Родниківка. Експедиція до джерел

Родниківку ми вибрали для експедиції навмання – просто, бо знову захотілося до Олександрівського району. І цей вибір був наскільки видимим, що за дві тижні після повернення ми носимо у собі той день – тихий, теплий, наповнений благодаттю, мудрістю та любов'ю до рідної землі. 

---

Завдячуємо цим нашій агентці – Тетяні Череповій, яка працює художньою керівницею Родниківського сільського будинку культури. «Ви можете зайти до будь-якого двору у цьому селі, я зі всіма домовлюсь», - упевнено промовляє вона, зустрівши нас на перехресті. Нам це «подобатися» і довго не думаючи, ми, вирішивши прогулятися селом, просимо зупинитись біля першої хати-пустки. На дві сторони, з віконницями та піччю – все, як ми любимо. У цій хаті колись давно жила сім'я Павлущенків – Олександра Олімпіївна та Філімон Григорович. Зараз нові господарі зберігають у ній солому, але й досі можна пересвідчитися, що тут мешкали гарні господарі. Тетяна Миколаївна розповідає про шкірний елемент хати – піч, лежанку, кочержник, малесеньке віконечко над вхідними дверима, віконниці. (До речі, наше відео, як пані Тетяна показує, як раніше зачиняли віконниці, набрало на сторінці «Бабі Єльки» у Фейсбуці 2 мільйони переглядів!). 

У 1752 – 1764 роках на території Родниківки (старі назви Сентове, Могильний шанець) стояло Новосербський кінний гусарський полк, діяла дерев'яна церква.

«Коли у 1752 році прийшли гусарі, тут уже мешкали люди – п'ять багацьких родів. Я дуже пишусь, бо мої предки по батьковій лінії мають походження одного з цих родів. У нас у сім'ї і досі зберігається старовинна Біблія у шкірі, із залізними заклепками, що належала моїм прапрапра… Коли тут почали будувати фортецю, військові забрали свої сім'ї, а за деякими йшли жінки не дуже гарної поведінки. Буває, коли я на когось розсерджуся, то я собі думаю: одні пішли з цих українських родів, а інші в нашому селі походять від інших, не дуже чесних жінок, які за військом прийшли» , - сміється пані Тетяна, розповідаючи про історію села. 

Родниківку іноді називали «Могильний шанець». Чому могильний? У селі багато курганів-могил. За словами пані Тетяни, це кургани передскіфських годин, поховання Черняхівської культури. Зокрема три кургани задокументовані та законсервовані археологами у 60-х роках.

Саме на території Сентового, як переповідають місцеві, Нестор Махно вбив отамана Григор'єва. 

«Село відоме доленосною зустріччю Нестора Махна та Матвія Григор'єва. 27 липня 1919 року вони зустрічалися біля управи нашого села. Махновці оточили все село, а цієї години вони взялися за шаблі, Махно вихопивши пістолета та смертельно поранивши Григор'єва. Де його поховали – ми достеменно не знаємо. Але де його застрелили – відомо» , – розповідає Тетяна Черепова. 

Цікавою є історія про жіночий бунт, який відбувся біля села у роки колективізації. Коли за наказом керівництва всіх корів почали забирати у колгосп, худоба почала ревіти за своїми господарями. Жінки збіглися до контори та вчинивши червоним комісарам бучу, позабирали годувальниць. 

За спогадами старожилів, зокрема 90-річної Зої Науменко, під час Другої світової війни, коли тривав вирішальний бій за село, німці попередили жителів однієї частини села, щоб забирали нехитрий скарб і вибиралися, бо вони випалюватимуть увесь куток. Таким чином жителі села врятувалися від вогню.

 

Домашній музей Черепових

Тетяна Черепова зачарувала нас своєю легкістю ставлення до життя та умінню берегти традицію. Кочерга, коцюба, лопата, рогач - цим і досі користується пані у своїй літній кухні, пораючись біля печі. Усе - рідне, отримане від бабусь-дідусів. Вона й досі носитиме коромислом воду - має чотири кізочки, яким за раз приносити чотири відра води. (Ми спробували підняти коромислом два відра води і будемо відверті: треба чимало уміння, щоб не завалитися з цим вантажем...). Ще один незамінний інструмент у сім'ї Черепових - ціп, який вони поки що не планують віддавати до музею. Ним молотять квасолю, а як уродити горох - то й горох. (До речі, а ви знаєте, як називаються його елементи? Капиця, ріпиця та держак!). 

Напередодні нашого приїзду пані Тетяна пекла пиріжки. Хоч ми й просимо, щоби ніхто в селі не готувався спеціально, хоч і возимо з собою завжди «експедиційну» каву в термосі, та все ж... Сьогодні це велика рідкість... тривалий час зберігаючи тепло тесту: гарячою водою і вона розігрівається до температури, потрібної для дрожжів. І тоді, коли я шерстяним платком накрила – тісто в мене в теплі підходить, навіть якщо в хаті холодно чи навіть якщо воно стоїть надворі. Ось чому вона мені дуже зручна».

Крім предметів побуту, про історію предків Тетяни Миколаївни розповідають старі фотографії, рушники, вишиті сорочки баби та прабаби (один із скарбів – це сорочка, якій майже сто років. ). Усі «живе», все – працює…

От якби так у кожній родині!

 

Тісто на пирожки за рецептом Тетяни Черепової 

«На півлітри води чи молока сладкого три ложки цукру розчинити, чайну ложку солі розчинити, чайну ложку олії розколотити і 2 столові ложки сухих дріжджів або півпачечки мокрих. І тоді це все на кілограм муки за

мішується. Зразу я розчинила і зразу можна місіті. Воно якраз підійшло і можна виробляти». 

 

 

 

Живий будинок культури

До родниківського будинку культури від садиби Черепових ми прогулялися повз діючу амбулаторію, по дорозі помилувавшись традиційною сільською архітектурою. БК має музейну кімнату, бібліотеку, інтернет – всі кімнати тут зайняті! В одній із них ми працювали з місцевими виконавцями – Людмилою Христенко 1954 р.н., Людмилою Пастернак 1951 р.н., Олександрою Гірняк 1954 р.н. та Миколою Музиченком 1953 р. н.

Їхні «На місті верба ясна», «Ой пив козак, спився», «Дуб зелений був» та інші пісні вразили своєю потужністю та автентичністю виконання. Уміє співати Родниківка, уміє! 

 

Ой пив козак, спився,

З доріженьки збився,

Коню вороному

На гриву схилився. (2)

-Ой коню, мій коню,

Коню вороненький,

Порад мені, коню,

Як братик рідненький! (2)

-Козаче, козаче,

Козаче, соколи,

Сідай ти на мене,

Поїдемо біля поля! (2)

А в чистому полі

Пшеничка ланом,

Там бідна сирітка

Пшенична сфера. (2)

Пшеничку поле,

Кукіль вибирає,

Коню вороному

На гриву складає. (2)

-Годі тобі, дівко,

Кукіль вибирати,

Пора тобі, дівко,

Постіль білу слаті! (2)

 

Крім безпосередньо співів, ми поговорили з жителями Родниківки і про трагічні сторінки нашої історії – Голодомор, Другу світову, сучасну російсько-українську війну. 

Людмилі Христенко розповіла: іноді відчуває вплив 33-х років у сучасній житті – якщо у хаті немає хліба, її може накрити паніка. Батька її мами Ганни Клименко забрали у 33-му році у в'язницю через те, що у колгоспі зітхла коняка. За це Іванові Назаренко дали сім років каторги – він був змушений працювати на будівництві Волгодонського каналу, доки його дружина намагалася вижити з чотирма дітьми. У батьківщини забрали все, включаючи найменшого горщика квасолі. Згодом від Голоду помер спочатку брат, а потім найменша сестричка Оля. 

 

Музикант гурту Микола Іванович Музиченко родом із Родниківки, але разом із дружиною проживає в сусідньому селі Бровкове, в якому залишилося якихось п'ять хат. Туди, «через містечко», він пішов до початкової школи – тієї самої, яку будували за години Ельворті (будівлю зруйнував час і люди, які не гребували нічим). 

За словами пана Миколи, його батько 1910 р.н. були свідками поранення отамана Григор'єва. «Батьки були ще дітлахами, бігали тут у центрі села і бачили, як усе було. Розповідали, що зігнали всіх на центр, махновці та григор'ївці – окремо. Говорили, махновці підговорили ад'ютанта Григор'єва, щоб він поставив йому біля зброї холості патроні та спровокували дуель між ним та Махном. Його пораненого прив'язали за ногу та кинули десь біля баюрі», -  переповів Микола Музиченко. 

Чоловік понад тридцять років прожив у Кропивницькому та пропрацював викладачем автосправи, а вийшовши на пенсію, повернувся до рідного села. «Я не звик до міста… Ставок, природа, ліс… Дихаєш! Воно рідне!» - так він пояснює свій поступок. 

За словами пана Миколи, багато жителів Родниківки та Бровкового за радянських годин виїхали на розбудову Донеччини. «Паспортів не видавали, а хто виїжджав на цілину чи на розбудову Донецька – тим видавали. А так до 1964 року паспортів не було. Зарплати як такої не було – трудодні писали, а на трудодень давали чи по 30 г хліба…» , - згадує Микола Іванович. 

Його два старші брати померли під час Голоду 1946-1947 років. 

«То був тяжкий рік, як переказували батьки. Біля току сторожували комсомольці, їх називали «стрибки». У колгоспі нічого не платили, а вдома п'ятеро дітей їсти хочуть. На току було зерно, батько вирішивши піти… ну що робить? Говорити, мішечок скрутивши під пахву і пішов... Упіймають – або застреляти, або посадити. Ну, він набрав ті зерно і йде, а за халявою в чоботях ніж. Несе той мішок, аж чує: «Стій, стрілятиму!». Кидь той мішок та ножа через халяву. Але обійшлося – то був його знайомий, який не здав його. До речі, за дві буряки мою сестру посадили до тюрми. Вона тоді там, у тюрмі, й сина народила – Вітю Зозулю…  А ще моєї тітки чоловіка – Якима Живицького – занапастили з гарби, коли везли на кладовище померлих з голоду. Він випав через щаблі, виживши, війну пройшов і працював комірником…», - поділився чудовими спогадами Микола Іванович.    

 

Ми так не хотіли їхати з Родниківки, що чіплялися за будь-яку нагоду побути тут подовше. І коли почули, що в селі залишилася хата під очеретяною стріхою, нас не зупинив ні дощ, що пускався, ні батареї гаджетів «на нулях», ні легка втома від передозу інформацією. Трохи під'їхали, трохи пройшли, вибравшись на тиху вулицю, де ніхто не живе.

«Ось тут – найсмачніша у селі вода», – вже витягувала нам із криниці відро води Тетяна Черепова. Вона виросла на цій вулиці, тож знала тут кожне деревце, кожний кущ шипшини. 

«Це символ моєї щасливої ​​безтурботної дитинства. Я йду посередині, тримаючи за руки батька і маму, йдемо шпоришем і вкатаною дорогою від однієї бабусі до другої...»

Тяжко передати словами і навіть фотографіями ті, що побачили ми наприкінці тихої безлюдної вулиці. Залишки хати з синіми віконницями та поцятковою піччю вразили нас на повну. Якщо паралельна реальність існує - то такою є наша паралельна реальність, по-бабієльчиному…