ЛЮБОмирка. Повернемося ще

У наших селах живуть люди, які не чекають когось чи чогось, вказівок зверху, а самі працюють над збереженням культурної спадщини своєї маленької батьківщини. Вони шукають, збирають, зберігають і роблять все це з любов’ю! З такими людьми ми познайомилися в Любомирці Олександрівської громади. Не знали, що приготував для нас наш новий агент Микола Ясененко, не знали, з ким доведеться зустрітися. Але отримали навіть більше, ніж сподівалися!

Село зустріло нас широкою центральною дорогою, за мить ми стояли на подвір’ї, встеленому запашними яблуками. Маленька привітна хатинка з бідоном замість комину викликала замилування і мимолітну усмішку. Заходимо. На ліжку біля печі сидить худесенька бабуся – Онисія Петрівна Репало (1932 р.н.). Знайомимося, розповідаємо про себе, про історії і речі, які цікавлять «Бабу Єльку».

Онисія Репало показує своє весільне фото

Довго вмовляти не доводиться – баба Нюся одразу розповідає, як її діда Теофана пани виміняли на… собаку.

«У Грушківку (село за 40 км від Любомирки, нині Черкаська область) приїздили пани з Рязанської області. І взяли тут собаку. І виміняли на сім’ю – чоловіка, жінку і двоє дітей. Їх послали пішки, – розповідає Онисія Петрівна. – Вони ішли з Росії сюди в Грушківку пішки. То в них був син сім год, а дівчинка була в сповиточку манюня. Несли її на руках. І вона вже тут (це мого діда матір) виросла у Грушківці, і вона українську мову добре знала».

Коли ця маленька дівчинка виросла, її посватав місцевий хлопець Йосип. Вони одружилися. З-поміж інших дітей у них народився син Теофан – дід нашої респондентки.

«То вони ішли пішки сюди. Несли з собою щось, якесь борошно, у степу ставали, розводили вогонь і пекли оладки. Так вони дійшли і принесли сковороду звідтіль. Вона була у баби і діда. Така сімейна реліквія. Ну не знаю, де її діли, бо в діда і баби було 14 дітей», – додає баба Нюся.

Бабуся Онисії Репало

Вона ж сама народилася в родині, де було шість дочок і син. Її батько Петро Овсійович (1904 р.н) був бухгалтером, а мама – неграмотна.

«Батько нас всіх вивчив! Люди казали: «Петре, нашо ти на них гроші тратиш? Ай ідуть в колгосп робити! Який толк з тої учоби?!». Але він у важкі повоєнні роки дав освіту всім своїм дітям – спочатку шкільну, потім професійну. Сам чоловік ріс сиротою: «Батьки його померли. Мати вмерла в 22-му році в голодовку, тільки од тіфу. А батько… Оце дождалися, що вже якесь зернечко було. Взяли жита, намняли, зробили крупу і зварили такий куліш. І батько каже: «Ви ж, діти, не їжте, бо помрете, як наїстися». То діти не їли, полягали спати. Рано встали, а в тому казанку нічого немає – батько встав і поїв. Вони до нього, а він мертвий. Оце перевантажив желудок чи шо і помер вже не од голоду, а од того, шо наївся».

Хатина Онисії Репало

Тож старший син Петро тяжко гарував, тому своїм дітям намагався забезпечити гідне життя. Але чи можливо це було, коли весь народ «жувала» радянська комуністична машина?

Родина тримала свиней, гусей, корову – всього вистачало. А потім прийшла колективізація і Голодомор. Рятувала корова, готували пляцики з листя, липи, кропиви, терли качани від кукурудзи. Потім сільські чоловіки зібралися невеликою компанією і поїхали «товарняком» у західну Україну. Там купили круп, борошна і так врятували свої родини від голодної смерті.

Розпитуємо бабу Нюсю про улюблені страви, які готувала її мама, коли життя в селі налагодилося. Жінка пригадує січену капусту, картоплю смажену з м’ясом (жаркоє), кваснину, кисіль. Розповідає, як раніше «збирали» крохмаль, як робили домашні дріжджі. Занотовуємо рецепти пиріжків «на закльопках» і «кобику» (начинений свинячий шлунок)

Та найсмачнішим баба Онисія вважає томатний холодець своєї мами Степаниди Теохванівни (1911 р.н.).

«Ріжеться півник. Його заливали з помідорів юшкою. Цідили помідори, проціджували без насіння і без шкурок і заливали оце м’ясо цими помідорами. Ставили в піч. Воно вмлівало там всьо. Тоді мати витягувала, кістки викидали, а це розливали у тарілки. І воно захолоняло і такий був холодець із помідорами. Я й тепер його варю таке. Туди кидали і сахарю трошки. По своєму вкусу кожен. І сіль. І перець, листячко лаврове – хто як любив. Такий от холодчик».

Погостювали у баби Нюсі і вже збиралися рушати далі, як нас гукнули з сусіднього двору.

– А ви хто такі?
– Ми з команди «Баби Єльки»!
– А шо ви тут робите?
– Пісні і спогади записуємо. Ви пісні старовинні знаєте?
– Аякже!
– Можна до вас зайти?
– Ну заходьте.

Так ми незаплановано потрапили в компанію Валентини Видутої, Людмили Поцелуйко і Марії Калініченко. Записали пісні, танці, подивилися гарні старовинні світлини, які господиня зняла для нас з горища, зазирнули в скриню і поїли смачних домашніх яблук.

В.Видута, Л.Поцелуйко і М.Калініченко

Розговорилися про життя села, клуби, школи, лікарні, місцевих знахарок і повитух.

«Викачували в селі переляк, і «младєнєц», і бешиху (рожа – Авт.)… То це баба Ветя робила. І баба Галя могла. І коли кожа рве пальці, то вона тоже робила. На кочерзі шось робила, віхоть на ту кочергу в піч, а тоді пальця обмотувала і шось шептала. А бешиху… то вона палила клоччя і шептала над цим. А йшов дим і ти нахиляєшся над цим димом, і оце вона спасала від бешихи», – переказують жіночки.

Фотографії з горища Валентини Видутої

Фото, подароване в колекцію Етнолабораторії

А наостанок дивують нас дуже цінним подарунком – тарілкою, яка належала бабі пані Валентини – Оксані Колієнко. Звідки ж вона взялася у баби – ніхто не знає. Яскрава, розмальована квітами і з написом «Дай Боже счасться», тарілка була виготовлена приблизно з 1892 по 1905 роки на фабриці «Товариства М.С. Кузнецова в Будах» – постачальника російського імператорського двору.

Нам хотілося ще погомоніти з жіночками, але час невпинно збігав, треба було їхати далі.

Тарілка з фабрики «Товариства М.С. Кузнецова в Будах»

Тарілка з фабрики «Товариства М.С. Кузнецова в Будах»

Марія із Вдовиного Хутора

Хатинка Марії Головченко (1941 р.н.) ховається в ярку поміж густих заростей і високих дерев. За сусідів їй служать пусті, оповиті чагарниками хати, які з роками лишилися без господарів і без догляду.

У свій поважний вік баба ходить зігнута, спираючись на дві палиці. Але сама порається на чималому городі, тримає свиней, гусей і качок.

Ми застали її на городі, де вона збирала опалі яблука. «Я не можу без роботи, – каже бабуся. – Вже так привикла».

У коморі стоїть скриня, яка належала її мамі Ганні Павлівні (1922 р.н.), на печі лежить мамин макогін, який баба Марія дарує нам в Етнолабораторію.

Марія Головченко дарує макогін своєї мами

У коридорі рівними рядочками складені банки з консервацією.

«Це ви на зиму заготовилися?» – питаємо.

«Та де ж? Я вже не можу! Це все бєженці. Жили в мене довгенько і оце накрутили. Вже поїхали вони. Вернулися до себе в Харків».

Вмостившись на стільчику, баба Марія розповідає нам страшні історії зі свого дитинства, де слух ріжуть одні і ті ж слова: «І голодна, і холодна, а їсточки хочеться, а нема чого їсти!»

Марія Архипівна народилася на Вдовиченому Хуторі, який німецькі окупанти спалили до тла майже з усіма мешканцями. Вони попередили про терор місцевого старосту Ніканора, але той чомусь вирішив не рятувати односельців. Лише свою жінку вивіз, навіть її родичів не пощадив.

Архип і Ганна Головченки були серед тих, хто дивом вижив. Вони перебралися в Любомирку. У повоєнні роки сім’я дуже бідувала. Не було ні солі, ні мила, ні гасу, ні сірників. То її тато взяв у родичів шматок сірки, розплавив її у покришці, наколов тоненьких трісочок і зробив сірники.

Марія Головченко розповідає, як її батько робив сірники

«А вошей, діти, було! А вошей! Мила ж не було постірать. То мати ходила у Верещаки і глину купляла. Глина ота масльонка, без камінців. Вона купляла ту глину і стірали тою глиною і хустки, і сорочки. І голови мили!».

Та як би тяжко не було пані Марії, які сташні речі вона нам переповідала, а очі її дивилися з добром і якимось вогником. Мабуть, то горіло життя. На прощання вона заспівала пісню, яка нам вже давно полюбилася, – «Полинь, полиньок».

Баба Марія довго дивилася нам услід, махала рукою на прощання і кликала знову в гості.

Скарби з покинутої хати у Любомирці

Подарунок із Настиного

Біля Любомирки є маленький хутір Настине. Точніше, місце, де колись був хутір.

«Це розвилка. Ось тут була одна вулиця, он – інша», – показує напрямки, де ледь вгадуються «вулиці» наш агент Микола Ясененко.

Йдемо тим напрямом, де менше чагарників. Під ногами снують миші, незвиклі до чиєїсь присутності. Роздивляємося в обидва боки – в густих заростях практично не видно хатин, лише де-не-де проглядаються окремі силуети розвалених стін.

«Є легенда, що назвали хутір на честь дівчини Насті, яка помагала козакам боротися з поляками, а її потім спіймали і вбили», – продовжує екскурсію пан Микола. Каже, що остання мешканка хутора померла роки три тому.

Посередині село розрізане глибоким яром, з якого тягнуться до сонця височезні дерева. Заглядаємо, придивляємося. Красиво і моторошно водночас. Очі вихоплюють щось стороннє поміж пожовклого листя. Глечик! Лежить собі спокійненько майже над обривом.

Обтрушуємо його від землі і забираємо в Етнолабораторію, як єдине нагадування про хутір Настине і його легенди.

Глечик з Настиного

Ясні Ясененки

Останньою в нашому графіку стала оселя самого пана Миколи. Охайний двір за високим парканом, акуратні доріжки і квіти, квіти, квіти! А хата заставлена старовинним посудом, фарфоровими фігурками, картинами, вишивками… Видно, що тут живуть люди, які відчувають красу серцем і тягнуться до неї душею.

Знайомимося з його мамою – Марією Миколаївною (1948 р.н.). Жіночка дуже привітна і балакуча. А ще – справжня берегиня народної пам’яті. Серед фото, які красуються на стінах її оселі, світлина з весілля її бабусі Явдокії Гонденко (1897 р.н.).

Марія Ясененко розповідає про родинні фото

«Баба жила в Матвіївці, а вийшла заміж у Любомирку. «Я його не знала і він мене геть не знав. Висватали і женилися». Батько їй сказав: «Явдохо, собирайся заміж». А вона: «Яке заміж? Я ж його не знаю!». «Тоді взнаєш», – каже. Так і женилися, і прожили. Серед фото вирізняється світлина з портретом Шевченка.

Розпитуємо.

“Дід мій (Прокіп Гонденко 1895 р.н.) служив у армії. Це ше в царській армії. А коли почалася Перша світова, він попав у полон і був там 9 років. То вони ставили німцям український театр, і німці були дуже довольні. Дивилися п’єси наші українські, а німці їм дуже хлопали і дякували”, – ошелешує нас Марія Миколаївна, адже такі спогади і тим паче фотографії – величезна рідкість!

Прокіп Гонденко після вистави. Фото з німецького полону

Весілля Явдокії Гонденко

Поміж цікавими родинними історіями господарі згадують про подарунок для «Баби Єльки». Пан Микола дістає білий згорток, і ми затамовуємо подих. Сорочка.

«Від материної баби, а моєї прабаби нам дісталася скриня, а в тій скрині лежала оця сорочка. Кому вона належала – не знаємо. Ну, мабуть же, прадіду чи кому…» – і протягує нам цей неймовірний скарб.

Микола Ясененко з сорочкою від своїх пращурів

Ми ледве вийшли з хати. Не хотілося покидати це місце, цих людей, село. Бо під його зовнішньою тишею вирує життя, насичене важкими і щасливими спогадами, підсилене скарбами з бабиних скринь, заряджене красою – природною і душевною.

Ще повернемося!

вітлана Листюк. Фото Мирослави Липи