Соснівські Ониськівни

СОСНІВКА

18 червня 2022 р. 477

Це була надзвичайно приємна експедиція, що минула на одному подиху. Легкість і щирість спілкування і нові пісні на додачу – це саме те, що ми у поїздках прагнемо зустріти найбільше. 

Познайомила нас із Соснівкою, яка стала ювілейним 90-м селом у наших експедиціях, місцевий діловод Наталія Будяк. Допомагали їй організувати зустрічі бібліотекарка Світлана Орлик та директор БК Ніна Рейпаші.  


 Перший контакт із соснівцями відбувається у хаті, що стоїть край соснового лісу. Тут мешкала жінка, яка по собі залишила добру світлу пам'ять і сотні вишитих слів.       

– Дуже багато було (вишивок), вона померла, і кожен брав собі на згадку, – каже племінниця покійної вишивальниці Наталії Галян (Бабич у дівоцтві) 1938 р.н. Валентина Бабич, яка знає про нашу "Бабу Єльку" з Інтернету. 

Наталія Галян народилася у Соснівці, потім переїхала на Донбас, а у літньому віці повернулась на батьківщину. 

На дивані біля великої кімнати розкладені рушники, серветки та скатертини з орнаментами гладдю та хрестиком, а також великий теж вишитий портрет Тараса Шевченка. У сусідній кімнаті на стінах красуються два вишиті покійними килимами, що вражають яскравими барвами та малюнками. І масштабами виконаної роботи. 

– Вона боліла серцем, вся трусилася, але без цієї робити жити не могла, – пояснює пані Валентина. 

Поки ми милуємося вишивками, поки розглядаємо фото із рідного альбому Галянів, біля садка порається якийсь чоловік – син покійної Наталії Олександр. Він – художник і різьбяр по дереву, його роботи теж прикрашають оселю та зберігаються у шафах. З Донецька від війни перебрався з батьківщиною до Одеси, зараз приїхав у Соснівку доглянути мамину хату.      

Заряджені красою вишиваного мистецтва та приємними людьми переїжджаємо до наступного оселі. Нас зустрічає мазана хата, незвично велика – майже на десяток вікон із віконницями. А в ній на нас уже чекають дві бабусі, рідні сестри Ніна Ониськівна Хоменко (1949 р.н.) та господарка оселі Ганна Ониськівна Рябко (1941 р.н.). 

Серед кімнати – грубка із лежанкою, на ній сушать трави. Колись, каже бабуся Ганна, тут була піч, а потім викинули її. На покутті, як годиться, – ікона. 

– Осюди проходьте, – запрошує Ганна Ониськівна до іншої кімнати, – тіки тут світу немає. У мене й прядка є. Можу показати, як на ній робила. 

З темного кутка пані витягає її і не просто показує, а за мить демонструє, як на ній працювали. Знайти зараз робочу прядку і побачити, як на ній працювали в давнину – велика удача!

Виявляється, мама Ганни ткала (сім'я мала ткацький верстат) і дітей залучала до цієї роботи. Тож і сьогодні, май під рукою верстат, баба Ганна готова показати давнє ремесло. А ми одразу хапаємося за ідею провести нам майстер-клас із ткацтва у нашій етнолабораторії, де стоїть такий самий верстат і чекає на вмілі руки. Сподіваємося, що згодом ними стануть мозолисті руки соснівської бабусі.

– Заспіваєте нам?

– А якої вам заспівати?

Та й заспівують одну з тих, заради яких ми й їздимо, яка дає зрозуміти, що відвідини Соснівки вже вдалися! 

 

Пливе човен води повен

Та й накритий лубом. (3)*

Не хвалися, козаченьку,

Кучерявим чубом! (3)*

Бо прийдеться, доведеться,

Той чуб постригати! (3)*

Молодого козаченька

У військо віддавати! (3)*

Пливе човен води повен

Та й накритий листом. (3)*

Не хвалися, дівчинонько,

Червоним намистом! (3)*

Бо прийдеться, доведеться,

Намисто продати! (3)*

Молодому козаченьку

Тютюн купувати. (3)*

* Останній рядок кожного куплету повторюється тричі.

       Звісно, ​​це відома пісня, яку виконують, наприклад, знамениті гурти ДахаБраха та ТНМК, але тут, на Кіровоградщині, ми її зустріли вперше. Більше того, вона має інший текст і особлива за виконанням. Така удача окриляє, ми в очікуванні наступних дів – і бабусі нас не розчарували. 

Далі дівчата затягують Летила кукушка, яку нам співають практично у кожному селі. Сумні пісні розбавляє жартівлива «Розсердилася жінка на чоловіка». Намагаючись підтримати в хаті веселий настрій, просимо пригадати якусь із сороміцьких пісень, проте бабусі сором'язливо, ховаючи сміх, обминають цю тематику, зате згадують весільну до «корогваю» чи «коровгаю» (місцева вимова «короваю»). Тут, до слова, не лише цей весільний виріб називали по-своєму, а боярина (дружбу) іменували досить рідкісним словом «дружко». Цей не дуже поширений варіант назви весільного свідка фіксує весільна приспівка до нього:

 

А наш півень сизокрилій, (2)

А наш друг чорнобривій.

Перевеслом підперезався

Та й до короваю взявся...

Тут же бабуні видають ще одну весільну, що захоплює красою та автентичністю.

Ой глянь, ненько, та й на 

мій посад, (2)*

Усі дівки та біля косів сидять.

А на мою та й роса впала, (2)*

Бо я ж свою ж та й розчесала. 

Ненько ж моя, та й 

голубенько,(2)*

Змій мені та й головоньку!

Більше ти мені та й не 

мітімеш, (2)*

Своїх ручок не ломитимеш.

Аби співачки відпочили, влаштовуємо перерву із переглядом рідного альбому. Серед маси фото різних років є чимало старих.

– Це моя мама Василина, це моя бабуся Галина, це моя тітка Наталка, Жалдаки вони були, – показує на жінок на одному з них (зробленому до 1933 року) Ганна. - Дивіться, який у них був одяг і взуванки. А тіки шо вони... Вона померла – був тихий (тиф) у 33-му році. А той весь одяг вивезли – міняли на хліб, бо треба було щось їсти.     

Фото мами, весільне фото самої Ганна, фото померлого чоловіка Григорія…

– І вівці пасли вдвох у колгоспі, – розповідає вона про те, як із майбутнім чоловіком зустрічалися. – Я ж на корівні робила вже. Сім класів скінчила – та й на хверму. А він їздовим робив. Та так ото й познайомилися… А я й не знала, шо він подружитися (сміється). Була вдома із мамою, це, мати, на Паску чи шо. А він прийшов, сам прийшов. Одружитися. А мама каже: та ше вона не йтиме, бо ше ж нема в шо ні обутися, ні вдітися. А Гриша – «Ну що?». Та піду бігом, кажу, добре що сватає (сміється і ми за нею). Мені було вже двадцять, не дуже молода, не вісімнадцять.       

Повертаємось до пісень. Звучити лірика на побутову та батьківську тематику, козацька «Ой гук, мати, гук», приспівка до танцю під бубон, а жартівливі колядки ведуть нас до спогадів сестер про зимові свята. Особливо добре вони пригадують Коляду на Андрія.

– Вже тікі шо старші були хлопці й дівчата, – каже старша сестра. – А ми були меншенькі. То ми в кочергах стояли і тіки дивувалися. Підвішували оце ж такий… Спечена калита, коло на кісникові. І те саме, що сидить, Квачінський із квачем і сажею. А ті на рогачі під'їжджає. Як засміється, то попід носом квачем. А як не засміється, то скуштувати. У нас одна була така дівчина, вона її трохи не з'їла: що їй не кажуть – вона не засміється. А то всі в сажі. 

– А гадали на Каліту, на Андрія?

– Тааак. Гадали. Піклі балабушечки. Шкіряни замішали, на лаву положували. Тоді заводили собаку. Яку першу візьме собака, то значить, та перша візе заміж. А й таке було...

А на старий Новий рік, то це як дівчині сподобається якийсь хлопець, то бере хлібину ввечері, щоб ніхто не бачив, іде і оце – це мені свекруха розповідала – об кут треба постукати. То це ж він її може й посватає…

Чоботи кидали через хату, куди цей, носок, повернутий – туди й заміж піде. 

– А хлопці з того боку стоять та й ловити чоботи, – додає Ніна. - Боса йде додому. Ворота відчиняли, ворота на хату хлопці витягували – спробуй тоді стягти. 

Ми довго не хотіли залишати Соснівку, шукали приводу зачепитися ще за щось, і такий знайшовся. По сусідству з хатою баби Ганни біля чагарників кущів та кленка знайшли хату-пустку. І в ній, на превелику радість, одразу в сінях натрапляємо на піхву ступу – рідкісний нині зразок давнього інструментарію! А ще, попорпавшись у старій скрині, яка дивом збереглася в таких умовах, знаходимо вишитий чудовим орнаментом фрагмент невідомо якогось одягу чи скатерки… Отже, робимо однозначний висновок, Соснівка варта ще не однієї експедиції. Тож кажемо їй «До побачення».       

 

Фото Мирослави Липи

 

ТЕМИ: Баба Єлька, Нова газета, Голодомор, Експедиція, Олександрівський район, Одяг, Старі фото, Домашній архів, Пісня, Автентика