Експедиція 79-та. Світлинна Михайлівка

МИХАЙЛІВКА

15 травня 2022 р. 538

Це була особлива поїздка. Перша з часу широкомасштабного нападу росії. І перша, як виявилося згодом, яка пройшла під знаком цінних старовинних світлин. Власне з фотографії вона й розпочалася, коли бібліотекарка із Михайлівки Олександрівської громади Анжела Поклад виклала в інтернет весільне фото початку минулого століття. Її ми й попросили організувати експедицію у це чудове село.     


Що миттю привертає у Михайлівці увагу, так це червонясто-рудий колір багатьох хат. Такого в жодному селі ми не помічали, тому сподівалися відкрити ще одну сільську традицію нашого регіону. Та все виявилося набагато простіше: традиція справді є, але із давніми часами й якимись глибинними традиціями вона не пов’язана. За словами нашої агентки Анжели і місцевого старости Євгена Футорнюка, поруч була залізниця, якою возили залізну руду. От хтось і додумався додавати її до побілки, а з часом це стало модою.   

 

Дует Тахтаїв

Рухаємося в гості до Василя і Надії Тахтаїв. Господар нас зустрічає на воротах, а на порозі запрошує до хати його жінка. Ми заповнюємо собою невелику затишну світлицю. Василь і Надія разом вже 63-ій рік. 

– А ще п’ять – гуляли, – уточнює бабуся. – Дружити почали ще в школі.

Пан Василь свою розповідь про давнину розпочинає з війни. Про батька Петра Івановича 1909 р.н, який воював і повернувся живим, про те, як по-різному бомбили село руські й німці – окупанти по хатах не гатили на відміну від совєтів.     

Мати Василя Надія виросла в багатодітній родині – десятеро дітей було. Каже, що за раз сім’я з’їдала відро борщу. Її батька в 33-му розкуркулили, тому що мав 10 гектарів землі.

– Землю забрали, все забрали – коні, воли, а його – на Сибір! – каже дід. – Там він і пропав… А діти розбіглися хто куди. Батько взяв його дочку, то в сільраді йому теж дорікали, що взяв куркулеву дочку. 

– А я сама – з дєтдома, – каже Надія. – Взяли мене (в прийомну родину – Ред.) в три года чи шо. Мати обіжала… А батько, шо мене взяв, то я його не бачила. Взяв у сороковім, а в сорок первім началась война. Загинув у Румунії за місяць до Побєди.  

Обоє тяжко працювали в колгоспі.

– А гармошка у вас є? Граєте? – питаємо хазяїна. 

– Є. Не граю, – усміхається дід Василь, – і балалайка є, і бубон…

Після останнього слова у нашої Світлани Буланової, яка серед нас найбільше захоплюється цим інструментом, на обличчі з’являється усмішка й вираз щастя. Дідусь із сусідньої кімнати приносить запилюжені гармошку, балалайку й бубон з пробитою шкурою.  

Поки дід налаштовує балалайку, – таки хоче щось утнути – наші дівчата з господинею розглядають сімейний альбом, більшу частину якого складають проводи, весілля, шкільні фото, світлини дітей (їх у наших співрозмовників четверо) і батьків. 

Пан Василь сяк-так наладнав інструмент, починає згадувати мелодію, а його дружина – підспівувати тихим, але гарним голосом:  

І шумить, і гуде, 

Дрібний дощик іде, 

А хто ж мене молодую

Та й додому проведе… 

Їхня зіграність підказує, що раніше вони дуетом давали перцю на гулянках. Так і було, виявляється.

– Де свайби, там його гукають, – говорить Надія, – я йду з ним. Я танцюю, а він грає.  

Просимо бабусю Надю згадати колискові, які своїм дітям наспівувала. Пригадати не може. Проте на пам'ять їй спадає не то пісня, не то вірш про «прекрасне» господарювання у колгоспі:

Жив у бабусі рябенький бичок,

Біла голівка, рябенький бочок.

Добре живеться йому, та не дуже.

Він тут саменький, А їсться байдуже.

Інші телятка весь день в череді,

Він біля клуні один в самоті.

Якось бабуся у сонячну пору

Гарно помила бичка серед двору,

Потім ошийник новий одягла

Й потихеньку з села повела.

А за селом, де ставок і толока,

Хверма колгоспна, подвір’я широке.

І на подвір’ї  стоїть череда.

Там зоотехнік телят огляда.

Ось він підходе міцний, загорілий,

В білім халаті, у шапочці білій.

Вислухав, глянув, оглянув як слід,

Ніжно погладив: «Тепер на обід!»

Ось і сарай для його откритий.

Йде підвісна тут канатна дорога,

Корм у візочках підвозять згори

Просто до ясел – підходь і бери!

Автопоїлка у кожного є,

Кнопку телятко натисне і п’є!

   

 

 Хор, «Оберіг вічності» й невипадкові знайомства 

У найбільшій кімнаті офісу старости нас у «всеозброєнні» чекає місцевий фольклорний колектив: яскраве новеньке вбрання, акустика, стільці для глядачів, усміхнені обличчя молодих і не дуже жінок. До слова, з досвіду наших експедицій – молодь у таких сільських колективах – велика дивина. Тож михайлівський виняток – велика втіха!      

Цей жіночий колектив не має назви. І ось хто в ньому співає: Галина Григір 1951 р.н., Алла Футорнюк, 1985 р.н. Сніжана Сухомлін 1987 р.н., Яніна Солоненко 1988 р.н., Лілія Люльчак 1978 р.н., Раїса Довга 1962 р.н., Олександра Олійник 1947 р.н., Галина Караваєва 1946 р.н.

Поки мої колеги слухають пісні, прошу Анжелу розповісти про виставку вишитих речей, що розгорнута тут же. На тлі решти експонатів виділяється старовинна сорочка. 

– Це сорочка моєї прабаби Оксани Тарасенко, яка народилася у 1902 році, – зазначає Анжела, – вона сама її вишила. Коли саме – невідомо, але їй точно більше ста років. 

Трохи згодом бібліотекарка покаже ще й фото прабабусі! Це майже унікальний випадок, тому що вкрай рідко нам трапляється побачити сторічну сорочку і її авторку. Та ще й яке фото! 

Аби оптимізувати роботу, адже людей, яких треба вислухати, – чимало, наша команда вирішила розділитися. Хтось «розкручує» старших жінок із хору на старовинні пісні, а хтось з нашою агенткою знайомиться із краєзнавчим куточком, розташованим теж у старостаті. Називається він «Оберіг вічності». З’явилася світлиця історії села завдяки ініціативі бібліотекарки. Облаштували (придбали меблі й обладнання) завдяки перемозі в конкурсі грантових проєктів та благодійникам. До поповнення колекції цінними експонатами здебільшого, каже вона, долучаються земляки, які живуть далеко: в Миколаєві, Херсоні, Кривому Розі, Кропивницькому, Києві. Нині тут бачимо картини, музичні інструменти, книги, документи, світлини – все, що стосується історії Михайлівки. 

 

А ось та сама світлина 1906 року, яка покликала нас сюди. Вона чудово збереглася. Як вказано на її звороті, на ній Іван Варламович Кравченко  «вступил в законний брак 10 октября, в среду венчался в 5 часов вечера» у Покровській церкві. За дружину Іван брав Марію Степанівну Носач, а поруч з ними – Феодосія Семенівна Брайко, яка, вочевидь, була дружкою на їхньому весіллі. Фото до світлиці передала кропивничанка, уродженка Михайлівки, внучка Феодосії Любов Брайко. Наразі встановити, де на знімку наречена, а де дружка, достеменно неможливо, адже на момент отримання експоната Анжела цього не встигла уточнити, а зараз пані Любов живе за кордоном і зв'язок із нею втратився. Разом з Анжелою ми схиляємося до думки, що виходила заміж дівчина, яка ліворуч – про це можуть свідчити багатші прикраси й вишитий фартух. Але це неточно, бо молодий тримає за ріку іншу дівчину… 

Тут взагалі зібрано чимало цікавих і цінних світлин, зокрема й в українському традиційному вбранні. Та сама Любов Брайко подарувала фото з трьома дівчатами, одягнутими традиційно, одна з яких Марія Гринюк 1914 року народження. 

Зберігається у світлиці й копія фото цієї самої Покровської церкви, яку при радянській владі зруйнували. Де вона стояла, достеменних даних про розташування досі не знайдено. Але більшість місцевих вважають, що височіла вона на «п’ятачку» між офісом старости й нинішньою церквою, будівля якої колись була майстернею при Покровській. Зауважимо, що колись майже в кожному селі була церква, а то й не одна. Історії про них ми вислуховуємо чи не в кожній поїздці, але вони зникли, а світлин з ними зазвичай не залишилось. Тому михайлівцям з цим пощастило. Принаймні вони можуть хоч побачити, якою вона була, а якийсь меценат, можливо, навіть відбудувати.     

Тим часом робота із співачками дає свої плоди. Записуємо кілька знайомих пісень в оригінальному виконанні, а також кілька сороміцьких та колисанки. Сороміцькі, певне річ, не для широкого загалу, а ось колисанки від Галини Короваєвої родом з Вінниччини подаємо:

 

Колихала баба діда,

Колихала баба діда

Із вечора до обіда.

«Ой спи, діду, шоби сь ни встав,

Шоби сь ни встав,

Шоб ся мені

Кожух дістав!»

 

* * *

Люлі, люлі,

Пішла баба по цибулю,

А цибуля не вродила.

Баба в хопці заблудила!

А-а-а!

 

За традицією, що вже стала корисною звичкою, йдемо на побачення із старими хатами-пустками. Примітно, що у Михайлівці майже всі вони попри  самотність не виглядають жалюгідно, а хоч якось доглянуті, двори викошені. Чимчикуємо до однієї з мазанок, на вулиці на лавці під розкішною березою сидить жіночка, придивляється до нас, чужаків. А ми й підходимо познайомитися, мо’ щось цікаве розкаже-заспіває. Лідія Сліпець (1949 р.н.), так звати жінку, обережно відповідає на наші питання, придивляється, а коли просимо показати старі сімейні фото предків, радить завітати до куми. Ніна Чембарова (Діхтяр у дівоцтві, 1947 р.н.) живе зовсім поряд. Біля її двору бесіда складається розкутіше, господиня – приємна веселуха, охоча погомоніти. Мова заходить про старі світлини, і з’ясовується, що її фотоальбом може нас зацікавити. Так і є – в ньому маса давніх фото. Чимало відображають похорони – була колись у селах така «мода». Поміж решти бачимо і ті, на яких чудово видно ще «отеее» вбрання. Одна взагалі із тих, що завжди в нас викликають мурашки по шкірі. На ній парубок із дівчиною, вона – у вишиваній малоросці із цікавим узором, у фартусі із защепами або юбці з нагрудником, в намисті, взута в напівчобітки, він – у чоботях до колін, штанях типу галіфе, короткому пальті, вишиванці, а на голові – смушева шапка. 

– Це дядько Василь Білоус і його жінка – рідна сестра моєї мами тітка Ярина Білоус, дівоче – Головко, – описує картку Ніна Петрівна. – Коли зробили його, не знаю. Тітка, мабуть, десь 1901 року народження, бо мама 1908-го, дядько старший. Тітка сама оцю сорочку вишила.   

Побачивши, як і на які фотографії ми реагуємо, пані Лідія й собі приносить дві. 

– Це мій дєдушка по мамкі, – розповідає вона про фото, де три браві вояки із шаблюками, – Мохна Федір. Якщо моя мати 1907-го, то він десь  тисяча вісімсот-якогось року. В армії це він… А це (показує другу світлину) – його жінка, моя бабушка Мохна Євдокія, а це – моя мамка Марія (немовля на її руках). Хто ще тут, не знаю, може, куми чи подруги.       

Тепер ці три чудові світлини двох родин переїхали до нашої етнолабораторії в центр Кропивницького. 

…Як і пісня від бабусі Ніни Водолазької (1940 р.н.), яку ми відвідали за підказкою місцевих наостанок. Це була теж незапланована зустріч. Скромна жінка тихим голосом ділиться історією свого життя. Родом із Дніпропетрощини. Батько загинув на війні, мама сама ростила п’ятьох дітей. «Бідність така була, не дай Бог!». У кімнаті, де ми спілкуємося, стоїть скриня. Та сама, яку мала Ніна за посаг. Покласти в неї не було чого, тож накидали в кабачків…

Спогади в Ніни переважно сумні: війна, голод, тяжка праця. Цими словами можна охарактеризувати всю історію України. Тож недаремно більшість пісень – згусток горя й смутку. Одну з таких Ніна Пантелеївна й заспівала нам в дорогу додому.

 

Ой летіла галка

Через круту балку

Та й сіла ж на сосну,

На гілку розкошну. (2)*

– Не хилися, гілко,

Жить без роду гірко.

Не хилися в воду,

Горе жить без роду! (2)*

 

Тільки й в мене роду

Два братіки з роду,

Та й ті прибувають

Ой десятого ж году. (2)*

 

Приїжджайте, братці,

У неділю вранці,

Поставлю ж горілку

В грахвині й у чарці. (2)*…

 

Це була особлива експедиція ще й тому, що під час драматичних подій автентичні речі сприймаються надто глибоко й гостро. Честь, гідність, свобода, дух й культура предків – не порожні для українця слова. Чи є такими вони для садистів, які мріють нас знищити? Риторичне питання…  Раб ніколи не переможе вільного, бо його основні духовні цінності – кожен сам за себе й бажання нищити. Руйнівник ніколи не переможе творця.   

«Баба Єлька» й далі творитиме та триматиме дуже важливий фронт –  духовний.  

Фото Мирослави Липи