Златопільські полуцвіти

Златопілля

19 січня 2023 р. 1007

 Приводом до експедиції у село Златопілля (колишнє Свердлове) Бобринецького району став звичайний паперовий лист від нашої читачки, 92-річної Діани Сулімової. Пані Діана – колись знана у Бобринецькому районі лікарка, тепер пенсіонерка, проживає з дітьми у Златопіллі, зберегла світлу пам'ять і натхнення розповідати про своє життя. На її запрошення ми й поїхали відкривати для себе Бобринеччину. 

Батько Діани Сулімової був військовим, тож у її біографії багато «географії». Народилася на Київщині, але доля занесла у Бобринець, де разом із чоловіком пропрацювала стоматологом не одне десятиліття. Сулімових знали у всьому районі. Діана Володимирівна з чоловіком встигали всюди – і в театрі грали, і в хорі співали, і дітей виховували. Цьому присвячений великий фотоархів пані Діани. Проте цінними для нашого проєкту стали спогади Діани Володимирівни про Голодомор та Другу світову війну, а ще – про її бабусю Килину.

Під час гостин у пані Діани ми побачили незвичайний рушник – його вишивала бабуся Килина Тукалевська 1876 р.н., яка була родом із Чигирина. У спадок своїй онуці передала золотий хрестик (ми його бачили!), прикрашений емаллю, коралове намисто, машинку Zinger та цей рушник. Килина Сергіївна була донською козачкою, ворожила на картах таро, вишивала.

Серед безлічі фотографій радянських часів, які нагадують про бурхливе і активне життя Діани Сергіївни, було й таке, яке вразило нас найбільше – на ньому маленька Діана, названа так батьком, ще не знає, яке життя їй доведеться прожити. На звороті вказаний рік – 1931-й...

Ось що вона згадує про голод:

«Як почався Голодомор, я була вже у свідомому віці, принаймні дещо пам’ятаю. Запомнилося мені на все життя, що серед двору стояв збитий із дощечок столик. А хата, в якій ми жили, була на три господарі. По центру двору стояв колодязь-журавель. Воду з нього не брали, бо там утопився хлопчик. У дворі збили столик – одна велика дошка, а по краях теж дощечки. І папа получав на їду, получав якісь пакунки... Це було під кінець 33-го року, було дуже холодно, мене мама одягала і виводила надвір. Приходили дітки у двір і мама давала всім нам супчик: це було трошечки картопельки і пшоно. І не пам’ятаю, чи зажарений він був чи ні, але він був дуже добрий. 

Якось батько йшов із роботи і під ворітьми знайшов дівчинку, звати було її Лєна. Чи 12, чи 14 років. Вони з мамою забрали її до себе, бо вона вже помирала від голоду. Вони її відходили і так вона жила з нами все наше життя. Її звали Олена Карпівна, у неї не залишилося жодної живої душі з родичів. Вона мене дуже любила.... Це був 1933 рік».

Пані Діана прожила і проживає насичене життя, наповнене любов’ю чоловіка (нині покійного), дітей та онуків. Прожиті літа не втомили цю красиву жінку – ніколи б не сказали, що їй 92 роки. 

У чому секрет молодості? «Трудиться і не обжираться! Я ціле літечко: помідор, огірок, цибулька, пахучою олією политі, і все!» – каже пані Діана. Разом з тим у неї вистачало часу зробити зачіску, пошити нову сукню, обрати підбори і жити на повну. Сьогодні вона черпає натхнення у вишиванні – одна з її робіт тепер прикрасить колекцію Етнолабораторії «Баба Єлька». 

Людмила Бершадська – златопільська енциклопедія 

Нашою другою «агенткою» у селі Златопілля стала надзвичайно харизматична Людмила Бершадська 1956 р.н. Це ходяча книга з історії роду, скарбниця, яку тільки слухати й записувати. Це вона зберегла старовинне вбрання, це вона запам’ятала пісні, які співали її батьки, це вона успадкувала тембр свого діда  («Я тембром схожа на діда Івана, оце співаю і наче чую його голос», – каже Людмила Григорівна, а в нас повзуть шкірою мурахи). 

У її колекції зберігаються рушники мами і бабусь, безліч фотографій ну і найцінніше для нашого напрямку «Баба Єлька.Мода» – керсетка, спідниця, сорочка та хустки, які належали бабусі її чоловіка – Мотрі Данилівні Теплюк 1898 р.н. До 1923 року родина Теплюків проживала у селі Богданівці, що на Київщині. У Свердлове переїхала разом із родиною, бо тут наділяли землю для господарювання. 

    

У 1923-1924 роках на територію сучасного Златопілля прибули перші переселенці з Київщини, Чернігівщини та Черкащини. Нове поселення назвали на честь радянського більшовика, у 1932 році тут утворили колгосп імені Свердлова. До того люди вели індивідуальне господарство на виділених десятинах. 

Поряд із вихідцями з Київщини оселилися переселенці із сіл Головківки, Топилівки та Сагунівки (Черкащина), утворивши село Богунівка. На території майбутнього колгоспу «Імені 20-тиріччя Жовтня» оселилися переселенці з Чернігівської області. У в 50-х роках колгоспи об'єднали, але попри те, що відстань між поселеннями була дуже мала, кожна громада зберегла свої звичаї.

Щодо часів Голодомору, то, за словами Людмили Бершадської, немає зафіксованих даних про те, що хтось помер від голоду на території Свердлового у 30-х роках. 

«Усіх дітей зібрали у ясла, коли почалася голодовка. Що краще, давали діткам. Моїй свекрусі у 33-му році було чотири роки, а моєму батьку – п'ять. Там вони були постійно протягом року, батьки тільки приходили і перевіряли, чи живі їхні дітки. А був випадок з бабою Харитиною Тупік. Жінки побачили, що Харитина (вона була без чоловіка) почала пухнуть від голоду. Баби помітили це і почали приносити їй хто що міг. Підгодували, і вона почала спухати. Мама моя казала, а їй було шість років у 1933 році, що вижити допомогла корова. А в батьковій сім'ї приходилося замішувати макуху і лободу,  щоб маторжеників напекти», – згадує Людмила Бершадська. 

Пам'ять у пані Людмили феноменальна. Ми брали з купи фотографій будь-яку, і вона, показуючи пальцем обличчя людей на світлині, називала їхні імена, прізвища, дівочі прізвища, якщо це жінки і роки народження. Такого ми ще не бачили за всі роки експедицій. Людмила Григорівна вразила нас ще одним скарбом. Ми як сиділи, дивлячись на цю жінку знизу вгору, так і закляли. Уявіть собі картину: весело коментуючи, пані Людмила заносить до кімнати на плічках старовинні сорочку, спідницю та керсетку баби свого чоловіка Мотрі Теплюк. Речі, які дихають історією! Дбайливо збережені скарби, німі свідки історії колективізації та радянської окупації українців. Свідки нашої шляхетності та природного естетичного чуття…

Попри те, що зараз у Златопіллі весілля гуляють не так часто, як у Свердловому, пані Людмила до крихти пам’ятає структуру давнього весільного обряду – вони разом із учасницями гурту «Свердлівчанка» і в наші дні «вплітають» старовинні пісні та звичаї в обряд розпису, який відбувається в клубі. 

До речі, про весілля. Людмила Бершадська і досі зберігає рушник, з яким вона йшла заміж. За традицією з рушником та лежнем (хлібина зі здобного тіста, схожа на коровай) молода мала прийти до обійстя майбутніх свекрів: «19 років дівчина, 35 розмір взуття, і оце я отак, на витягнутих руках, через усе село йду на другу сторону. О, дівчата, як це було важко! На витягнутих руках, я вже відчуваю, що зіб’юся, ви ж уявіть, скільки це йти, через греблю, жара неймовірна. Нареченій ж не можна на босу ногу, щоб не була бідна! «Ти чулки уділа?» – «Та вділа, я ж їх і купила дедеронові, за 3,50, німецькі. Бо не можна ж на босу ногу!» Несу я, а тоді відчуваю, що вже всьо... Старші родичі в когось там перепитали, чи можна передоручать. Сказали, що можна, щоб трошки старша дружка понесла», – зі сміхом згадує свої пригоди на початку подружнього життя пані Людмила. 

Раніше весілля було справжньою драмою і випробовуванням для молодих. Під час експедиції у Златопілля ми зафіксували історію про те, як молоду вчили вперше казати на свекруху «мама». Ритуал відбувався таким чином: молоду ніби брали в полон, прив’язавши до стільця руки вишитим рушником. Звільнити її могла тільки свекруха, яку молода невістка мала назвати мамою. Те саме відбувалося і зі свекром: «Назвала вона свекруху матір’ю і думає, хух, відстрілялася. Е-е ні, зав’язуємо їй руки ще тугіше – тепер тебе тільки батько може розв’язати, та не рідний, а свекор. Ну хто вже звик, то ті зразу і називали «мама» і «тато». А були такі, кому це було дуже важко зробити», – розповіла пані Людмила. 

Окрему насолоду ми отримали від співу народного аматорського автентичного колективу «Свердлівчанка». Це треба чути! Неймовірно професійно і потужно, та ще пісні, записані від бабів та дідів! Наприклад «І вчора в куми», «Котилася ясна зоря з неба», «Ой на горі, полуцвіти».

Одна з пісень остаточно влюбила нас  у Златопілля та «Свердлівчанку» і стала для нас візитівкою цього прекрасного гурту: 

 

В саду вишеньки висять 

В саду вишеньки висять

По чотири та по п’ять.

Да раз, раз, раз, у раз, у раз,

По чотири та по п’ять!

По чотири да по п'ять, 

Про нас люди говорять,

Да раз, раз, раз, у раз, у раз,

Про нас люди говорять!

Про тебе да про мене,

Що ти ходиш до мене,

Да раз, раз, раз, у раз, у раз,

Що ти ходиш до мене!

Якщо ж ходиш, то й ходи,

Тільки слави не роби,

Да раз, раз, раз, у раз, у раз,

Тільки слави не роби!

Якщо ж людська славонька,

То ж наша досадонька,

Да раз, раз, раз, у раз, у раз,

То ж наша досадонька!

Тільки людський поговір,

Я ж не твоя, ти не мій!

Да раз, раз, раз, у раз, у раз,

Я ж не твоя, ти не мій!

Цілуй мене разів сім,

Та й розійдемось зовсім,

Да раз, раз, раз, у раз, у раз,

Да й розійдемось зовсім!

А я ж тебе разів п’ять,

Да й і зійдемось оп'ять,

Да раз, раз, раз, у раз, у раз,

Да й і зійдемось оп'ять!

В саду вишеньки висять

По чотири та по п'ять.

Да раз, раз, раз, у раз, у раз,

По чотири та по п'ять!

Фото Мирослави Липи