василя залишаємо хоч і без вражень від гри на тамбурині, зате із домовленістю завітати в гості ще раз – до того часу правильний інструмент ми відшукаємо.

Музей місцевої школа, який нам лишили на «десерт», називається «Душі криниця». Зусиллями нашої агентки він працює і поповнюється від 2003 року. Велика колекція рушників, посуду, сільгоспреманенту, меблів, книг і навіть… піч. Справжня робоча піч!

– Зробили сякий-такий ремонт у кімнаті, – говорить Валентина, – думаю, треба ж якусь піч зробити. Звернулася до нашого вчителя праці Віктора Івановича Хименка, мовляв, знайду якусь фанеру – зробіть піч… А він і каже: «А в нас хіба не з того місця руки виросли? Нумо зробимо справжню». А в нас саме задумали нову церкву будувать: стару школу розбирали, чистили кирпич – і на церкву його. От і випросила в батюшки тисячу штук кирпича. Він її поставив, а мазати допомагала Ольга Квітка.

Інколи піч протоплюють і навіть готують страви в ній до якогось свята.

    Кожна річ у музеї має свою історію. Чимало з них належало родині Валентини Білокрис: ярмо, жорна, ціпи, сани, праник, які зробив її дід Макар Лисенко 1906 р.н., ложка яку він носив за халявою чобота, котра загубилася, але дивом віднайшлася і оселилася вже в музеї.

На одному з мисників стоїть непримітна шкатулка. Там зберігається монетка, історія якої – сюжет сентиментальної повісті…

– Після війни залишилася баба Текля сама, – переповідає долю монети і її колишніх власників господиня музею, – дід пропав, не було ніякої звістки. Уже чоловіки поприходили – кому похоронка, кому шо, а мені, розповідала Текля, нічого немає. Каже, так було, що в погрібі нічого не залишалося, якась тільки картопелька була. Я, каже, її помила, у горщик зложила і поставила у піч. Піду ж я Василя погукаю, щоб приходив вечерять.

А коло хвірки стоїть циганка і така каже, вона охляла. А коло неї одна одної менчі дівчатка п’ятеро стоять. А одне циганча у неї на плечах – чи воно ворушиться, чи вже воно не ворушиться. І просить вона: «Дай хоч шо-небудь, бо нема сили із села ви

йти». І я, каже, побігла, той горщик із картоплею винесла і висипала її у торбину. А вона руку в карман і витягує, дає мені оці 15 копійок. «У тебе, каже, така туга на душі. На тобі оці гроші, вони тобі чоловіка найдуть». А мене наче морозом обсипало – цигани грош

і видурюють, а мені сама дала, та ще й сказала, шо чоловіка найде. Та як же це може так буть? Ну проходить неділя чи перша, чи друга, піду я в Златопіль на базар. А тут оце в Златополі, де базар, там парк, і біля того парку така барахолка була. Я, каже, туди пішла, дивлюся, а там сидять воєнні, така шинель вицвівша, обдерта. А один сидить і вся голова картатим платком замотана і тіки очі блищать.

А я підійшла і якось машинально руку в карман, достаю ці 15 копійок і кидаю йому в коробку картонну. А він каже: «Спасіба»... А я, каже, та це ж наче якось хустку – раз! А це – мій чоловік! А він після поранення – пів щоки йому відірвало, через що в платку. Він був дуже сконтужений, у такому стані, шо не хотів показуватися... І вона обняла і додому забрала. Коли, каже, йдемо, аж доганяє отакий хлопчик, несе ту коробку і дає оці 15 копійок: «Це ваше, візьміть!». І вона все життя їх зберігала – цю заворожену монету.

Заворожила нас Капітанівка. Ми їй кажемо «До побачення!», тому що справді повернемося в це атмосферне селище.

Фото Мирослави Липи

 

ТЕМИ: Баба Єлька, Капітанівка, Монета, Ігри