Лакердан, лакен робиш. «Баба Єлька» у Підлісному

Підлісне

9 грудня 2022 р. 414

2022 рік «Баба Єлька» завершувала експедицією у Підлісне – село в Олександрівській громаді, розташоване обабіч київської траси. Спочатку їхали до нього крізь сльоту, згодом, коли ранковий дощ вже хрумкотів під ногами тонкою кригою, ми просили водія зупинитися біля дерев’яного паркану з блакитними ромбами (ще трохи і ця краса стане історією, хай хоч зафіксуємо на фото!).

Наше знайомство з селом продовжилося на вулиці біля місцевого Будинку культури, де «Бабу Єльку» зустріли завідувачка сільською бібліотекою Сніжана Парієнко і керівниця Будинку культури Наталя Галушка. Вони разом із старостою були нашими провідниками по Підлісному. Ці дві жінки відразу підкорили нас своїми вив’язами, а з перших їхніх слів ми миттєво відчули: наші!

Неподалік від клубу – хата Віри Лалак 1941 р.н., яка стала нашою першою співрозмовницею. Батьки Віри Василівни купили цю хату у 1954 році, віддавши великі гроші (батько був кравцем, міг подивитися на людину, змірявши поглядом, пошити ідеальну за розміром одежину). За словами Віри Василівни, ця хата належала розкуркуленій родині, прізвище господаря вже ніхто й не згадає, але точно знають: у нього була німа донька, для якої він побудував дороге цегляне приміщення. В одній половині вона жила, а в іншій – торгувала (там можна було купити цвяхи, мотузки, сіль, цукор…)

«Розкуркулили їх за те, що на світі жили... Люди робили на землі, коло худоби, а їх фіть – і немає. А комуністи пили водку, гуляли, потім кацапи приїхали сюди... То одного пошлють – поживе, то другого. А вона (хата – Ред.) розвалюється, другі такі самі свистопляси поселилися, що хати не мали... Не бачила й не чула я, щоб розкуркулена родина повернулася із заслання», – згадує Віра Василівна, а ми розуміємо: поведінка ворога не змінилася і через століття. Одні й ті ж самі методи: руйнування, заслання, знищення.

Віра Лалак пам’ятає, яким було Підлісне у 40-х роках, де був базар, як називалися і називаються кутки села (Матня, Штаб, Випханка, Сирунівка, Максюрівка, Третій), хто вишивав рушники на продаж, а хто майстрував скрині... Станом на 1772 рік у Федварі (це стара назва Підлісного, яке бере свій початок із військового поселення) існувала дерев'яна церква, яка носила назву Петропавлівська. За даними Вікіпедії, у 1769 році під час нападу татар священника церкви Саву Константинова убили, а його дружину з сином взяли в полон і продали до Константинополя. Ми побували на місці колишньої церкви (зараз тут сільський Будинок культури) разом із Вірою Василівною. Вона показала і розповіла про давню огорожу, яка лишилася з часів функціонування церкви, та про ймовірне місце поховання одного із священників цієї церкви Василя Левитського, який служив тут з 1861 року, коли разом із сім’єю переїхав у село з Чигирина. Його могилу на місцевому кладовищі баба Віра й досі обробляє, хоча, ймовірно, під кам’яною плитою тіла Левитського немає. До речі, син священника Микола у 1894 році заснував у Федварі першу в російській імперії артіль.

…Слово за слово і бабуся Віра вже повертається додому з напівдороги за старими фотоальбомами, а ми йдемо до клубу, щоб засісти за предметну розмову. У клубі, біля розтопленої «буржуйки» Віра Василівна поринає у спогади: про маму, яка носила дороге добре намисто, про батька, від якого навчилася шити. Дістає з торбини вишиті рушники: оцей вишивала мама, оцей – вона сама.

Про минулі часи вона любила слухати від старших людей, які збиралися у хаті батьків вечорами – вишивали, читали «Кобзаря» і балакали.

– Це все я почула в нашій хаті. Бувало, сидимо, слухаємо, горить свічечка або лампа і хтось один чита, хто вміє. А потім балакають… Оце ж люди тоді й розказували про Голод, а я чула, бо в школі не балакали за це. Кацапи усе забирали в людей, і одежу, і їду, все забирали! Були й місцеві, ну вони погано кончили життя своє чи в молодості, чи в средніх годах, чи вже на старості. Ну ось була Обертаска, то вона до старості дожила. Але не жила, а мучилась – воно ж сказується на людях. Раз ти робив щось погане, воно вернеться.

– А що вона робила?

– Забірала послєдню квасолину в людини! З-під дитини витягне ту торбинку і забере той стаканчик квасолі... Мама (Олена Кліченко 1909 – Ред.) пухла була ще й беремена. Родила дитину, а вона вмерла... Щоб вижити, гризли коріння, лушпайки. Йшли на Западну або у Молдавію, щоб виміняти стакан якогось там збіжжя за одежину чи за платок. А золота ж не було в селян, а тряпка тіки. То принесуть, днів скіки поварять той супик та й усе.

Інтерв’ю у Кокінші

До Лідії Іванівни Кокін 1950 р.н. ми їдемо разом із її сестрою Валентиною на рік старшою. Бабуся Ліда живе одна, чоловік був лісником, тому хатина розташована віддалік, біля лісу, поміж кремезних ялин. Мостимо двох бабусь попід грубою, світимо ліхтариками з мобільних телефонів, щоб записати відео – така данина часу та війні. Але все ж записуємо від бабусь надзвичайно цінну інформацію.

Одне з наших традиційних запитань до співрозмовників під час експедиції стосується відьмацтва та знахарства. «А відьми у вас є?» – «Є, я», – чуємо у відповідь. Ну такого ми не сподівалися почути! Як виявилося, Лідія Кокін (молодша із сестер) змалечку і аж до заміжжя жила разом зі своєю бабусею Надею, яка знахарювала. У неї ж вона й перейняла уміння допомагати людям – вимолювати пристріти, переляки, порчу, бешиху, досадник.

За розповідями Лідії, бабуся Надя спеціально не навчала онуку, вона все переймала несамохіть.

– Бувало, приносять дитину злякану, а вона шепче їй переляк і нашіптує на воду. Як вона переказала цей переляк до води, я мала сказати людині: «Так, моліться «Отче наш». Вона ж услух молиться, я й навчилася того, що вона шептала. Ну а тоді так вона мене осоругу навчила…» – спокійно пояснює Кокінша (так на пані Ліду кажуть у селі). Ми у захваті – це вперше за всю історію бабуся ділиться таким цінним досвідом!

– А ви когось із рідних вилікували? Сестру свою, наприклад, лікували?

– Бабу Вальку? Да, досадник шептала. Ну цю молитву дуже довго читати, а я можу сказати осоругу. Може, кому пороблено, то це найлегше. Спочатку треба переказать «Отче наш». А тоді такі слова: «Ішла раба Божая (наприклад, Ліда) до Йордань-ріки. Її стріли три оридниці-огидниці. Оридили і огидили, наділи на неї вовчу шапку, ведмежий кожух, собачі постоли. І оце я просю і благаю, всіх на помощ призиваю: зніміть з раби Божої (ім’я) вовчу шапку, ведмежий кожух, собачі постоли». Це дев’ять раз треба нашіптувать на воду. Тіки воду треба брать із трьох колодязів, неколочену.

Ми не могли не піти від баби Ліди, не з’ясувавши, що ж таке той досадник. Здогадувалися, що це щось однокореневе зі словом «досада», яка «бере за душу». Тож пішли навпрошки:

– Бабо Лідо, а розкажіть, що таке досадник?

– Досадник... Ну... Його треба обминать, шептать і крашанку качать.

– Ну що це воно таке? Що болить?

– Дихать не дає і всьо. І хтозна-шо собі б робила.

– Це ж вона, як умер чоловік, її оце таке робилося. А я кажу: давай досадник пошепчу.

– І пройшло?

– Ну, пройшло...

Крім знахарства, говорили і про пісні. Одна з них – така, якої ми не записували жодного разу. Ось послухайте:

Їхав Лейзур до млина,

В його здохла кобила.

ПРИСПІВ:

Лакердан, лакен робиш,

Кобил фибил беген робиш,

Кобило да Лейзурко, до млина!

Ой став Лейзур та плаче:

– Вставай, серце коняче!

ПРИСПІВ

Кобило да Лейзурко, коняче!

Ми мнясо посолимо

Та так самі поїмо!

ПРИСПІВ

Кобило да Лейзурко, поїмо!

– Не плач, Лейзур, так буде,

Наше в вбитку не буде!

ПРИСПІВ

Кобило да Лейзурко, не буде!

А з гривоньки щіточки,

А з хвостика шапочки.

ПРИСПІВ

Кобило да Лейзурко, шапочки!

Із копитець гребішки,

Будем наче квіточки.

ПРИСПІВ

Кобило да Лейзурко, квіточки!

Чорнобрива хата

Уже надвечір ми завітали до Чорнобривої хати. Зайшовши сюди, ми нарешті зрозуміли, чому на нашу активну пропаганду та пропозиції облаштувати у селі зі старої хати автентичну садибу, де зберіглася б піч і яку можна було б перетворити на маленький етнографічний музейчик села, підлісненські хранителі культури мило усміхалися. Бо в них це вже є!

Власниця садиби Сніжана Парієнко зібрала тут скарби своєї родини, батьки допомогли привезти старовинний мисник, стіл, лаву. Тепер у селі знають, що якщо ти не впевнений, що зможеш зберегти щось стародавнє - варто принести його Сніжані, тут його точно збережуть. Поштовхом до цього стала любов до рідного, ну і місце роботи.

«У бібліотеці ми проводили багато народознавчих заходів, а для цього завжди треба щось принести, розстелити, розставити... От якось нам жіночка принесла жорна, а куди їх поставити? Я прийшла, кажу: «Мам, якби оце мені цю хату... А тут був сарай, зерно, кукурудза зберігалися (батьки купили поряд зі своєю хатою ділянку і використовували її для господарювання). Мама у мене легка на підйом. Ми разом зробили ремонт, побілили... Ось недавно ми відзначали тут День хустки – прийшли жіночки із дівчатками, такі гарні фотографії зробили... Ми намагаємося зберегти і відтворити хоча б якісь традиції, щоб діти хоча б щось знали...» – розповіла нам пані Сніжана.

Хата – традиційна, на дві сторони. В одній зберігаються хустки, а родинний скарб Парієнків-Бровицьких – решточки давньої вишитої сорочки, яка належала Ользі Сергіївні Коломієць із Cуботців Знам’янської громади - прабабусі Сніжани.

Увагу привертає дрібнюсінький хрестик на домотканому полотні, яким колись були пишно вишиті рукави сорочки.

Серед гостей чорнобривої хати – Валентина Щербатюк – корінна жителька Підлісного. Вона може водити екскурсії Підлісним, тут закопаний її пуп, тут – її коріння з діда-прадіда. 36 років пропрацювавши у школі, вона не втратила жаги до передавання знань. Нам пощастило - на мить ми ніби побували її учнями.

– Я завжди казала: кожне село – це як держава в державі, це свої традиції, своя мода, своя кухня, архітектура, звички. Я дуже любила показувати дітям, де був штаб, бо наше село – це військове поселення, тож і досі збереглися такі місцинки, з цим зв’язані. Де були чотири колгоспи, де були вириті руками ставки, де могила попа, де були ферми… Там вирощували свиней, там були вівці, там курятник... Показувала, де базар – я з бабою ходила на базар продавала молоко. Щоб воно не скисло, бабуся маленьких жабенят кидала в молоко. Щітки продавали, сметану на блюдечко... Базари були багаті, бо військові були заможними людьми. Бабина свекруха пані була, в них і карета була, вони в Кам’янку з дідом їздили на бали... Скринька з коштовностями була, але десь зникла.

Бабуся моя дуже гарно співала. А сусідка – Фьодоровна (Марія Кузьменко – Авт.), про неї навіть книжка написана – «Історія та звичаї села Хведварь у розповідях і піснях Марії Кузьменко». Вона самоучка – грала на гітарі, на балалайці, була артисткою. У клубі працював театр... Отак ми й росли – на шпориші босоніж танцювали, – з ностальгією згадує Валентина Іванівна.

Попри те, що вже вечоріло, що знову надходив час вимкнення електроенергії, ми все ж встигли записати у Підлісному матеріал від ще однієї хранительки народної пісні – Ганни Сергіївни Унгул. Її родина була дуже співучою, попри те, що мама Анастасія Кулініч 1926 р.н. була родом із Орловської губернії, вона знала десятки українських народних пісень. «Мама наче ніколи не була руська… А тепер уже росія ворог», – з сумом каже пані Ганна, а потім заводить «Ой летіла галка», «Ой піду я в ліс по дрова», «Ой дівчино ж моя чорноброва», «Вітер з поля».

– Боюся, що ці пісні десь пропадуть, – каже вона, відпочиваючи від співу.

– Вже не пропадуть! – відзивається з-за камери Світлана Буланова.

Вимикають світло… Ми ще встигаємо записати рецепт пиріжків від Людмили Бровіцької і наобійматися на прощання. Без електроенергії у Підлісному немає і зв’язку. Але є інше світло, тепло і любов до своєї землі. Це все нас і врятує.

Фото Ігоря Крушеницького