БЛАГОВІЩЕНСЬКЕ. ЕКСПЕДИЦІЯ 34-ТА

БЛАГОВІЩЕНСЬКЕ

10 січня 2020 р. 94

Надворі було ще темно, коли «Нова Газета» і «Баба Єлька» вирушили в дорогу. Світ не близький – західна Кіровоградщина. У тих краях ми були лише раз (в Голованівському районі), бо і їхати далеченько, і дорога така, що всі молитви згадуються.

 

Їхали у Благовіщенське – приїхали в «Ульяновку». Про це повідомляла велика бетонна стела на в’їзді в місто. «Ми вже по-іншому називаємося!» – гукнув перехожий, побачивши делегацію, яка намагалася прилаштуватися для спільного фото. До речі, місто перейменували майже чотири роки тому, але місцева влада досі не подбала про його ребрендинг.

Від бабусі Галі – «Бабі Єльці»

Та ми прибули не для перевірки свідомості і відповідальності тамтешнього керівництва, а для пошуку духовних скарбів – співочих берегинь народної творчості і пам’яті. І цей душевний поклик привів нас до Галини Вікторівни Томашевської (1939 р.н.).

Щойно прочинили ворота, побачили справжній витвір мистецтва – прикрашену мозаїками хатину. Її власними руками колись збудував Петро Назарович – чоловік бабки Галі. Спочатку звів літню кухню. А доки молода дружина там господарювала і ростила синочка, чоловік поставив і хату. Разом із товаришем прикрасили її мозаїкою, на яку пішло чимало кахлів,  посуду, керамічних фігурок, катафотів і дзеркал. А всередині оселю оздоблювала вже сама Галина – білила стіни, шила штори і декоративні килимки, вишивала скатерки, розкладала рівненькими пірамідками у барвистих наволочках подушки. У цій хаті Галина і Петро прожили разом насичене життя, виростили двох синів і двох онуків, сотні разів збирали друзів і відсвяткували не один ювілей. А тепер бабуся Галя, якій нещодавно виповнилося 80, приймає тут гостей сама.

Чекаючи на нас, вона дістала з закутків старенької шафи купу хусток і вишитих у молоді літа картин, а стільчики застелила власними килимками-квітами. «А це ще моя свекруха ткала, – вказала бабуся на шестиметрову домоткану доріжку, розстелену на лаві у веранді. – На все село був один станок в одної жінки. І ото всі по черзі договорювалися і ходили до неї ткати».

Дістала бабуся і давні чорні квітчасті хустки, які носила її свекруха Маня (Марія Юхимівна Томашевська 1909 р.н.). Показала, дала приміряти і подарувала у музей «Баби Єльки».

«Від нашої баби – вашій!» – засміялася Галина Вікторівна.

«А що ще жінки одягали, коли Ви були маленькою?» – цікавимося.

«У моєї баби Лізи (Єлизавета Василівна Заплітняк) була чорна спідниця. Така рясна, як тетянкою діло. І пояс був такий на зо два пальці, широкий, і він зав’язувався тако збоку. А ця спідниця була вишита квадратиком, а в них були ромашки різних кольорів. І в жилєтці ходила (керсетка називалася). Жилєтка тоже вишита на грудях була. І кофта була мережкою. Ну, колись менше вишивали, а більше робили мережки. І не воротнік був, а тако як крючком наче вив’язана ця мережка і на шиї на бантики зав’язувалася такі. Фартухи були дуже гарні, здорові, з візерунками, – продовжує баба Галя. – Капці носили постоли. Оце як різали чи свині, чи скотину, шкури чинили і тоді з цих шкур робили постоли. Вони як човники були, стягувалися, і з цеї шкури робили такі як канати і зв’язували. Ну це так колись носили і бабка Ліза, і дід Андрій».

Було в її бабусі довге густе волосся, яке та заплітала у дві коси і викладала на голові «короваєм», а потім прикривала чи хусткою, чи «чепчиком без крисів». Носила Єлизавета Василівна рясне червоне намисто (коралі) з овальним дукачем. Його передала своїй доньці Марусі (1916 р.н.), а та своїй – Галі. Проте до наших днів намисто не дожило.

Згадала Галина Вікторівна, що колись (ще в її дитинстві) поруч жив дід Стрілецький. Він ходив у постолах і в обмотках, а на голові завжди носив солом’яні капелюхи, які сам в’язав.

«Сіяли жито, а тоді жито це молотили, а як воно висохне – намочували. Тоді клали на сонце і воно робилося золотисте. І тоді брали й в’язали брилі і солом’яники. Тоді не було сундуків, а були солом’яники: метрів зо два і високі, бо я ше в дєцтві як у жмурки гралися, то ховалися в ці солом’яники. Туди ізсипали зерно», – розповіла бабка Галя і навіть дістала з горища старезний ціпок зі шкіряними ремінцями, яким жито-пшеницю молотили.

Звідти ж (із горища) до музею «Баби Єльки» перекочували рогачі, дерев’яна пекарська лопата і три глиняних глечики з візерунками. А найцікавішій знахідці, аналогів якій не було в нашому фонді, ми досі радіємо, як диву дивному. Бо якимось чудом баба Галя зберегла деталь самопрядки, яку тут називають мотовилом. Це котушка з вилками і шківом (колесом), на яку під час роботи самопрядки намотуються нитки. А котушка виявилася не пустою – на ній конопляні нитки, які пряла ще Марія Томашевська понад півстоліття тому.

Показала бабка Галя і старезну скриню з металевими лямками, а всередині обклеєна керенками і папіросним папером, який і сам по собі вартий місця в музеї. У цій скрині її свекруха зберігала своє добро. «Коли ми з дідом женилися (в 1959-му), то в неї ця скриня вже була – від її мами перейшла. А як бабка Манька померла, то ми її (скриню, Ред.) сюди забрали», – розповіла Галина Вікторівна.

А тоді згадала страву, якою баба Маня частувала рідних, коли ті приїжджали її навідати. Це гокачі, про які ми досі під час експедицій не чули. У густе, як сметана, тісто додавали фрукти свіжі чи сушені, виливали на капустяний листок і пекли на печі-кабиці.

Слово за словом і наша скарбничка поповнилася давніми рецептами печеного цукрового буряка, буряково-вишневої начинки для пиріжків і вареників, гречаної лемішки, мамалиги з конопляним молоком, картопляних галушок, хліба і прісних калачів, домашніх дріжджів і  різних «зажарок».

«І ще пекли при полудні коржі. Замішували: мука, сіль, сода, вода. Якщо немає чи сироватки, чи кислого молока, то у воду лили трошки уксусу і соди. І тоді місили ці коржі, – демонструє жестами бабка Галя. – Оце в печі горить. Тей туди дальше вогонь засуваєш, а туто скраю клали корж. На качалку брали і розстеляли в печі. На черині. І він піднімається такий гарний, рум’яний».

А згадавши про фруктово-буряковий компот, жінка аж сама зраділа – яскравий дитячий спогад викликав щиру посмішку на її обличчі.

«Сахару ж не було раніш. Оце буряк білий кришили крижалками. Ставили варити. Відварили. Туди кидали чи яблука, чи груші сушені, чи вишні. Кампот так варили. Бо я пам’ятаю, дівчата жили в центрі, а ми йдем зі школи і заходим до них додому. А в них наварені ці буряки з вишнями. І ми сідаєм. А в них така табуретка була здорова, кладемо той казан на табуретку і ложкою! І такі довольні були!» – сміється бабка Галя.

Під смачні розповіді і домашні варенички, які Галина Вікторівна наліпила до нашого приїзду, ми заодно продивилися кілька альбомів зі світлинами, які закарбували сотні щасливих моментів і барвистих спогадів із життя Галини й Назара, їхніх рідних і друзів. Тут і проводи в армію, і виступи з танцювальним ансамблем, і гучні сільські весілля, і гуляння веселих компаній. І вінки, і стрічки, хустки і картузи, сукенки й сорочки, пальта й кожухи – усе, що одягали люди у минулому столітті в повсякденному житті і на свята.

Ми вже прощалися, коли поріг переступила ще одна Галина – Михальчук – родичка нашої баби Галі. Жінка півжиття прожила на Кіровоградщині, а сама родом із Рівненщини. Звідти вона привезла лляну весільну намітку своєї бабусі Горпини Ізотівни Охримчук (1916 р.н.).

Це прадавній аналог сучасної фати, яку наречена одягала на весілля. В одних районах її замотували на голові, в інших – збирали серпанком, десь просто прикривали волосся, а зверху одягали багатий вінок. Горпина, як й інші наречені Полісся, власноруч полотно ткала, шила і вишивала. Після неї у цій же «фаті» виходила заміж її старша дочка. А далі (у розквіт радянського панування) традиція забулася. Вже після смерті бабусі намітку знайшли її внуки. Спершу не зрозуміли, що це таке. Пані Галина розповідає, що тривалий час використовували її як рушник, і лише нещодавно дізналися, що насправді це давній обрядовий одяг. Тож випрала і склала в схроні, щоб показати своїм онукам.

 «Хахлацкая дєвчонка» Валя

 Перебираємося на інший куток Благовіщенського. Тут на нас чекає Валентина Бурлака з чоловіком Віктором. На столі – стос грамот, відзнак і фото. Переглядаючи їх під супровідну розповідь, розуміємо, що наша співрозмовниця – знана в області й не тільки майстриня народного співу. Валентина Василівна, яка народилася на Різдво 1937 року, була учасником численних музичних фестивалів, проєктів тощо. Але головне, за що мусимо їй дякувати, – збереження фольклору та його популяризацію. За це її відзначено, зокрема, обласною премією «Духовний скарб Кіровоградщини». Дізнаємося, що раніше її досвід вивчали фахівці київських та кіровоградських університетів.    

У в більш буденному житті пані Валентина була продавцем, бухгалтером. Розривалася між папірцями й піснею. Однак останню не зрадила.   

Коріння Валентини Василівни – козацьке. Прапра- чи прабабуся її мами, яка прожила 105 років, була козачкою. Тому чимало родинних пісень Валентини – козацькі. За це у дитинстві дівчину навіть дражнили «козачкою».

– Із десяти років я на сцені, – розповідає господиня. – Тільки ж тоді співали про Сталіна, про партію, про Москву. А українських – нє. А в мене душа розривалася, бо в моїй душі повно обрядових пісень всяких, старовинних, козацьких, чумацьких… Голос тоді у мене був хороший. Ну не любила я їх, російських пісень, ну співала.

Одного разу в Ульяновці (колишня назва Благовіщенського) була виставка досягнень сільськогосподарських підприємств, пригадує бабуся Валя. Усі колгоспи й радгоспи району виставляли зразки своїх здобутків. Тоді юна Валентина навчалася в Кіровограді і саме приїхала на практику додому.

І завклубом попросив її виступити.

– Сцена була на машині, машина й драбина, щоб вилазити, – згадує Валентина Василівна. – А секретар райкому партії був росіянин, тіпічний росіянин. Він не любив української мови й пісень. Як він проходив по тих палатках, де там корови виставляли, там кабаки виставляли – всьо, шо народилося, – то люди йшли за ним. А тоді, як я вилізла на сцену і заспівала українську пісню, – кинулися сюди, бо почули голос, пісню. А він позаді йде, розсердився, шо це покинули його, і прийшов до завклуба і шось помахав йому кулаком. І той завклуб показує мені отако – шо прекращай. То як я його не просила, він не сказав мені, що той казав. Аж після, нескоро-нескоро, сказав, шо він сказав: «Чтоб я ету дєвчонку с єйо хахлацкими пєснямі не відєл нігдє». Я плакала дуже, цілий рік не виступала».

Помирилися вони із чиновником лише тоді, коли на одному із концертів Валентині довелося заспівати «Россия, Родина моя!»…

Незалежність України Валентина Бурлака зустріла із захватом. Відтоді співає і навчає (навчала дітей) лише українських пісень.

Просимо заспівати. Звучить «Улан». Жінка перепрошує за «поганий голос», пояснюючи це недавно перенесеною операцією.

Співає ще. Козацьку «Стоїть явір над водою». Далі ще одну – «Ой на горі хатина стояла». Із захватом розуміємо – знахідка…

 

Ой на горі хатина стояла,

В тій хатині Маруся лежала.

В тій хатині Маруся лежала,

Чорним шовком голову зв’язала.

 

Приїхали три козаки з полку,

Розв’язали Марусі головку.

Один каже: «Я Марусю люблю»,

Другий каже: «Я сватати буду!»

 

– Ой хто ж мені трьох зілля дістане,

Той зі мною на рушничок стане.

Третій каже: «Я зілля дістану,

А з Марусей на рушничок стану!

 

Одним конем до моря доїду,

Другим конем море переїду,

Третім конем на камені стану,

А Марусі трьох зілля дістану!»

 

Як став козак зіллячко копати,

Стала йому зозуля кувати:

«Ой не копай, козаченько, зілля,

Бо в Марусі сьогодні весілля!»

 

Та й поїхав козак горами, лісами,

Здибає Марусю з своїми дружками.

До дружечок шапочку знімає,

До Марусі шаблю витягає.

 

А в козака шабля забриніла,

А в Марусі голова злетіла.

– Оце ж тобі, Маруся, весілля,

Не посилай козака по зілля!

  

Спів чергується зі спогадами. Як і в багатьох українців, які зростали в селі, вони особливо теплі і щемкі про холодну пору – зимові свята. Покуття, Різдво, кутя, колядки, Щедрий вечір… І піч – як обійстя-фортеця зимового дитячого затишного світу. Кутю, пригадує пані Валентина, в їхній родині варили в горщику, в якому цілий рік нічого, крім неї, не варили.

– Перед тим, як зварилася, ставлять на горщик калачик, свічку, і несуть на покуть, – описує вона Святвечір свого дитинства. – Бере батько ту кутю несе, а ми з братіком біжимо і примовляємо: «Іде кутя на покутю, а курочка – кво-кво-кво!» Дуже це ми любили.      

Зима в тодішній Україні – час свят, перепочинку та приготування господарства й родини до теплої пори. Оденки – один з головних його пунктів (спільна робота заміжніх жінок (прядіння, вишивання тощо) у зимові дні.). На заході нашої області це слово збереглося із протетичним «г» – «годенки», що притаманно для певних регіонів, зокрема західної Кіровоградщини.  

У хаті Валентини Василівни годенки відбувалися на двох лавках, виготовлених руками її тата. Довгими зимовими вечорами на них сиділи господині й працювали. А трудилися не німуючи…   

– Хата в нас була невелика і тепленька, – пригадує співрозмовниця. – І дуже чистенька. Мама в мене була дуже хазяйка – шоб порядки кругом були. І то вони приходят, і повставляли ті кужеля в скамейках дирки, і сидят. Ждут, говорять за новості, які в селі. А я ж на печі. Колись діти, якшо дорослі є – тільки на печі!

Пані Валентина пояснює, що в ті часи діти розважалися окремо від дорослих.

– Та й сидят бабки собі, сидят і говорять там шось, шо в селі які новості, – продовжує бабуся про годенки. – Вдруг відкриваються двері – заходить баба Ірина. А вона жила від нас через річку. Відкриває та й (співає):

 

Помагай Біг, сусідонько (і всі починають співати за нею), помагай, Біг!

 

Позич мені чоловіка хоть на два дні.

Я позичу, сусідонько, макогона,

Чоловіка не позичу – нема вдома.

Я позичу, сусідонько, плуга й борони.

 

Чоловіка не позичу, Боже борони!

Не позичу, сусідонько, не позичу,

Бо я свого чоловіка не відкличу.

 

Проспівали оце вони і начинают співати українські народні, і баба Ірина співає із ними. Всьо – баба Ірина охляла, стає на порозі і знов: «Помагай Біг, сусідонько…». Це вже баба Ірина йде. А вони собі остаються і ше співають».

За словами Валентини, пісню про непозиченого чоловіка баба Ірина написала за мотивами свого досвіду. Жила вона з дідом дуже гарно, мали дві дочки. І сусідка була, кума, дуже рідна людина, дуже дружили! В церкву ходили разом, на базар. Край дружбі поклав прикрий випадок. Зник її чоловік на кілька днів. Кумася ж заспокоювала подружку, мовляв, «десь пив із дідами, знайдеться скоро». І знайшовся… у куми! Вигнала баба Ірина його, той хоч і просився назад – не простила. Дід з горя спився та й помер.

Валентина Василівна співає ще й ще. У підсумку БЄ записала від неї 16 оригінальних пісень. Одна із них «А в Параски карі глазки» – унікальна. Принаймні згадок про неї ми наразі не знайшли.

 

А в Параски карі глазки,

Чорні брови в  Василя,

Чорні брови до любові,

Сива шапка до лиця.

 

Ой вийду я за ворота,

За новії ворота,

Стану, гляну, подивлюся,

Кругом чужая сторона.

 

А в чужій сторіноньці

Ні батька, ні неньки.

Тільки в саду вишневому

Співають соловейки (2 р.).

Світлана Листюк, Ігор Крушеницький