Експедиція у Кропивницькому у... Волноваху

Волноваха

25 травня 2022 р. 1363

Нещодавно до Етнолабораторії «Баба Єлька» зовсім випадково зайшли дві дівчини у пошуках традиційного українського вбрання. Виявилося, що Яна та Аліна – з Волновахи, до Кропивницького їхня батьківщина приїхала наприкінці лютого, рятуючись від російського «звільнення». Тимчасовими кропивничанами стали мама та тато дівчат, а також їх дві старенькі бабусі, яких вивозили з Волновахи буквально під обстрілами. 

Ми вирішили поспілкуватися з 85-річною Зінаїдою Холошою та її внучками. Назвали це інтерв'ю експедицією у Волноваху у Кропивницькому.  

 

Батьківщина Дерев'янків оселилася у затишному будиночку в районі Олексіївки. Дівчата вже добре вивчили місто, тому за їхніми підказками знаходимо потрібні ворота. Зустрічає нас Яна із молодшою ​​донечкою Мією, яка за прикладом мами йде до нас у обійми. У дворі знайомимося з бабусями, яких діти привезли із Волновахи. «Все, що зможу, розповім», – бодро обіцяє нам бабуся Зіна, опираючись на паличку. Напроти неї сваха – 86-річна бабуся Галя – не стримує хвилювань і вирішує не брати участі в розмові… 

Яна й Аліна ще під час нашого знайомства в Етнолабораторії чи не про кожну побачену там мову розповідали як про щось рідне: ось такі глечики в них були, а ось такий мисник і досі стоїть у бабусиній хаті. Їхнє дитинство минуло у селі Новопавлівка Волноваського району Донецької області. Ось як пригадує свої дитячі роки Яна: 

«Щонеділі ми з батьками приїжджали до бабусі та дідуся у гості. Ворота двору в ці дні були відчинені вранці, то всі в селі знали, що дідусь і бабуся чекають на гостей.

У невеликому дворі влітку сушилося ароматне сіно. Після сушіння дідусь відносив його у сарай, де воно могло зберігатись усю зиму. Я пам'ятаю дві ночівлі на сіні з дідусем… Я згадаю кожну дрібничку бабусиної та дідусевої оселі. Перша кімната, куди заходиш, це кухня. Там впритул до вікна стоїть стіл із посудом синього, може трохи з блакитним, кольору. Він особливий тим, що під стільницею є висувна дошка для нарізування. Бабуся на ній навіть виліплювала вареники. Це багатофункціональний стіл. Ми завтракали, обідали і вечеряли за цим столом. Напроти столика плита. Справжня! Бабуся топила її та кочергою відсувала необхідне за розміром металеве кільце, що прикриває доступ до вогню, та готувала там усю їжу. Дуже смачно.

Далі йде кімната маленька і темна, без вікон, що називається  «сіни». У ній стояв столик з поличками, на яких зберігалась вся їжа і напої, що потребують зберігання у прохолодних місцях, таких як холодильник. З цієї кімнати був ще вихід на «чердак». Там у підвішених до стелі мішечках завжди зберігались горішки, сушка (висушені яблучка, груші, сливи та абрикоси), трави, цибуля та часник. 

Далі ще кімната з піччю. Це зимова піч. Вона виконує функцію приготування їжі та обігріву оселі. Ця піч з'єднується з  грубою. Саме груба нагрівається і гріє всю оселю. Я полюбляла тулитись до груби спиною і грітись, але не довго, бо вона дуже гаряча. Я торкалась її руками і намагалась з'ясувати, з чого вона зроблена за її особливим рельєфом. Наче дрібно посічена солома, перемішана з глиною.

В оселі у бабусі  завжди гарно застелене ліжко. На ньому три пір'яні подушки лежать одна на одній, вкриті гарною вишитою серветкою.

Ще я пам'ятаю бабусину шафу, акуратно складені хустки. Їх, мені здавалось, дуже багато різних – від маленьких до великих, від літніх до теплих, від святкових до повсякденних... Із шафи пахло травами. Мабуть, їх кладуть у мішечках не тільки для приємного  аромату, а й від шкідників.

Пам'ятаю, що у кожного селянина на городі стояли скирти з перегноєм та відходами худоби, перемішаними із соломою. Це добриво для городу. Весь рік туди все зносили, а наприкінці сезону обробки городів ним удобрювали землю та залишали так на зиму.

Я часто працювала на городі. Мама навчила мене обряду. Після тяжкої городньої праці ми присідали на коліна, брали у долоні землю і промовляли: «Земле-земле, дякую, що вродила, віддай мої сили!». Можливо, це працювало, а можливо, через свій юний вік я не почувала себе втомленою. Коли городні роботи закінчувались, батько з дідусем спалювали висушену сонцем гичку та готували в ній картоплю, що вродила. Це неперевершено смачно.

В селі є і свої особливі засоби лікування: при болю у горлі – парне молоко, при болю у суглобах врятують компреси з листя лопуха, при зубному болю клали на зуб шматок сала. Також при недугах і хворобах розповсюдженими є читання молитов, заговори.

Бабуся вчила молитися Богові, стоячи на колінах і зранку, і ввечері.

Мене вчили шанувати українські традиції, святкувати свята. Так і в сучасному житті в нас збереглися певні традиції. По неділях ми намагаємось не працювати по дому, не стрижемося, не робимо манікюр. Як оберіг сім'ї, окрім ікон, в нашій сучасній квартирі є ляльки-мотанки. Ляльки в особах молодого подружжя, зроблені за всіма традиціями в'язання ляльок-мотанок, тримають руки догори і просять у сонечка доброго життя. 

Також ми маємо вишиту бабусею ікону Віри, Надії, Любові та їхньої матері Софії. Бережемо вишитий весільний рушник змотаним, щоб не було кутів та складок...»

Родина Дерев’янків-Холош внаслідок російської окупації втратила у Волновасі все. Анатолію Холоші – сину бабусі Зіни – довелося втікати з сім’єю після прямого потрапляння снаряду в його двоповерховий будинок. Жовтий будинок із синіми ворітьми… Інша частина родини якийсь час ховалася в підвалі багатоквартирного будинку (уявіть, із двома майже 90-літніми бабусями!), а потім наважилися під обстрілами виїхати з міста. 

Бабусі Зіні довелося пережити дві війни – Другу світову і сучасну російсько-українську. Під час Другої світової її батька мобілізували з Донецька, мама  з чотирма дітьми пішки йшла 60 кілометрів у село Новопавлівку – це все, що пам’ятає бабуся Зіна, якій тоді було чотири роки. Згодом їхня родина пережила голод 1946-47 років, але від смерті врятувала корова. 

– Вивозили все, низя було нічого взяти. Ми були дітьми, збирали колоски на полі. А об’єжчик був, на байдарці їздив конем з батогом і ганяв нас, щоб ми їх не збирали. Ми, дітвора, їли із акації біленьке, маслини, сливи зелені. Моркву, де яка маленька, бігали по степу... Дітей у селі було дуже багато… Ото у степу колосочок украдуть, помнуть, заховають у пазуху, а вдома вже ото зварять. Хліба не бачили, бо його забирали. 

– А хто забирав хліб?

– Вивозили і здавали. Перву категорію получала Москва – наша «сестра». Там усе було –- і м’ясо, і молоко, і сметана. А нам уже що оставалося… 

Ми згадуємо про те, що і зараз росія вивозить з України хліб, від усвідомлення циклічності і наполегливості у знищенні українців туга, яка нікуди не дівається ось уже сотий день, ще більше нас накриває. 

Про війну наших днів бабусі Зінаїді і бабусі Галі довго не казали. Вже коли діти почали переводити з квартири до підвалу, а потім раптово від’їжджати, коли побачили українських військових, блокпости, потрапили під обстріл градів, вони зрозуміли: війна. 

Ось як Зінаїда Холоша відповідає на запитання, яка з них жорстокіша – Друга світова чи сучасна російсько-українська:

«Жорстокіша – оця. Бо вона не об’явлена. Хтозна, кого вона б’є і для чого? А та... Гітлер ішов, щоб захопити увесь світ. Я все бачила: і румунів, і італійців, і німців. Вони хотіли спалити наше село, вже наготували баки із бензином, щоб підпалити хати... Але наші їм завадили», – згадує бабуся Зіна. 

Вона цитує відомі рядки про «Киев бомбили, нам объявили» і вкотре перескакує на спогади про наші дні: «Я бросила вдома усе, приїхала сюди у ночній сорочці, а це (показує на кофту) люди дали... У чому були - в тому посідали в машину. Спасибі людям, дали нам хату в Кропивницькому... Село наше зараз напівзруйноване. Як кидали бомби та ракети, то є побиті хати з одного боку. А з другого боку поки не тронуте. Дім у мене там цілий, але возврату немає... Там у нас усе було, і школа була, село здорове. У школі солдати жили довго-довго. Як буде там Україна – поїдемо туди. А зараз Волноваха розтрощена».  

Намагаємося з теми війни хоч якось перейти до етнографічних балачок, адже чули від онучок, що бабуся Зіна досить тривалий час керувала сільським клубом і знає десятки народних пісень. Цікаво, пісня з Донеччини, яка вона?

Дівчата тим часом приносять у бесідку чай із м’яти і печиво, яке вони спекли за рецептом своєї прабабусі Варвари. 

«У моєї бабушки, вона хоч і була не дуже стара, була дуже довга і рясна спідниця з поясом. Полотняна сорочка з довгими рукавами, коротка. Були й вишиті, але мало. Сорочки вишивали хрестиком. Вишивка отут була (показує на плечі та рукави), а в мужиків була вишита манишка. Ну вдягали тільки на Пасху, на проводи. Жінки ходили в білих хусточках на степ, а бабушка носила чепир (круглий головний убір у вигляді мілкої шапочки, зверху на який одягали хустку і в який ховали волосся)», – пригадує бабуся Зіна. 

За кілька годин спілкування нам таки вдалося записати від Зінаїди Холоші з десяток пісень, серед них добре знайомі на Кіровогращині «Посіяла огірочки», «Усі гори зеленіють», «Ой там та тічку на базарі», колядки, дитячі забавлянки. Ось одна із найцікавіших пісень, яку на Кіровоградщині ми зустрічали лише раз – під час експедиції у Первозванівку:

 

– Ой ти коваль, 

Коваль молоденький,

Чом не куєш

Вранці-спораненьку?

Чи й у тебе

Заліза немає,

Чи й у тебе

Сталі не хватає?

– Єсть у мене

Жаліза доволі,

Є у мене

Жінка до любові!

Є й у мене

Дочка Катерина,

Вона ж мені

Лиха й на робила,

До півночі 

Сина спородила.

Ой дай, Боже,

Снігу та морозу,

Щоб дорожки

Засипало снігом,

Щоб не знали

Прокляті ворожки!

 

Бабуся Зіна та її внучки підкорили наші серця, друзями розбивши стереотипи про Донбас. «Маненько», «спритно», «троячки» – цими словами говорили до нас наші бабусі з центру України. Такими ж словами, такими ж піснями зверталася до своїх онучок бабусі на Донбасі. Українському Донбасі, у звільнення якого ми віримо.